Ггош їЬе Соїіесїіоп о£ 1:Ье Іаіе ЛОЩ ШС2КІН ДМИТРО ДОРОШЕНКО Мої спомини про недавнє-шінупе (1914 — 1918)- ■ ■ ■ « Частина перша і друга. Галицька ІРуїна 1914—1917 років. Доба Центральної Ради. ЛЬВІВ, 1923. ВИДАВНИЦТВО „ЧЕРВОНА КАЛИНА". 9 ДМИТРО ДОРОШЕНКО. • • V (Ньо и ^і/о о Мої спомини про недавнє-минуле (1914—1918). Частина перша. І ' І | < у Галицька Руїна 1914—1917 років. ЗБІРКА ІВАНА ЛУЧКОВА — - — ЛЬВІВ 1323 — ВИДАВНИЦТВО „НЕРВ О НА КАЛИНА*4. ‘ 'ь . - . % ф /923' V-"' ч ^ З ДРУКАРНІ СТАВРОПИҐІЙСЬКОГО ІНСТИТУТІ під управою О. Яськова. Думка списати свої спомини про Галицьку Руїну 1914 — 1917 років прийшла мені ще в 1918 році, коли в моїх руках був увесь архів „Галиційскаго генерал- губернаторства и з усіми його „ секретними 44 ділами. Я рішив використати документи цього архіва, щоб, доповнивши його своїми особистими вражіннями, дати нарис історії цієї па- мятної доби в житті галицької України, тим більше, що в літературі, крім книжечки І. Петровича „Галичина під російською окупацією и (Відень, 1915), майже нічого по цьому питанню не істнувало. Я розпочав свою працю і вже видрукував її початок під титулом „Галицька руїна 1914 — 1917 років (спогади й вражіння)44 в 3-ій книзі місячника „Наше Минуле 4‘ (Київ, 1918). Але мені не довелось вже побачити того початку в друку, в січні 1919 р. я виїхав з Київа, і що сталось з галицьким архівом, я не знаю. Весною 1921 р. на пропозицію редакції американської ,, Свободи41, передану мені листовно через д ра Л Цегель- ського, я почав писати свої спомини наново (тепер уже виключно з памяти) і вислав їх (1914—1916 року) до редакції. Але вони не були друковані, і на кілька моїх ли¬ стів до редакції і до д-ра Л. Цегельського, ні перша, ні другий нічого мені не відповіли так, що я навіть не знаю, що з моїм рукописом сталось. В усякім разі поводження редакції ,, Свободи44 й д-ра Л. Цегельського для мене незро¬ зумілі В 1922 р. на прохання редакції російського місячника ,,Историкт> и Современник'ь44, що виходить в Берліні, я спи¬ сав коротенько свої спомини під назвою ,,Войиа и рево¬ люція на Украйні*4 (друковано в книгах 1-й та 2-й з 1922 р. і в 4-ій з 1928 р.), маючи на увазі головно інформаційну мету : познайомити російське громадянствс з українським рухом і життям 1914 — 1918 років — в українсьому осві¬ тленні. Тепер, на пропозицію Видавництва ,, Червона Ка- лина“, подаю свої спомини рідною мовою, пишучи їх на¬ ново і маючи на увазі головно галицько-українську публіку, для якої справи її тісніщої батьківщини за часи Світової Війни, гадаю, мають особливий інтерес. До споминів про ., Галицьку Руїну1',, які складають перці}' частину книги, додаю ще другу частину — мої спомини з часів відродження української державності! над Дніпром в 1917 — 1 9 1 8 роках. Ми ще так близько стоїмо до цих подій, що важко сучасникові й свідку зберегти по¬ трібну обективність і безсторонність. Але надіюсь, що все ж такії в своїх споминах подам такі фактичні матеріали, часи і деталі, які певно матимуть інтерес для історика — та й для сучасника. Прага, 12 серпня 1923. г. Моя подорож за кордон в липні 1914 року. Львів на передодні війни. Поворот з ІІІвайцарії до Київа „довкола Европи“. Війна і українство. „Найкраща нагода раз на все знищити так званий український рух“. Погром українства в Київі й у Львові. Літом 1914 року я виїхав на місяць за кордон для спо¬ чинку. Я вибрав собі для побуту Швайцарію і дорога мені лежела через Львів, Краків та Відень. В половині 'липня по старому стилю вирушив я з станції Боярка під Київом, де перебував з родиною „на дачі“. Одна ніч їзди, і я вже на кордоні, на стації Радивилів, де я рік передтим гостював у нашого звісного письменника і діача, д-ра Модеста Ле- вицького, що служив тут якийсь час при залізниці лікарем. Звідси ми робили наші екскурсії по Західній Волині, до Берестечка, до Луцька та до инших місцевостей. В Ради- вилові ніколи, здасться, не бувало на станції людно : го¬ ловний рух між Україною й Галичиною йшов звичайно через Волочиска, і туди здебільшого й простували подо¬ рожні. Одже й сим разом публіки було небагато, паспор¬ тові операції відбулись за якусь годину, і я вже по той бік кордону, в Бродах. На швидку руху снідаю, купую останнє число „Діла“, згадуючи, як колись, у перве пере¬ їздивши російсько-австрійський кордон, — з яким свято¬ бливим почуттям купував я тут „Ділоц — тоді, коли у нас в Київі української преси не було. Тепер уже мали свою „Раду“, а „Ділои вільно прихопило до Київа. Сідаю до австрійського вагону, що завжди після російських здавався таким маленьким, слухаю, як один кондуктор свистнув, а другий грає в трубочку, і потяг наш рушає. Швидко пе¬ ребігають повз мене станції Ожидів, Заболотці, Красне, милуючи моє око своїми написами українською мовою. В Красному пересідаю на поспішний поїзд, що йде з Тер¬ нополя; носильщик, шо переносив мої речи, побачив у мене ^Діло“ і зрадів: натрапив на „землякац з Росії; але ніколи нам балакати, поїзди стоять тут не так довго як в Росії ; сідаю знову і не встигаю розбалакатись з якимись подо¬ рожніми з Одеси, що їдуть до Каральсбаду, як ось замаячила 6 - в далечині гора з висипаним курганом: цеж уже Високий Замок, а там і Львів. Хоч як поспішав я до Швайцарії, щоб використати свій місяць спочинку, але не зупинитись хоч на пару день у Львові не міг. Рівно десять літ перед тим — у 1904 р. — був я вперше у Львові і прожив тут пару місяців; се було підчас літніх університетських курсів, що було урядило «Товариство прихильників української літератури, науки і штуки“ під проводом проф. М. Грушевського. З того часу рівно десять років не був у Галичині, хоч зно ини з нею піддержував дуже живі і знав, який великий поступ зробила вона- за ці десять років на всіх полях громад¬ ського життя і подивитись на це власними очима, одві* дати старих знайомих і приятелів, проти цеї спокуси всто¬ яти я не міг, хоч би й як поспішав. З двірця їду до „Народньої Гостинниціи. В 1904 р. її ще не було, і доводилось тулитись по всяких чужих готелях і шукати знайомих по чужих каварнях. Тепер же не встих я ще росташуватись, як зустрів одного, другого знайомого, потім побачив своїх приятелів-еміґрантів Вол. В. Дорошенко, Ол. Ф. Назарієва і з ними почав обходити інституції, які мене особливо цікавили та розшукувати потрібних мені людий. Справді, як виріс український Львіз за цих 10 років! Тоді більшість українських інсти¬ туцій тулилось в будинку „Просвіти" на Ринок ч. 10. Тут була тоді й „Академічна Громата", куди я найбільше в ті часи вчащав. „Наукове Товариство імені Шевченка" мало тоді всього одну каменицю на вулиці Чарнецького ч. 26 і містилось само з усіми своїми установами в партері, а решта все віддавалось в найми А яка ріжниця тепер : „Дністер" мас свій окремий будинок. „Наукове Товари¬ ство" прикупило нову камяницю і розмістило свій музей і свою бібліотеку так, що є на що подивитись. Саме тоді переносили бібліотеку з „Академічного Дому". А там „Му¬ зичний Інститут імени Лисенка", чудовий „Національний Музей" і т д. Як усе повиростало, як поширилось! Тоді, наприклад „Діло" виходило в 1500 примірниках і уявляло з себе один аркушик на 4 сторінки. Тепер же була велика газета європейського типу, мала вже значний тіраж, мала прекрасно влаштовану власну друкарню, котру з зрозумі¬ лими гордощами показував мені М. М. Лозинський, що заступав на той час редактора. Та що будинки! Коли я побачив львівських знайомих, почув їх настрій, дові¬ дався про сподіванки і пляни, то поступ, який зробило українське життя в столиці краю та ці десять років уя¬ вився мені зовсім ясно: українці вже ставали тут у Гали¬ чині державною нацією, вони вже були на дорозі до — 7 того, щоб почувати себе господарями на своїй рідній землі. Почувався вже инший як колись розмах політики, панували ширні інтереси й пляни. У Львові готувались до великого січового зїзду, і д-р К. Трильовський пода¬ рував мені тільки що видану книжку — військовий статут, перший такий статут на українській мові, для майбутньої національної армії, що мала повстати з оцих „Січий*. Коли у вечорі пішли ми гуртком знайомих на Висо¬ кий Замок і звідси дивилися на панораму Львова, то пригадалось мені, як перед десяти роками гуляв я тут одного разу з небіжчиком Хв. К. Вовком; він росповідав мені, як то він перший раз приїхав до Львова щось за двадцьтьпять років перед тим, і як тоді виглядав україн¬ ський Львів, а як тепер (в 1У04 р.): який великий поступ! Як тоді в 70-х роках не було ніде української вивіски, а тепер ідеш Руською вулицею і скрізь бачиш українські написи ; як мало було ще українських інституцій, і які слабкі; як мало було людий, громадян національного на¬ прямку, яка мізерна була преса, література... Але за ці де¬ сять років, що ділили мене від мого першого побуту ві Львові, поступ безмірно більший, як за ті двадцять пять, що ділили покійного Вовка від того часу, як він емігран¬ том, простуючи на захід, у перве попав до Львова і двад- цятьпять років згодом, коли його прошено читати ви¬ клади з української етимології на вакаційних університет¬ ських курсах, на котрі приїхало аж тридцять пять студен¬ тів і студенток з Великої України ! Я нагадав про це п. Ю. Бачинському, що був тоді на прогульці з Вовком і зі мною, а тепер зустрівся зі мною в „Народній Гостин* ниці*. Але він розповів мені про такий поступ на полі народньої Організації, на полі скріплення політичної св - домости й державного самопочуття, що далеко лишили за собою усе, що я уявляв собі, дивлячись на національні інституції у прегарних власних будинках, на ті музеї, бі¬ бліотеки, книгарні, редакції, друкарні ! Поміж галицькими знайомими я зустрів і цілий гурт своїх земляків з Великої України ; памятаю, були тут крім В. Дорошенка та Назарієва, ще Л Юркевич, М. За¬ лізняк, Д. Донцов, Ф. Королів, А. Жук, А. Гаврилко, И. Любарський Письменний. Майже усі вони брали близьку участь в місцевому громадському й культурному житті, дехто служив на посадах по українських інституціях. Тепер уже ці інституції стояли на своїх власних ногах. Мені було приємно, що так багато з їх було засновано нашими наддніпрянцями, що дали їм своїми жертвами перебути перші довгі роки, поки громадянство в Галичині виросло й зміцніло. Тепер уже минули часи жертв і меценатства: 8. — тепер сам народ тримав долю своїх інституцій у власниж руках, і окремі прояви благородного меценатства, такі як наприклад прекрасні фундації митрополита Андрія Шеп- тицького, були лиш гарними квітками на загальному бар¬ вистому фоні громадської самодіяльности, карности і на¬ ціональної дісціпліни. Три дні мого побуту ві Львові пролетіли як сон. Стільки цікавих зустрічей, скільки інтересних розмов! Па- мятаю, послідній вечір провів я з цілою громадою земля¬ ків з Наддніпрянщини в гостях у посла Я. Ц го на дачі під Львовом. Там були і трос англійських журналістів, що приїхали до Галичини знайомитись з краєм і спеціяльно з українськими справами: також знак, що Галицька Укра¬ їна виступає вже на полі міжнароднього політичного життя. Серед них був один — д. Рафалович — що вже раніще був звісний своїми публікаціями про Галичину. Те¬ пер він збірався видати спеціяльну книжку. Якось перед відїздом уже переходили ми з Вол. В. Дорошенком Гетьманськими валами. Це була неділя і по бульвару гуляло багато австрійських жовнірів в своїй яскравій уніформі. Я й кажу свойому тезкові: „Чи встоять ці півники проти москалів? Ой, глядіть, як почнеться війна, то буде тут у вас генерал губерна¬ тором граф Бобринський !и Він тільки засміявся, — до того мої слова здались чудними. — „Ще й як битимуться* Ви не дивіться, що вони такі малі та куці, як до діла дійде, то битимуться добре**. І нікому з нас не уявлялось навіть, що ці слова промовлені мною справді навмання, здійсняться, та ще так скоро! Тоді ще не вважа¬ лося такою можливою війна. Правда, вбивство австрій¬ ського наслідника Фердинанда, про яке я прочитав ще в Київі, викликало певну трівогу, але серед широкої гро¬ мади ніхто не вірив у реальну можливість війни; думка була, що все якось і на сей раз влаштується мирно. Як ні цікаво мені було ще залишитись у Львові, але на четвертий день я виїхав. На двірець провадили мене В. Дорошенко і Назаріїв. Тільки що сів я до вагону, як хлопчик-ґазетяр почав вигукувати на плятформі заголовок якоїсь сензаційної новини. Мої спутники купили газету і встигли показати мені. Там стояло про ультіматум Ав¬ стрії сербському урядові. Якесь несвідоме перечуття чо¬ гось страшного обхопило нас усіх трьох. Але ледве всти¬ гли ми обмінятись кількома фразами, як поїзд уже рушив. Ніхто не передчував одначе, до яких страшних подій служив прелюдією цей ультіматум, що його передав в Біл- городі граф Форґач, той самий, що чотирі роки згодом опинився послом у Київі. 9 — Та вражіння од телеграми скоро розвіялось і я по¬ чав думати про все, що я бачив у Львові. Робилось од цього ясно і радісно на душі. Так, Галичина вже починає жити державним життям. Дарма, що Велика Україна ще спить, але коли прокинулась і здобуває вже державні права, хоч частина української землі, то це прискорить процес відродження і у нас. Останні числа українських видань, що я купив у Львові, — тут було і „Діло4* і пре¬ красно видавана „Ілюстрована Україна" і „Свобода" і ще якісь — немов нагадували мені, якого розвитку досягло в Галичині наше4 культурно - національне життя. „Колись будемо мати таке і в Київі!" думав я. У Кракові я зупинився на одну добу і на швидку руку оглянув його памятники. В потязі, що йшов з Кра кова до Відня, здивувала мене велика сила австрійських офіцерів. По всіх вагонах видко було їхні блискучі мун- дури. З Кракова кілька станцій їхав зі мною познанський поляк, що дуже нарікав на те, що мусить перервати своє лікування в одній з краківських санаторій і ставитись до війська — він був резервовим офіцером пруської армії. Перша звістка, яку я почув у Відні, було оповіщення війни Сербії. Я поїхав до готелю Мііііег на ОтаЬепіі, в якому давно колись зупинявся по пораді небіжчика Евг. Олесницького. Був дуже стомлений і скоріще ляг спати. Коли чую в ночі — якийсь глухий шум, неначе рев. Я кинувсь до вікна і що бачу: внизу на вулиці море людських голов ; юрба тихо посувається, виспівуючи якийсь не то гимн, не то марш, і всі йдуть в напрямку до цісар¬ ського палацу. Я догадався, що це патріотична маніфе¬ стація, — віденці радіють війні. Чи передчували бідолахи, як сумно вона для них скінчиться! Маніфестація тяглася нілу ніч аж до ранку, перепинив її тільки дощ, що пішов вранці. Я вже не міг заснути тої ночі, напосіли чорні думки. Але на другий день вранці, коли мені прийшлось ходити по Відні, я ніде не помітив якогось патріотичного захоплення. Це було зовсім не те, що довелось мені трохи згодом побачити в Берліні. Ранком кельнер, що по¬ давав мені каву, з іронічною усмішкою на адресу демон¬ странтів запитав мзне: ...ну, як Вам подобалось сього- дняшне нічне гуляння віденців?" Візник, що у- вечорі віз мене на ^езіЬаЬпЬої, показав мені на групу мобілізованих людий, що йшли співаючи, і сказав: „диваки, чого вони радіють?" В ночі, коли я вже їхав на Інсбрук, в купе спального вагону мене збудили. Роблено якусь перевірку паспортів. Нечувана річ! — „Ваш паспортц. Показую. Подивились, вернули, ідуть далі. Я питаю кондуктора: „що таке?" — 10 Шукають Сербів, одповів той. „Так ось яка вона — вій¬ на !“ Заворушилась думка: чи не пввернути назад на схід? — Пусте, рішив я, — війну буде дуже швидко льокалізо вано... хіба можлива європейська війна? В Льозанні, що була метою моєї мандрівки, я мав розшукати мойого земляка киянина К. М. Оберучева, котрий обіцяв знайти мені кімнату в якомусь пансіоні. Оберучев був колись полковником артилерії: він пристав до партії соціялістів революціонерів і за співчуття до якогось зброй¬ ного виступу в Київі 1905 р. його було віддано під суд, позбавлено мундура і вислано по-за межі РоЛЇ. Він осе¬ лився в місцево ти 1а Заііаг над Льозанною і жив там з родиною. Хоч було пізно, я з двірця поїхав просто до нього. Оберучев повів мене до найближчого пансіону, замо¬ вив кімнату, де я й оселився, і заявив, що в мене цікава сусідка — Віра Миколаєвна Фіґнер (відома революціо¬ нерка, що двадцять років просиділа в Шлісельбургській фортеці). Сам Оберучев, завзятий соціяліст революціонер, обертався переважно в кружках революційної еміграції з Росії і знайомства в його здебільшого були „партійній Ми з ним були знайомі на .українському грунті: він лю¬ бив Україну, співробітничав у „Кіевскій Стариніи та в ин тих українських виданнях; у нас були і спільні приятелі — родина Русових у Київі. Од С. Ф. Русової я привіз Обе- ручеву листа. З пані Фіґнер я не встиг познайомитись, вона лежала хвора і не виходила з кімнати, а мені вза¬ галі не довелось довго пробути в Швайцарії, бо вже за два дйі стало ясно, що буде велика буря : катастрофа світової війни висіла в повітрі .. „Скажітьа — питав я Оберучева: „ви як людина вій¬ ськова, артилерист, Ви кажете, що Вас допускали на ар¬ тилерійські вправи швайцарської армії, то скажіть — чи буде війна, чи ні? — „Та що Ви! Хіба можлива тепер війна? При теперішному стані військової техніки війна булаб таким жахливим кроволиттям, що ні один уряд не зважиться напасти на другу державу, щоб не викли¬ кати загальн ) - європейської війни. А в Сербії усе скін¬ читься демонстрацією, воєнною прогулькою*. Хотілось вірити словам Оберучева, яко спеціяліста, хоч газетні звістки ставали з кожним днем трівожніщі. Я дуже хотів з'їздити до Женеви, щоб розшукати там і познайомитись з знакомитим Кузьмою Ляхоцьким, дру¬ карем Драгоманових виданнів. Я й поїхав туди пароплавом по Леманському озеру. Але як тільки приїхав до Женеви, то прочитав в газеті таке, що просто з гіристанні пішов на станцію і вже поїздом скоріще поїхав назад до Ло- 11 занни з тим, щоб завтра вже вирушити до дому. Сумніву не було: європейська війна от от мала вибухнути. Уже й Оберучев не затримував мене. Я рішив їхати через Німеч¬ чину, вважаючи, що коли війна і вибухне, то по Німеччині, яко країні найбільш культурній, найлехче буде проїхати. Я купив квиток просто до Варшави, через Базель- Берлін. Я дуже помилився в своїх рахунках. Доїхати до Вар¬ шави мені не довелося. До Берліна я попав як раз в день проголошення війни з Росією, але все-таки добився до Торна до самої німецько російської тодішньої границі. Пе¬ реїхати границю вже було неможна. З Торна мене з ці¬ лою масою російських підданих повезли до Штетіна. Звід¬ ти на остров Рюген. Довелось зазнати багато лиха в цій мандрівці. Серед великої юрби подорожніх, котрих так само як і мене захопила війна, зустрів я кількох земляків: Миколу Міхновського, проф. Ів. Фещенка-Чопівського, проф. Евг. Тимченка й ще декого 3 острова Рюгена мені поща¬ стило скоро вибратись до Швеції, в Стокгольм. З Сток¬ гольму я проїхав шкуною до Гапаранди вдовж цілого шведського побережжа, потім до Торнео і звідси вже по¬ їздом через цілу Фінляндію до Петербурга. Ціла ця подо¬ рож від Лозанни до Петербурга взяла 16 день, і повторюю — довелось зазнати багато неприємностей, тяжких пригод і всякого страху. Писати про це все не варто, бо після того всього, що ми пережили за останні роки від початку світової війни ледве чи це кому було б і цікаво читати. Але з того, який був початок, як швидко і несподівано зникали і змінялись в поглядах і в практиці культурних людей в культурних державах усі, здавалось, такі міцні здобутки цивілізації, як несподівано вибухала національна ворожнеча і озлоблення поміж народами, які бог зна від якого часу мирно жили в сусідстві, — - можна було гадати і передчувати, що ця війна потягне за собою незліченні жахливі наслідки і що в цілому устрою європейського життя повстануть глибокі переміни, і хто знає, чи на краще Ще в дорозі через Фінляндію довелось мені почути про небувалий патріотичний захват, який обхопив усі кру¬ ги російського громадянства, про патріотичне захоплення представників усіх національностей російської держави і т. д. Оповідали, як відразу припинився на звістку про війну великий страйк петербурзьких робітників і як вони замість червоних розгорнули трьох кольорові державні прапори і ходили величезними маніфестаціями по вулицях. Оповідали, як в Державній Думі представники усіх націо¬ нальних груп складали один за другим урочисті заяви про свою лояльність і вірне виконання обовязку перед держа- 12 — вою. Росказували про те, як відомий лідер російських ре¬ акціонерів і антісемітів В. Пуришкевич прилюдно цілувався з якимсь жидом, маніфестуючи забуття прежніх кривд і обеднання в одному патріотичному пориві. Не чув я тіль¬ ки нічого про якийсь виступ українців, про якесь їхнє ре¬ агування на події. Прибувши до Петербурга, кинувся я зразу до знайомих земляків, але нікого не застав, усі ще були на від'їзді на Україні і не встигли ще повернутись до столиці, Тоді я почімчікував до „Української КнигарнР на т. зв. Петербурській Стороні і тут застав завідателя тої книгарні п Крехотня. Від нього я довідався про таку но¬ вину, як закриття в Київі газети „Рада", головного тоді нашого національного органу. Газету було закрито на дру¬ гий день після того, як в їй появилася передова стаття на тему про потребу всім стати на оборону спільної батьків¬ щини і тим самим боронити „наші хати, наші тихії гаї4*, як стояло в статі. Заборона „Ради" сталася немов у відпо¬ відь на цю лояльну заяву. Початок не віщував нічого доброго. . На другий день мені пощастило добути квиток до Москви — пасажирський рух був тоді з початком війни дуже обмежений — і я зразу виїхав. У Москві я просто з двірця поїхав до С. В. Петлюри, мого давнього товари¬ ша й приятеля (в ті часи), який служив в управі страхово¬ го (асекураційного) товариства „Россіи" на Лублинській площі. Тепер, як звісно, цей величезний будинок служить осередком страшної московської „Чека", і в його льохах мордують та розстрілюють людей. Петлюру я застав на службі і розповів йому про свої пригоди. Він зараз же скликав гурт своїх товаришів службовців, і я мусів по¬ вторити перед ними своє оповідання ЯК ЖИБИЙ свідок і жертва тих „німецьких звірств", про які тоді стільки го ворилося й писалося в Росії. В Москві панувало ще біль¬ ше патріотичне захоплення ніж в холодному Петербурзі і разом із тим вибухла злоба до німців, підсичувана звістка¬ ми про ті справді безглузді й непотрібні утиски та зну¬ щання, яких вони допускалися на мирних мандрівниках і хворих з Росії, що як звичайно переповнювали німецькі курорти і яких несподівано застукала там війна. \ Петлюра редагував тоді у Москві місячник „Україн- ская Жизнь44. що виходив тут від 1912 року і являвся свого роду офіціозом організованого українства в Росії й на¬ шою тодішньою трибуною перед російським громадян¬ ством. Місячник цей згуртував біля себе найкращі наші лі¬ тературні сили того часу по обох боках австро російського кордону. Старий і досвідчений журналіст Петлюра д>же добре редагував „Украинскую Жизньи. Кошти на її видан- 13 ня давали українські громади з Київа, Петербурга й Москви. „Ви дуже до речі опинились тут, звернувся до мене Петлюра: ми саме зараз випускаємо замість чергової сер¬ пневої книжки „Украинской Жизни“ особливе екстренне видання свого роду деклярації з приводу війни. Серед на¬ родностей, представники яких заявили про свою лояль¬ ність з трибуни Державної Думи, не знайшлось українців, так нехай така деклярація зявиться від редакції „Украин- скої Жизнии, яко одинокої української трибуни перед ли¬ цем російського громадянства. Ось ми зберемось по обіді де з ким із тутешніх земляків, прочитаємо проект нашої деклярації, а Ви перекажете про це киянам14. По обіді зійшлось нас усього четверо людей: крім Петлюри та мене ще тільки Ол. Хруцький адвокат у Мо¬ скві, та Яків Шеремецинський, адвокатський помічник і но¬ мінальний видавець „Украинской Жизни“. Більшість москов¬ ських українців була як і в Петербурзі на виїзді. Автором тексту деклярації був сам Петлюра. В ній говорилося, що для українців єсть лиш один вибір між Росією та Ав¬ стрією, — вибір на користь Росії, і що українці повинні чесно та совісно виконати свій обовязок перед державою. Говорилося про нещиру політику Австрії що-ао своїх укра¬ їнців, про ті розчарування, яких весь час зазнавали й за¬ знають наші галицькі земляки ; зазначалося, що в Росії офіціяльні круги з недовіррям і неприхильністю ставляться до українських домаганнів, але ця війна, де українці ли¬ тимуть свою кров поруч усіх инших за спільну батьківщи¬ ну, війна, котра має провадитись передовсім на українській землі повинна розвіяти всяке недовірря і передсуди і дати українцям усе те. на що вони заслуговують і мають право. Петлюра аргументував потребу такої деклярації про лояльність тим, що в цей історичний момент, коли відбу¬ вається немов „примирення*4 російського громадянства з своїм урядом і робиться немов перегляд усіх народно¬ стей імперії, мовчанка українців може служити скріпленням того погляду, наче вони або не істнують зовсім, або що для них в межах російської державности не може бути місця. А такий останній висновок мав би між иншим дуже лихі практичні наслідки для українського життя під тепе¬ рішню хвилю. Треба також рахуватись із тим, що широкі круги громадянства й народніх мас на Україні принаймні тепер, в перші дні, піддались загальному захопленню і дивляться на війну так, як на необхідну оборону від во¬ рога, що нападає на нашу хату. Одже деклярація „Укра¬ инской Жизни** являється справжнім висловом настроїв широкого українського загалу, і тому її треба оголосити. Ми ухвалили прочитаний нам текст і він скоро потому по- 14 явився замість чергової книжки „Украинской Жизни", яка вийшла пізніше. Я недовго затримався в Москві, поспішаючи скоріше до Київа, до своєї родини, до товаришів по громадській роботі. Цілі дві доби їхав почтовий поїзд, переповнений пасажирами, від Москви до Київа, цей час мені здавався вічністю. Серед пасажирів було багато покликаних до вій¬ ська резервових офіцерів, серед них моїм сусідою у вагоні опинився мій давній товариш по студентській громаді в Пе¬ тербурзі Іван Личко, український публіцист, що писав в одеських „Южньїхь ЗапискахтД „Літератуг но-Науковім Вістнику" та по инших виданнях. Доля судила йому одним із перших ввійти до окупованого Москалями Львова, а по¬ тім цілі роки нидіти в німецькім полоні. Невеселі новини довідався я, коли нарешті дочвалав до Київа: більшість українських видань було завішено, а одного з редакторів місячника „Українська Хата" Павла Богацького заслано до Сибіру. Не помогла й лояльна заява „Ради", й те що місяць перед тим австрійська прокуратура у Львові сконфіскувала липневу книжку „Літературно- На¬ укового Вієтника", видаваного тоді в Київі, За статтю проф Грушевського „Сараєвська трагедія", де він гостро осуджу¬ вав політику покійного ерцгерцога Франца-Фердинанда. що грозила крівавими міжнародніми конфліктами. Українство відразу було зараховано до сил, ворожих Россії у насту¬ паючій війні і на нього посипались репресії. Особисто я довідався про одну прикру для мене но¬ вину. В Київі з весни увільнилася посада директора міської публичної бібліотеки. Наша громада хотіла, щоб директо¬ ром такої важної культурної інституції був Українець, одже висунуто було мою кандидатуру. Я в той час був бібліо¬ текарем київського Художньо- Історичного Музею (тепер Національний Український Музей) і давав лекції в двох комерційних школах, де директорами були наші люде — П. Холодний і Гр. Козленко Заміщення посади директора Публичної Бібліотеки залежало від міської Думи, а затвер¬ дження — від київського губернатора. Отже дума вибрала мене одноголосно, а там мав сказати своє слово губерна¬ тор. Тимчасом я виїхав за кордон і от тепер довідуюсь, що губернатор мене не затвердив через моє „українофіль¬ ство” і „політичну неблагонадійність". В канцелярії губер¬ натора один землячок мені пояснив, що в звичайні часи моя кандидатура можеб і пройшла, але „під такий час" гу¬ бернатор затвердити мене не зважився. Настрій серед київських Українців був дуже пригніче¬ ний. Усі сподівались як найбільшого лиха від цієї війни, як що вона йтиме успішно для Москалів. Одчай і роспач брали людий, коли думалось, що оці кайдани на україн¬ ське життя куються українськими руками, поливаються українськими руками. А тут звідусіль надходять чутки, що мобілізація на Україні пройшла дуже успішно і з великим „підйомом", Тимчасом одна за другою надходять звістки, що російське військо все далі та далі посувається в глиб території Галичини, і скоро звідтіля почали доходити ще неясні чутки про загальне гонення на українство і про ни¬ щення всяких ознак українського національного життя. Ма¬ ніфест великого князя Николая Николаевича до „карпато- русскаго народаа не віщував нічого доброго Ще більш непокоїла нас діяльність ..Освободительнаго Карпато-рус- скаго Комитета“, що заложився в Київі з вибухом війни Цей комітет складали відомі провідники галицьких москво¬ філів, котрі якось зуміли втікти з Галичини перед самим початком війни Разом з ними був один москвофільський діяч, що вже від довшого часу перебував у Київі на по¬ саді учителя німецької мюви в київській 1 -ій гімназії. Це був відомий др. Юліян Яворський. Про нього знали, що колиєь це була поступова людина, він листувався один час з Дра- гомановим, писав доволі цінні розвідки про український фолькльор і старе письменство в Галичині, останніми ча¬ сами його зроблено було доцентом київського універси¬ тету. Але разом з тим він відзначався якоюсь запеклою ненавистю до всього українського і не мав ніякого жалю до тих своїх земляків у Галичині, що додержувались укра¬ їнського національного напрямку. Про один дуже характе¬ ристичний для Яворського з цього погляду випадок я рос- кажу трохи далі. Так от цей то др. Яворський був одним з головних керманичів „Карпато-русскаго освободительнаго Комитета“, що мав своїм головним завданням допомагати побідній російській армії руйнувати українське життя. Ка¬ зали, що Яворський був автором одної книжечки, надру¬ кованої штабом київської військової округи з підзаголов¬ ком, що це „секретне видання*. Ця книжечка мала служити підручником про Галичину, про її національні відносини, давала відомости, як роспізнавати „мазепинців" і „русскихь* (у перших мовляв, в хаті висить портрет Шевченка, лежать на полицях „мазепинські" книжки і т. д.). Цю книжечку давали від штабу кожному офіцерові, що їхав на галиць¬ кий фронт. Кілька примірників цієї книжечки попали зразу до наших рук через мобілізованих офіцерів-українців. Що одною з головних причин війни для Росіі було бажання захопити Галичину і знищити там осередок націо наявного українського руху, показали нам слова тодішнього міністра закордонних справ у Росії Сазонова. Коли до нього трохи згодом явилась делегація від громади Петербург- 16 - ських Українців, яко до найбільш ліберального „європей¬ ського* з міністрів, та прохала заступитись за український рух, так несправедливо і нерозумно, мовляв, нищений ро¬ сійською владою в Росії і в Галичині, то цей ліберальний міністер відповів: „що ви хочете? Тепер то й випав най¬ більші зручний мент для того, щоб раз на завжди покін¬ чити з вашим українством !“ Відповідь ця не вимагала ні¬ яких коментарів. Дійсність показувала, що міністр Сазанов дуже вірно схарактеризував курс політики російського уряду що до українства. Справді, громадське українське життя у нас в Росії завмерло. Всі газети й журнали один за другим були закриті. Коли редакція „Ради* звернулась до військо¬ вої влади, щоб їй дозволено було відновити видання га¬ зети, генерал Бухгольц дав класичну відповідь: „Не дозво¬ ляю. Нехай краще не просять !и „Просвітив які подекуди збереглися ще од Столипінського розгрому в 1910 році, теж позачинювано. Українські клюби рятувалися тим, що всі: київський, полтавський, петербургський, московський — по¬ вернулись в лазарети для ранених. Українська молодь, як з інтелігенції, так і з народу пішла емірати за Росію на полях Галичини й Східної Прусії, в тім числі всі „мазе- пинцім призивного віку. Ті, що залишились мусіли мовчати, навіть коли-б вони схотіли заявити про свою вірність і ло¬ яльність. Справді, на зверх виглядало так, ніби з україн¬ ством в Росії вже „покінчено". Для російського правитель- ства і для тих кругів російського громадянства, що думали будувати майбутнє своєї держави на повній одноманітности й нівеляції усіх її народностей, зоставалась ще тільки Га¬ личина, „Піємонт* українства, кубло мазепинства. І ось щоб „з корнем вирвати цю заразу*, „роздавити раз на завжди осине гніздо “ й були звернуті всі заходи й зусилля. Це ми в Київ! дуже скоро побачили і відчули. II. Російське господарювання в Галичині. ҐраФ Бобринський і його адміністрація. Антоній і Евлогій. Перші кроки російської адміністрації в Галичині, на чолі якої став генерал-губернатор граф Олексій Бобрин¬ ський (двоюродний брат відомого вже перед тим своїм втручанням у галицькі справи члена Державної Думи графа Володимира Бобринського) позначилися спеціяльними ре¬ пресіями проти всіх проявів національного українського життя ; зараз-же по вступі російського війська до Львова було яакрито всі без виїмку періодичні українські видання, всі культурно-просвітні товариства, клюби, книгарні, забо- — 17 ронено продавати або держати по бібліотеках усі без ви¬ їмку книжки на „малорусскомд» нарьічіи", як найсуровіще заборонено вживати це „нарьічіеа по всіх товариствах, організаціях, в суді, адміністрації, нарешті почались арешти й висилка до Росії представників української інтелігенції, духовенства, селянства і просто звичайних обивателів, які мали нещастє підвернутись під руку, як каже московська приказка Взагалі утворювалося якесь дуже чудне стано¬ вище. Галичина до Росії не належала і з моменту опові- щеня війни усї її мешканці являлись для російської влади „підданими ворожої державии, у відносинах до котрих обо- вязували певні міжнародні правила, що наказували шану* вати в окупованій країні національні та релігійні права на¬ селення. Російська влада поставилась до Галичини, спеці- яльно до українського її населення, яко до краю, що ніби повстав проти своєї метрополії і тепер доводилось його втихомирювати й карати. Всі заходи й ціле поводження російської влади в Галичині можна прирівняти хиба до ре- жіму гр. М. Муравйова на Литві й Білй Руси при втихо¬ миренні там польського повстання 1863 року. Як тоді край було оповіщено „искони русскимтГ4 і на цій підставі все, що тільки було польського, нищено без жалю, а біло¬ руські і литовські мужики приводились в „русскій" ви¬ гляд, так і тепер в Галичині, на підставі того, що це мов¬ ляв „искони русскій край“ і „законное насльїдіе россій- скаго царствующаго домаа, все, що тільки виявляло со¬ бою місцеве своєрідне, самобутнє життя, оповіщено „мазе пинствомь*4 і нищено просто з дивовижним завзяттєм і жор¬ стокістю. Та найдивнійше з усьогого було те, що гонення було й на місцеву релігію, на греко-католицьку церков або уні- ятську : явище, здавалосьби, в XX столітті неможливе; але воно на сором нашого віку мало місце в Галичині * і виявилося в систематичному насильстві над сумлінням і вірою переможеного, за допомогою сили зброї, населен¬ ня. На чолі цих переслідувань і насильного навертання Галичан на православіє явився архієпископ волинський Антоній Хроповицький що вже раніще вславився своєю боротьбою проти останків місцевих одмін в устрою церковного життя на Волині. Він, наприклад, наказував стягати до Житомира старі ікони ще уніятської доби і велів їх палити, не зважаючи на їх художню та істо¬ ричну вартість, наказував руйнувати придорожні камянні хрести й пфіґурии, — мені самому до водилось* чути про такі факти на місцях. Людина надзвичайно цинічна, яка в товаристві не може провести й пів-години, щоб не опо¬ вісти якогось непристойного анекдота або взагалі не звести Мої спомини про недавнє- минуле. 2 18 розмови на двохзначну тему, позбавлена моральних прій* ціпів, архієпіскоп Антоній знайшов собі ревного помічника в особі епіскопа холмського Евлогія, що як людина з мо¬ рального боку стояв безмірно вище від Антонія, але від¬ значався якимсь диким фанатизмом, що доходив до жор- стокости у відносинах до инакше віруючих, в даному разі до уніятів. Пізніше, коли доля судила так, що мені довелось заняти в тій же Галичині місце Бобринського, я мав змогу особисто познайомитись з більшістю його головних спів¬ робітників, перечитати секретний архів генерал губернатор¬ ства, всі „особо важньїя* і „строжайше секретньїя д^лаа я був тоді дуже здивований: граф Бобринский уявився мені особисто порядною людиною, зовсім не лютим кро¬ вопивцем і тираном, як можна було думати, судячи по наслідках його діяльиости. Не раз в його донесеннях са¬ мому цареві читав я признання повної непридатности осо¬ бистого складу середньої й низчої адміністрації в краю, зложеної здебільшого з найгірших елементів російської поліції. Між иншим граф Бобринський цілком не погоджу¬ вався з релігійною політикою Антонія і Евлогія, осуджував її, вважав за шкідливу. Але ті своє діло робили. Співро¬ бітники Бобринського, з якими довелось мені працювати виявились в більшости людьми порядними, безумовно че¬ сними, освіченими, добрими службовиками ; чимало серед них було природних українців, які трохи згодом опини¬ лись на визначних посадах і при республіканському і при гетьманському урядах України. Як могли вони бути зна¬ ряддям і виконавцями безглуздої політики, засудженої П. Мілюковим з думської трибуни, як „європейський скан¬ дал", політики, що мала фатальні наслідки для російських інтересів, бо узброїла проти Росії ціле українське населен¬ ня Галичини, що на початку зустрічало російську армію зовсім не вороже і яке могло поставитись до неї справді як до „визволительки*, як би це „визволенвя" не оберну¬ лось відразу в огидне насильство над совістю й переко¬ наннями милійонів людей?... На ці питання я не знахожу ніякої иншої відповіді, як тільки ту, що й російська адмі¬ ністрація, російська армія і російське громадянство пере¬ бували під впливом особливоло гіпноза й настрою, котрі утворювались певною частиною російської преси й гру¬ пою людей, які поставили собі завданням виховувати се¬ ред російського громадянства поняття й погляди на укра¬ їнський рух як на щось органічно вороже російській дер¬ жаві й російському життю. Національне відродження укра¬ їнського народу, змагання до піднесення культури широ¬ ких наредніх мас дорогою просвіти на рідній мовіг до здій- 19 — снення національно-територіяльної автономії України, як ідеалу політичних відносин між Україною й Росією, все це означалось імям „ мазеп инства", явища глибоко небезпечного для російської нації й російської держави, насаджуваного й підтримуваного якоюсь ворожою для Росії рукою із зов¬ ні. З цієї точки погляду, що поділялась керманичами ро¬ сійської політики, Галичина справді уявлялась гніздом „за¬ рази", її „русскоеа населення здавалось збаламученим ма- зепинською пропагандою за допомогою австро-польських властей; цю пропаганду треба було припинити, її кермани¬ чів і прихильників просто знищити, а населенню поверну¬ ти його справжній „русскійи вигляд. До всього треба додати, що політика російської вла¬ ди в Галичині спіралась, як я вже згадував, на купку мі¬ сцевих людей, так званих москвофілів, прихильників наса¬ джування в Галичині російської мови, російської культури, які не бачили користи від національного розвитку на мі¬ сцевій народній основі і вороже ставились до національ¬ ного українського руху в краю. Серед цих людей були й ідейні одиниці, що по свойому бажали добра свойому народові ; вони відзначались упертим фанатизмом, що не розбірався в обставинах і засобах і йшов на осліп і на пролом. Ці люде, озлоблені переслідуваннями з боку ав¬ стрійської влади, переслідуваннями, що знаходили собі співчуття серед національно настроєного українського гро¬ мадянства, зробились найближчими дорадниками і практи¬ чними керманичами російської адміністрації в Галичині; дехто з них дістав службові посади, наприклад радників або урядовців для особливих доручень при губернаторах. По їх вказівках роблено труси, арешти, висилки. Ці люде були відповідальні в багатьох випадках за переслідування своїх земляків, з котрими вони зводили свої партійні ра¬ хунки. Од їх ішло натхнення або цькування в боротьбі з „мазепинством". Як що взяти на увагу, що декого з них австрійський уряд переслідував раніш за отверте русофіль¬ ство (а иноді й за військовий шпіонаж на користь Росії), а з моментом вибуху війни багато 3 їх самі, або їхні роди¬ ни справді потерпіли од австрійців, то не диво, що ці лю¬ де здобули собі певний ореол „мучеників за русску спра¬ ву" і тому користувалися великим довіррям і авторитетом. Аж тільки значно пізніше, після кі ькох місяців спільної роботи, самі представники російської адміністрації переко¬ налися, як фанатично вузкі, обмежені, морально нерозви- нені і через те неперебірчиві в засобах були їхні галицькі дорадники і скільки фатальних помилок, непотрібних жор¬ стоко стей було нароблено під впливом цих злих геніїв ро- о* — 20 — сійських інтересів у Галичині. Як завжди, свідомість цих помилок прийшла запізно. III. Вражінна од галицького погрому в Київі. „Туп“ і його діяльність. Наші приятелі — росіяне Вивезення митрополита Андрія Шеп- тицького. Приїзд М. С. Грушевського до Київа і його арешт. Перші звістки про успіхи москалів у Галичині напов¬ нили серця київських українців страхом і трівогою. Ще не маючи докладних відомостей про поводження російської влади, читаючи тільки газетні реляції про скорий поступ російської армії і заняття нею то того, то другого галиць¬ кого міста, ми передчували, що кожний побідний крок ро¬ сійського війська, то болючий удар в живе тіло нашого народу. Коли дійшла до нас звістка про упадок Львова, то це вразило всіх нас мов удар грома. Багато людей плакало, а небіжчик Михайло Ткаченко зачинився в своїй кімнаті і три дні не виходив з неї, не пив і не їв од тяж¬ кого смутку. Невимовний жаль і співчуття до наших га¬ лицьких земляків обхопили нас. І ось нам довелось побачити перші жертви галицького погрому, се були військово-поло¬ нені жовніри австрійської армії українці, поранені, котрих не просто гнали кудись на схід, а завозили до військового шпиталю в Київі. Один з таких полонених, учитель укра¬ їнської гімназії в Городенці О. В. Костащук, лежу чи пора¬ нений в шпиталі, написав картку на адресу Українського Клюбу в Київі і прохав земляків якось одвідати його. Цю картку сестра-жалібниця вкинула в скринку, і в клубі її одержали. Зараз вибралось аж кілька наших дам і панно чок з квітами, ласощами, їжою і поїхали на край міста до військового шпиталю. Але не така проста річ пробитись до полонених, стережених особливою вартою. Одиноко моїй жінці пощастило якимсь чудом проскочити поміж москалів з багнетами і таки розшукати Костащука в одній з числен¬ них палат величезного шпиталю. „КонтактСі був установ¬ лений. Крім Костащука лежали ще десятки наших полоне¬ них земляків. Щоб мати вільний доступ до них моя жінка і ще кілька пань вступили добровільними сестрами-жаліб- ницями до шпиталю, і тепер можна було нести поміч і роз¬ вагу нашим бідолашним бранцям. Навіть мені удалося, на¬ чепивши на себе повязку з червонив хрестом на руку, під виглядом санітара двічі побувати в шпиталі і познайоми¬ тись з Костащуком та иншими земляками, простими селя¬ нами з Гуцульщини. Але скоро появилися нові „гості“ з Галичини, які звер¬ нули на себе всю нашу увагу. Вже зараз по упадку Львова — 21 — розійшлася по Київі звістка, що привезено з Галичини й посаджено не то до тюрми, не то до поліційного „уча- сткуц кількох українських уніятських священників і мають їх вислати кудись далеко на схід. Дуже хотілось нам їх від¬ відати, чимсь допомогти, але як можна про них дізнатись і як доступитись? Цеж не те, що військово-полонені, що лежать в одній палаті з російськими пораненими і що до них можна достатись у вигляді „сестри жалібниці" ! Як до¬ статись до тих, що сидять у тюрмі яко „австрійські шпіонии або ще якісь страшніщі „державні злочинці?14 Одначе скоро пощастило знайти доступ і до них і організувати допомогу, спочатку приватну, а потім уже широко влаштовану, яка обернулась у велику, як на наш тодішній масштаб, акцію. Про неї буду говорити трохи далі. Тепер коли, до нас дійшли точні відомосги про ціл¬ ковитий погром українського життя в Галичині, коли київ¬ ські участки й тюрми переповнились вивезеними галичана¬ ми, серед котрих були професори університету, поважні старі священники, інтелігенти всіх професій, жінки, діти, се- ляне, гірські гуцули, коли ми побачили, що все це вихоплено з хати зненацька, без грошей, часто-густо на-пів одягнене, залякане до смерти, і що їх везуть до Томської, Іркут¬ ської, Архангельської й Астраханської губерній без засобів, невідомо на яку долю і на який час, оттоді ми, київські українці, збагнули як слід, що таке уявляє собою „освободительна" війна і яку долю готують нашому на родові ії побідні наслідки. Як поставитися до того всього, як реагувати ? Тепер уже замовкли голоси, що можна було, правда зрідка, почути при самім початку війни: що, мовляв, і добре, коли Галичину приєднають до нас, принаймні бу¬ демо вкупі лихо відбувати, а за те Галичина підкріпить нас своєю національно вихованою інтелігенцією, кадрами сві¬ домого селянства, своїм навиком до організації, до полі¬ тичної роботи. Тепер ці голоси безповоротно замовкли. Але як відповіло на події наше організоване громадянство і що взагалі воно з себе на той час уявляло? Українські громадські сили були щез 1908 року, після остаточного краху революційного руху 1905—1907 років, зорганізовані в один союз, у так зване „Товариство укра¬ їнських поступовців", що його скорочено називали „Тупи. Цей союз не був партією ; його плятформою являлось лиш визнання за керуючі прінціпи автономії, конституціоналізму й парляментаризму. Через те до нього належали люде ріж- них напрямків, і соціялісти й несоціялісти. Діяльність союза виявлялась в організованій піддержці тих українських то¬ вариств та видань, які були визнані за відповідаючі вище¬ зазначеним прінціпом ; у змаганнях здобути прихильників — 22 - і вплив в думських та земських кругах; в ознайомленні російського й закордонного громадянства з завданнями й характером українського руху ; одним словом, це було, як жартом висловився один з його членів, „нелегальне товариство для ведення цілком легальної роботи". Неле¬ гальним і конспіративним „Тупм був із зрозумілих причин політичної натури. А щоб охоронити його від напливу не¬ бажаних елементів, для приняття в члени „Тупаа вимагало¬ ся певного морального цензу й громадського стану. Союз обєднав в собі увесь цвіт української інтелігенції, а в остан¬ ні роки в його члени почали вступати і селяне. До „Тупа" належали, між иншим, з одного боку — В. Винниченко, С. Петлюра, М. Грушевський, Н. Григоріїв, з другого — Ф. Матушевський, А. Ніковський, А. 8язлов, барон Ф. Штейнгель, Е. Чикаленко, П. Стебницький і др. Союз складався з окремих громад, що істнували по всіх губер¬ ніальних і по богатьох повітових містах України, а також в Петербурзі та Москві. На чолі союза стояла рада, що перебувала в Київі; її вибірали з’їзди делегатів, що збіра- лись не менше двох разів на рік у Київі. Ці з’їзди звичайно відбувались в хаті Е. X Чикаленка. В самому Київі істну- вало аж кілька громад „Тупа", здається, одинадцять чи дванадцять. Неофіціяльними органами „Тупа" являлася що¬ денна „Рада" в Київі і місячник „Українська Жизнь“ у Мо¬ скві. Під впливом „Тупаи стояли майже всі „Просвітив клюби, Наукове Товариство в Київі; союзові належала „Українська Книгарня“ в Київі (колишня редакції „Київської Старини*). На протязі 1912—13 років „Туп тві" удалось завязати близькі й дружні відносини з представниками поступового російського громадянства в особі лідерів парляментських груп, вчених, редакторів поступових видань. Представники „Тупа4 частенько їздили до Петербурга й Москви, де разом з тамошніми земляками — „тупівцями" брали участь в кон¬ ференціях та нарадах з представниками фракцій кадетів та трудовиків. До нас у Київ приїздили на наради П. Мі- люков, Н. Некрасов і найчастіше покійний В. Обнинський. член Думи і журналіст з Москви, один з нечисленних тоді поміж росіянами щирих федералістів. Остання велика на¬ рада Мілюкова з українцями в Київі відбулась в лютому 1914 року, в присутности кількох десятків людей, в хаті бар. Ф. Штейнгеля. З поміж ученого світу найбільшими нашими приятелями були академик Ол. Шахматов, академик Федір Корш, що брав участь в „Українській Жизні", ре¬ дактор московського місячника „Голосі* Минувшаго44 С. Мельгунов та ще дехто. Як тільки почалась галицька мар- тирольогія, ми могли звернутись тільки до цих людей. 23 — В кінці вересня 1914. року зійшлась у-перве по вака¬ ціях рада „Тупа*4. До неї тоді належали : пок. Ф. Матушев- ський, пок. А Вязлов, Л. Старицька-Черняхівська, Л. Янов- ська, А. Ніковський, Ол. Волошин, Е. Чикаленко, В. Про- копович і др. Головним питанням, яке треба було вирі¬ шити, це було наше відношення до війни. Довго дебату¬ вати над цим не довелося. Взявши на увагу все те, шо війна* досі принесла українству, ми прийняли резолюцію, що Українці у відносинах до війни й до воюючих сторін повинні зайняти невтральну позицію. Російський уряд звер¬ тався з маніфестом до всіх славянських народів, в тім числі навіть до якогось мітичного „русского1* народу в Галичині. УДо до Українців, то найбільше красномовним маніфестом було те, що так влучно сформулував міністр Сазанов. Од¬ наче якже инакше можна було нам на те реагувати ? З цього погляду деклярація „Укранской Жизни“, зложена С. В. Пе¬ тлюрою і ухвалена до друку в Москві при моїй участи була тепер осуджена цілком негативно. — „Не до нас пють, то нема чого нам і озиватись, “ — висловився з цього приводу на засідані ради В. К. Про- копович. На зборах було постановлено звернутись до наших російських приятелів, щоб за їх допомогою постаратись вплинути на уряд для припинення варварств у Галичині. Так само було рішено спробувати викликати як найшвидче до Київа проф. М. Грушевського, що як ми довідались, задержавсь у Венеції по дорозі в Росію. Двоє людей було виряжено до Москви, а троє до Пе¬ тербурга, в тім числі і мене. З Москви наші післанці не привезли нічого втішного. Там усі були у войовничому на¬ строї, всі мріяли тільки про побіду і навіть дивувались, як можуть люде в такий час думати про якісь дрібниці, от як арешти якихсь там галицьких професорів або священни¬ ків, або закриття якихсь газет чи товариств... „Все це лиш тимчасове, ось пострівайте, скінчиться війна, подолаємо ворога, розібємо германський імперіалізм, завоюємо Гали¬ чину, оттоді все переміниться !“ Коли в товаристві вчених наш делегат забалакав про те, як то тяжко доводиться га¬ лицькому населенню, що вже мало свої катедри в універ¬ ситеті, свої гімназії, семінарії, школи, — тепер усього цьо¬ го позбавитись і переучуватись на новий взірець по росій¬ ських школах, присутний проф. Н. А. Котляревський за¬ уважив: „Ну, народні школи ми може вам і залишимо, але що-до гімназій та університету, то вибачайте !“ В Петербурзі поставились до справи більш-менш так само. І там патріотично-войовничий чад задурив людям голови. Навіть така „святац людина, як покійний академик 24 - Олексій Шахматов, що завжди був такий чулий і вражли- вий на всяку кривду та несправедливість, тепер страшно обурювався, як то „Галичане „сміли" організувати якісь стрілецькі баталіони для боротьби з Росією! У шановного вченого, що раніше так добре розумів наше становище і наші відносини, нараз немов затуманилось в голові і він не розумів, що й галицькі Українці мають право на само¬ оборону, навіть коли їх ріжуть рідні брати. Такий поваж¬ ний місячник, як „Вьістникь ЕврОпьі", де співредактором був один з наших видніщих земляків, друкував тепер якісь дурні шовіністичні оповідання на тему про якогось зрадли¬ вого німця, що вдаючи з себе молодого вченого, обдурив молоду дівчину- росіянку, як вона попала в німецькі лабети і терпіла всякі знущання, як її визволив благородний По¬ ляк і т. д. — оповідання, яке у звичайний час посороми- лась-би друкувати перша-ліпша брукова газета у столиці. Легкі перемоги в Галичині зовсім закрутили Москалям голови. А тимчасом до Київа було привезено під сильною вартою, немов якогось тяжкого злочинця, голову уніят- ської церкви в Галичині митрополита Андрія Шептицького. Ного було схоплено у Львові головно за одну проповідь, де він, як і належить доброму пастиреві, поучав сзоїх вір¬ них, щоб вони твердо держались батьківської віри. Що проповідь слухав спеціяльно висланий за-для цього жан¬ дармський офіцер, я пізнійше читав його реляцію в секрет¬ ному „ділі графа Шептицького" в архіві галицького гене¬ рал-губернаторства. Серед цих паперів фігурували також листи до митрополита декого з українських емігрантів, що заложили «Союз визволення України". Але це все були лиш приводи, та причепки : головна причина арешту й ви¬ везення митрополита була в тому, що російський уряд був добре поінформований про його високо патріотичну діяль¬ ність, про його великий авторітет, про його мужню, бла¬ городну вдачу, і тому боявся залишати його в Галичині. Митрополита було заарештовано й вислано до Росії. З по¬ чатку була думка вивезти його до румунського кордону і там випустити, щоб їхав собі до Австрії. Принаймні так стояло в одній зашифрованій телеграмі, яку було вислано зі Львова до Бродів, де його мали пересадити з самохо¬ ду в поїзд. Але повезли просто до Київа. Якось в київській вечірній газеті читаю замітку : „Сьо¬ годні у вечері приїздить до Київа митрополит уніятської церкви в Галичині граф Андрій Шептицький/4 — так начеб то він їде як звичайно, по своїй волі. — Може, подумав я, владика їде, щоб клопотатись перед російським урядом в справі утисків над грвко-католицькою вірою? Дуже схо- - 25 - тіло з ним побачитись, але де і як? Та ось на другий* день, на зборах ради Українського Наукового Товариства покійний Орест Іванович Левицький оповідає нам таку но¬ вину : вчора як раз пізно у вечорі сидів він в помешканні генерал-губернатора Трепова на засіданні Археографічної комісії (Левицький був її секретаром, а комісія „состоялаа при київському, волинському й подільському генерал-губер¬ наторові, яким на той час був Трепов). І ось Трепов, що чомусь був на засіданні, виймає годинника, дивиться і ка¬ же: за пів-годинн привезуть до Київа уніятського митро¬ полита Шептицького. Всі дуже зацікавились, і хтось з при¬ сутніх каже: от цікаво було б з ним побачитись! „Е, ні. каже Трепов: його везуть під такою вартою, що нехай тільки хто спробує поткнутись, — не радий буде !“ Одначе якомусь дуже настирливому й цікавому панкові Трепов до¬ зволив побачення, це б то пропуск до митрополита. Цей панок справді зараз же у вечорі поїхав до готелю „Конти- ненталь", куди привезено митрополита. На другий день він зустрівся з Ор, Ів. Левицьким і оповідав про своє „поба¬ чення". Прихожу, каже, до кімнати, куди мене пропустили, бачу, — ■ метушаться якісь люде, мабуть слуги, біля чемо¬ данів, а по кімнаті взад і вперед нервово ходить, мов пій¬ маний лев по клітці, сам митрополит — висока, огрядна фігура. Я до нього звертаюсь; він круто зупинився, пита, чого мені треба - дуже гарною російською мовою. Я ка¬ жу, що прийшов спитати, як їхалось Вашому сіятельству. — „Добрец, одповідає. Я трохи змішався. Питаю далі: чи не дуже стомлені? — „Ніа. Може ЗБОЛИЛИ б висловити якесь бажання, може я міг би бути чимсь корисний?... „Ні, нічо¬ го не требаа. Одним словом, приймає як надісланого шпи¬ га. Тоді наш візітер попрощався, та як опарений виско¬ чив з покою. Це він сам і оповів Ор. Ів. Левицькому, а той нам. Так ми довідались, який справжній характер має „при¬ їзд" митрополита. Розуміється, побачитись з ним нікому з нас не було можна. З Київа його вивезли до Курська, де кілька місяців тримали під вартою в якійсь „Стародворян- ській гостинниціа. Нікого до нього не допускали, навіть духовника о. Боцяна. Не дозволяли читати навіть священ¬ них книг, і коли він попрохав якось прислати йому кілька книг латинською мовою теологічного змісту, то головно¬ командуючий південно-західним фронтом генерал Іванов, що славився своїм христіянським благочестієм, поклав на проханні резолюцію : „несвоевременно". Я сам її потім чи¬ тав власними очима.. Атимчасом ціла „провина" митропо¬ лита була в тому, що він як справжній добрий пастир не схотів покинути під лихий час своєї пастви, хоч його си- — 26 ломіць намагались вивезти, і звертався до своїх вірних, щоб шанували віру батьків своїх та не зраджували її. За такий „злочини з ним обійшлися по звичаям XVI. або XVII. віків. Перед Різдвом приїхав був до Київа відомий білору¬ ський діяч, покійний уже Ів. Луцкевич, котрий колись був сопутником митрополита підчас його мандрівки іпсо^пііо по Білорусі й Литві. Він заявив мені, що їде спеціяльно до Курська, щоб якось добитись побачення з митрополитом і встановити для нього звязок із зовнішнім світом. Я пе¬ реказав йому деякі найбільш цікаві, на мою думку, для митрополита новини, умовився на випадок удачі, як вста¬ новити зносини. Але за тиждень Луцкевич повернувся ду¬ же засмучений : він кілька днів жив у тій самій „Стародво- рянськійа гостинниці, де тримано й нашого митрополита, але доступитись до нього не міг : день і ніч стояла в ко¬ ридорі варта, а через прислугу — як не пробував Луцке¬ вич — нічого не вдалось досягти. Так він і виїхав. Трохи згодом митрополита перевезено до знаменитої духовної тюрми, Спасо Ефіміевського монастиря в Суздалі й зам¬ кнуто в самотній келії мо в у живій домовині. Тут ще в біль¬ шій самотині пробув владика коло двох років. Нарешті прибув до Київа проф. М. Грушевський. Йо¬ му довелось зазнати багато мороки. Ще за місяць до опо' віщення війни він умістив у редагованому ним місячнику „Літературно Науковий Вістники статю „Сараєвська траге¬ дія44, за яку австрійська прокуратура сконфіскувала книж¬ ку, а против автора, що займав катедру в львівському уні¬ верситеті, розпочато дисціплінарне слідство. Михайло Сер- гієвич літом 1914 року, як звичайно, виїхав в Карпати, де у нього була власна білля. Там його захопила війна. Шлях до повороту в Росію було вже одрізано. М. С. виїхав з родиною до Відня, ззідки з великими труднощами ви¬ брався до Італії, та по дорозі застряг у Венеції через брак грошей. Звідси він міг вступити в зносини з Київом. На¬ решті після довгої й великої подорожі він прибув до Ки¬ їва. Ледве він від’їхав з Австрії, як прийшов наказ австрій¬ ської поліції арештувати його по обвиноваченню в русо¬ фільстві. Кажуть, що мотивоване обвиновачення склав один з його колишніх учнів. На майно М. С-ча було наложено секвестр, здійснений вже в 1915 році по повороті Львова в австрійські руки. У Львові в його була власна білля на вулиці Понінського, на окраїні міста, і там знаходилась його богата книгозбірня. Київські українці надзвичайно зраділи повороту М. С. Грушевського. Він тішився серед них глибокою повагою й авторітетом ; тепер раховано на його вплив і звязки 27 з російським ученим і громадським світом; Нетерпели¬ во дожидали, щоб почути його слово, його думку про сучасні події. М. С., як звичайно, був бадьорий і повний енергії. Ного настрій мимоволі передавався всім, хто його оточував. Негайно було скликано раду Українського На¬ укового Товариства*), де він був головою, скликано збо¬ ри секцій, пущено в рух друк видань Товариства, чергової книжки квартальний „Україна*, „Записоки і т. д. В кінці першого тижня пробування М. С. в Київі скликано було раду „Тупа*, де М. С. мав нам оповісти про те, що дія¬ лось по той бік фронту в українських кругах... Збори відбулися в моїй хаті на Львівській вулиці. Ми жадібно ловили кожне слово Михайла Сергієвича, та й справді - було що послухати: адже перед нами була лю¬ дина, що тільки що прибула з „того берега*, що ми од його були тепер одрізані непереходним муром воєнної лінії ! Перш за все М. С оповів нам про ті страшні переслі¬ дування, яких зазнали галицькі українці з боку австро- польських властей підчас відступу австрійського війська через... своє русофільство. Діло в тім, що коли виявилися перші поражки австрійської армії, то як звичайно буває в таких випадках, почали шукати винуватих і знайшли їх в зраді „русинів*. Було пущено гасло, що в усьому винні „русини* і почалась безсистемна й дика помста. Місцева адмі¬ ністрація, майже виключно польська, почала зводити свої політичні, національні й особисті порахунки : маси людей арештовувано через підозріння в русофільстві, заковувано в кайдани й вивожено в глиб Австрії. Частенько вулична юрба мордувала арештованих по дорозі, бо їй говорено, що це „московські шпіони*, В жахливих умовах, серед постійних знущань з боку варти і юрби, везено нещасних до Сти рії, до Тиролю і там кидано до особливих концентрацій¬ них таборів, де їх тримали „до судуа в убійчих умовах, що служать незмитим соромом для старої Австрії і євро¬ пейської цивілізації. Особливо вславивсь своїм - страшним режімом табор Талергоф в Тиролі, де тримано коло 12.С00 людей. Тут були старі діди, жінки, діти, священники, інтелігенти, а най- більше селяне. Були тут, певна річ, і переконані „русофіли* (в ідейному розумінні), але більшість була сіра маса, жер¬ тви дикої сваволі й насильства. Багато людей мучилось цілі роки, багато від страшних умов життя дуже скоро *) Укр. Наук. Т-во формально не було закрите, але майже вся ка ного діяльвість завмерла сама собою; рада т-ва ледве могла зі¬ брати ся в ряди — годн. — 28 — опинялось замість людського суду — перед судом Най вищого Судді !... Та й роздивитись в причинах арешту часами бувало важко: арештовував який-небудь жандарм, або поліційний комісар, що потім десь пропадав у метушні евакуації. До¬ кументів здебільшого не залишалось ніяких. Але власти тримались того погляду, що коли людину заарештовано, то значить за діло. А тому — сиди. І людина сиділа, себ¬ то мучилася, аж поки смерть од тифу, або иншої нажитої в тюрмі чи таборі хвороби не визволяла її, або — що траплялось дуже зрідка — поки згодом родичам або при¬ ятелям арештованого не удавалось довести не тільки його повну невинність, але найбільш глибоку лояльність, або навіть австрійський державний патріотизм. Але значно біль¬ ше ніж арештованих було просто повішених одступавшим військом. Особливо лютували з цього погляду мадяри. *} Так нещасливий український народ в Галичині попав між молото і ковадло: з одного боку його карано за русо¬ фільство, з другого — йшли „визволителі4* і карали зама- зепинство та австрофільство. Довідались ми від М. С., що центром вкраїнської емі¬ грації по той бік фронту зробився Відень, що там склала¬ ся Верховна Українська Національна Рада з парламент¬ ських та соймових послів та инших політичних діячів, але що австрійський уряд мало рахується з нею, вважаючи що Галичина страчена для Австрії назавжди. Розповів нам М. С. докладно також і про те, що з початком війни укра¬ їнські патріоти зробили спроби організації українських на¬ ціональних легіонів для боротьби з наїздниками, що мо¬ лодь із великим захопленням вписується до цих легіонів, що дістали назву * січових стрільців**, але що австрійський уряд ставиться до цього руху дуже стримано і дозволено досі формування всього двох-трьох баталіонів. Нарешті розповів нам М. С., що в Австрії склався з українських емігрантів Наддніпрянщини „Союз Визво¬ лення України**, який поставив собі метою використовувати війну за*для того, щоб добитись заснування самостійної української держава. Союз був визнаний Австрією й Ні¬ меччиною, а згодом також Туреччиною й Болгарією, за *) У мене пізніше склалась колекція фотоґрафічнпх знимок,. на яких була одна й та сама картина: білі українські хаткп. на їх тлі чорніють шибениці, на котрих висять тіла галицьких селян. А на¬ вкруги стоять жовніри — видко, що позують для фотографа. Одже такі сцени хтось вважав повчаючпмп і тому зберігав їх для нащад¬ ків за допомогою фотографії Ці знимкп я здобув 1,916. року в Чер¬ нівцях, їх знайдено в архіві австрійської жандармської дирекції, що поспішно втекла літом 19И>. року. 29 - воюючу сторону і немов представництва будучої україн¬ ської держави: ціл<ом те саме, що було з Чехами у Фран¬ ції, Італії, Росії, де вони формували свої лєг они з добро¬ вольців і військово-полонених Чехів з австрійської армії і. виряжали їх битись проти центральних держав в імя майбутньої чеської держави. Українці також звернули свою увагу на військово - полонених земляків. За дозволом австрійської та німецької влади, вони розпочали система¬ тичну роботу серед полонених, щоб просвітити їх, зро¬ бити письменними, навчити ремесла й ріжного майстру¬ вання, а головно — зробити їх свідомими націоналістами ■українцями, одкрити їм очі на те, хто вони, чиї сини, якого народу. Це була величезна праця, яка мала на меті, щоб полонені, коли настане їх час повороту, принесли з собою до-дому не тільки знання, але й національну свідомість. Емігранти Галичани дали для цього діла кадри досвідчених учителів та інструкторів Австрія й Німеччина дозволили виділювати Українців в особливі табори і за¬ сновувати там для них школи, курси, майстерні, церкви, театри, бібліотеки, клюби, видавати газети і т. д.*) Між иншим, для нас було новиною, що вже в той час в Австрії було 130 000 російських полонених: вра- жіння-від осінної кампанії 1914 р. було таке у всіх нас, що австрійців бито без упину, а про російські поражки, такі як під Красніком, не мали ми жадної уяви. Розмова наша затяглася аж до пізної ночі. Рада „Тупа* ухвалила передати діячам „Союза визволення України*, як що це тільки буде можливо, щоб вони були дуже обережні у своїх виступах від імені цілої України : не знаючи наших обставин, не маючи з нами контакту, вони могли наробити помилок своїми виступами й заявами в імені усієї України. До такої обережности змушувало нас і те, що, як оповідав М. С., поруч „Союза визволення України* завязалася у Відні група українських „соціалістів революціонерів*, яка просто стояла на послугах австрій¬ ського генерального штабу і яка своїми безодповідаль- ними вчинками могла наробити богато лиха. Від таких людий треба було нам старанно відгородитися. Розходячись з засідання ми умовились між собою, що частина з нас має завтра вранці зустрінутися з В. П. *)' Про діяльність „Союза визволення Україн і44 див.: Спомини Ол. Скоропиеь-Иолтуховського під титулом: Мій „злочин44 — у,„Хпібо- робській Україні44, кн. II— ІУ, Відень, 1920—21, а також спеціальне виданця: Омелян Терлецький, Українці в Німеччині 1915—18. Т. І. Історія української громади в Раштаті. Київ-Ляйпціґ, 1919. Крім того багато матеріалу в часопису „Вістник Союза визволення Укра¬ їни44 1915—18 років. - зо — Обнінським, що прибув з Москви до Київа, переказати йому про наші настрої, передати новини, які привіз з-за- кордону М. С. Грушевський і порадитись про способи, як би вкоротити московські звірства у Галичині. Зустріч була призначена в хаті проф. М. П. василенка. На другий день ранком я пішов на Тарасовську ву¬ лицю, де в маленькому деревляному будиночку під ч 20 проживав М. П. Василенко Переходячи повз будинок М. С. Грушевського на розі Паньківської й Никольсько Бота¬ нічної вулиць, звичайно дуже тихих і малолюдних, я по¬ бачив значну групу людий, що йшли по Ботанічній вулиці з боку Либедського поліційного участку. Це був десяток дородових" з поліційним офіиером на чолі. Всі вони увійшли в будинок Грушевського. Яко російський грома¬ дянин, я збагнув, що тут щось недобре. Одначе я не зай¬ шов до М. С-ча, а завернув до Ор. Ів. Левицького, що мешкав насупроти, бо мав попередити його про час збо¬ рів історичної секції Українського Наукового Товариства, призначених на вечір Не встиг я сказати кількох слів, як почувся різкий лзвінок і вбіг швайцар будинку Грушевського, дуже стур¬ бований: „чи нема у Вас нашого пана,?" — „А що таке — Виявилося, що в М. С. ішов трус. Його самого не бу в дома (він уже вийшов до М. П Василенка), тому в його помешканні зроблено „засідку", але дружині М С-ча, Марії Сильвестровні удалось потихеньку вирядити швейцара по¬ відомити на всякий випадок сусіду, щоб М. С не вертався до дому., я скоріще побіг до Василенка, де застав уже всіх разом з Обнінським. Як мені потім переказували, Обнінський саме в ту хвилину заспокоював українців що до репресій, кажучи, що це „діло скороминуче", що вже помічається певне отверезіння в поглядах на галицьку теорію і практику... В цей момент всксчив я і повідомив про те, що діється в хаті М. С-ча. Бідний Обнінський тільки повісив голову на цю звістку. Було тут вже вирі¬ шено, що М С. зараз же поїде до начальника штаба ки¬ ївської воєнної округи, скаже йому про трус і вияснить, в чому справа. Генерал Ходорович був українець, пізніше він з початком революції один з перших почав перево¬ дити українізацію у війську, за що і скинули його з посади російські соціялісти революціонери, що були якийсь час при владі. Але тоді рішили звернутись до Ходоровича не яко до земляка, а просто як до коректної людини. Убрали М. С-ча в сурдут Василенка, який сидів на ньому як ка¬ пот, посадили на фіякра, і він поїхав до Липок. Ради¬ тись нам більше не було про що, і всі розійшлися. — 31 А з М. С. сталось таке. Генерал Ходорович зустрів його дуже чемно, заспокоював, казав, що це все „непоро¬ зуміння", обіцяв до вечора все зясувати і прохав зайти до нього коло 9-ої години у вечорі. Він уеєсь час вели¬ чав М. С-ча „Ваше Превосходительство“, хоч М. С. слу¬ живши дуже малий час на російській державній службі, мав дуже скромний „чин". Довелось ждати до вечора. Боячись вертатися до- дому до вияснення справи, М. С. пі¬ шов до бар. Ф. р. Штейнгеля, що мешкав також в Лип¬ ках, і провів у його цілий день. У вечорі він пішов до Ходоровича в Штаб воєнної округи, але тут йому зая вили, що з певний наказ згори арештувати його, і замісць до дому М С. помандрував до Печерського участку, де провів ніч в компанії злодюг і пяниць, що їх приводили для протверезіння, а на другий день його відставлено до Лукіянівської тюрми. Там висидів він чотири місяці у вог¬ кій, холодній камері, а потім його вислано до Сімбірська. Обвиновачувано його в „австроф льстві“. IV. Російські поступовці і галицька руїна. Галицькі виселенці в Київі і допомога їм з боку київських українців. „Общество Юга Росії“. Скоро після арешту проф. М. Грушевського я разом ще з двома чи трьома землячками виїхав до Петербурга. Нам було доручено спеціяльну місію — поінформувати дум¬ ські круги про те, що діється в Галичині і спробувати через них зробити натиск на уряд Ходили чутки, що Думу буде скликано скоро для нової сесії, і тому було важно, щоб з думської трибуни пролунав голос осуду над політикою уряду в Галичині. До нас прилучився ще д-р І. Луценко, впряжений з такою самою місією від одеських українців Ми зібрались в помешканні фракції трудовиків, десь недалечко від Потьомкинського палацу, де засідала Дума. Памятаю, прийшли посли • Керенський, Некрасов, Колюбакин та ще дехто. Колюбаких особливо обурю¬ вався поводженням російської адміністрації в Галичині, називав це соромом для російського імені. Скоро потому він вступив добровольцем у військо і був убитий в бою. В той час війна для найбільш поступових і гуманних ро¬ сіян була війною „за свободу". А. Ф. Керенський обіцяв сам приїхати до Київа (і дійсно, трохи згодом він при¬ їздив). Нам було обіцяно, що з думської трибуни буде вне¬ сено інтерпеляцію в справі галицьких надужить, як тільки 32 - Дума почне засідати. Але особливого співчуття й зрозу¬ міння для нашого горя ми, розуміється, не найшли. За* надто вже велика ріжниця була між псіхольогією росій¬ ського поступовця, трудовика чи кадета, чи соціял-демо крата, для котрих розгром українського життя в Галичині був лиш дрібним епізодом або просто зручною нагодою, щоб ущіпнути уряд, — і нас українців, для котрих зруй¬ нування кожньої сільської читальні в Галичині або обер¬ нення української гімназії в стайню для коней були уда¬ рами по живому тілу. Що, як стосується особисто мене, ' який тільки що побував у Галичині, бачив власними очима усі успіхи українського народа, що вінчали собою жер¬ тви й зусилля цілих поколінь, тепер бути свідком того, як усе це руйнувалося й гинуло в імя остаточного (...раз на все!и) знищення самого імені українства — для мене це була страшна катастрофа, невимовне горе. Ненависть до всього того, що так або инакше було винне в цій руїні, обхопила цілу мою істоту. Перемога російської зброї уявлялась мені остаточним розгромом українського національного руху і закріплен¬ ням мойого рідного народу на становищі сирої етногра¬ фічної маси, пасивного обєкту для обрусіння, себ то на¬ ціональної заглади. Було ясно, що російська державність в тій формі, як вона тоді істнувала, не могла жити поруч вільного національного й громадського розвитку україн¬ ського народу. А побідне закінчення війни не віщувало переміни цих форм в кращий бік; усі запевнення росій¬ ських поступовців, що от, мовляв, дайте нам скінчити війну і розбити Німців, а там усе в себе перемінимо й пе¬ ребудуємо, — ці запевнення красномовно заперечувались словами хочаб проф. Н. Котляревського : „народню школу може ми вам і залишимо... “ (мова йшла про Галичину, де вже середня й вища школа істнувала цілі десятки ро¬ ків !). Одже доводилось нам покладати свої надії не на перемогу російської зброї, а на її погром. Так само як на цей погром покладали свої надії і крайні ліві російські соціялісти, хоча виходили з трохи инших міркувань. Я вже згадував, що 3. вересня 1914 р. київські полі- ційні участки й тюрми почали наповнюватися ..злочин¬ цями* особливої категорії. Кожен день поїзди підвозили до Київа з заходу десятки й сотні людей обох полів, найріжніщого віку, стану й громадського становища. По вулицях міста йшли під охороною багнетів цілі череди людей, серед котрих було видко священничі реверенди, сурдути й капелюхи інтелігентів, сердаки й кептарі гуцульсь¬ ких селян, червоні хустки бабів— якась жива етнографічна вистава. їх усіх розміщували по поліційних участках ра- — 33 — :зом із карними злочинцями : чоловіків з злодіями й воло¬ цюгами, жінок — з злодійками й проститутками. Наби¬ вали камери людьми до такого стану, що ніде було сісти, а не то що лежати. На удержання видавали по 9 копійок денно; за 2—3 копійки нагороди городовий купував на решту грошей у найближчій крамниці хліб та оселедця; цим і годувались. Тримали в участку, здебільшого в темнім, бруднім, смердячім льоху, дуже неоднаковий час: кого тиждень, два, а кого місяців 3—4. Справа залежала від паперового діловодства в канцелярії київського міського поліцей-мей- стера. Властиво кажучи всією справою керував діловод „секретного” відділа канцелярії ніякийсь Ордовський. Од його властиво залежало визначити термін висилки партії або місце її призначення. Формально справа стояла так. Арештованих висилали до Росії „в розпорядження пана міністра внутрішніх справ”, котрий визначав їм місце перебування, звичайно в одній з найдальших і найглухіщих губерній Росії або навіть і Си¬ біру. Фактично визначав місце висилки київський губерна¬ тор, себто його канцелярія, котра визначала місце для ці¬ лих груп: стільки то до Астраханської губернії, стільки то до '{'омської і т. д. А вже кого саме вислати до тої або иншої губернії, це лежало в руках Орловського Коли пі¬ зніше український комітет, що занявся допомогою висе¬ ленцям, увійшов в порозуміння з Орловським, то за не велику порівнюючи платню можна було затримати ви¬ силку на кільки день, або замісць дуже далекої й поганої губернії вирядити людину до блищої і кращої. Звичайно при виселенцях не було жадних паперів, в яких зазнача¬ лась їхня провина і ступінь кари. Ті, що арештовували обмежувались тим, що хапали й висилали людину до Ро¬ сії, а там уже автоматично висланого направляли кудись до далекої східної окраїни. Кого і за які провини висилали до Росії? Відповісти докладно на це питання доволі тяжко. Перш за все ха¬ пали й висилали скільки — небудь замітних українців. Досить було, щоб хтось із москвофілів доніс на когось, що це мовляв, діяльний „мазепинець“, щоб людину вхо¬ пили й вивезли. Чи це був голова читальні „Просвіти", чи директор української книгарні, чи учитель — все одно. Досить було чимнебудь звернути увагу на своє істнування, або мати на нещастя когось особистим неприятелем між москвофілями, тими, що опинились на урядових посадах, як якийсь Дудикевич, Лабенцкий, Ґеровский, або тими, що сиділи на місті. Друга категорія — це духовенство, ті ■священники, що не виявляли особливої охоти перейти на Мої спомини про недавав-мииуле. З З 4 - православіє, або протестували проти того, щоб уніятєьк? церкви повертати на православні, або просто ті, що були дуже віддані своїй вірі. Взагалі не істнувало ніякого права, ні критерій, ні системи, крім одної: коли людина звісна як „мазепинещД то хапай її і висилай. Коли взяти на увагу, що місцева адміністрація, всі оті повітові начальники й по¬ мічники, набрані міністром внутрішніх справ Маклаковим для Бобринського з поміж провінціональної поліції була сама наволоч, просто таки карні елементи, для котрих не було нічого святого, ніяких моїивів, як тільки вислужитись і нажитись, то можна собі уявити, скільки страшної само¬ волі й надужить творилось спеціяльно на полі пересліду¬ вання „мазепинців44. Не дурно граф Бобринський, найвищий шеф цієї зграї, сам атестував цих своїх співробітників, як „худшіе елементні, подонки россійской полиціи* ! Далі йшли люде, котрих арештовувано Бог зна, за які провини і з якого приводу: звичайні обивателі, котрі могли попасти під арешти й піти на висилку хіба в без¬ глуздій атмосфері безправства, ґвалту і насильства, яку витворює війна. Щоб не бути голословним, я мушу наве сти кілька прикладів, зареєстрованих у Київі допомоговим українським комітетом, яких я сам був свідком. Ось хлоп¬ чина 13 років їде до Астраханської губернії. За що? А ось як. Він мав пару голубів. Коли оповіщено війну, австрій¬ ський уряд оголосив, щоб кожен, хто має почтових голубів, віддав їх властям. Голуби нашого хлопця були прості, звичайні і він на оголошення не звернув уваги. Але сусідний хлопець з помсти за щось доносить, що ось такий то має почтових голубів. Хлопчину арештують, три¬ мають якийсь час, але виявляється, що голуби таки дійсне не почтові. Тоді його випускають. Аж тут скоро прихо¬ дять москалі, і той самий лихий сусіда доносить тепер москалям, що хлопець тримає почтових голубів, щоб шпи¬ гувати на користь австрійців. Кличуть бідолаху до якогось етапного пункта. Питають: „твоя фамілія ?и В Галичині це слово розуміють як „сімя, родина1*, і хлопець у відш - відь називає батька, евох братів. Усіх арештують і виси¬ лають до Київа, а звідти вони мандрують до Астраханської губернії. А ось другий приклад. Селяне: батько і син. — Син збожеволів і твердить лиш кілька безглуздих слів: „була в мене одна жінка, був у мене кошик". Старий батько опо¬ відає нам сумну історію. Діло було по заняттю їхнього села москалями. У сина жінка мала родити дитину. Коли почалися родові муки, він побіг кудись за село по бабку. Коло царини його затримує вартовий: стій! Куди біжиш і Пропуск маєш? — Пропуска нема. Бідолаху затримують — 35 і ведуть до арешту. Дома ждуть і не можуть діждатися... Жінка кричить в муках. Вирушає по бабку старий батько — - і його зустрічає та сама доля. Обоє, батько й син, пере¬ ходять етап за етапом, попадають до Київа, а звідси ман друють цо Томської губернії в Сибіру. Нещасливий чоло¬ вік божеволіє Кому скаржитись, кого просити, до кого апелювати? Ніхто нічого не знає. Людей топче якась сліпа, стихійна машина, якийсь фатум, і вони коряться своїй долї, як немишчого нещастя, якомусь фатальному призначенню. А ось іще приклад. Глухо німий дід. На грудях в нього висить шкільна рисікова табличка, і на ній в н у відпо¬ відь на ваші запитання пише крейдою якісь карлючки. Коли ви його мімікою запитаєте, хто він, він пише „украї- нецьи. Бідолаха не догадується досі й не розуміє, що це фатальне слово його губить, що за нього він іде на Сибір. Він був членом „Січи*, лишавша цим, і коли його по чиїсь намові схоплено, він, не розуміючи, що то питають вороги, з гордощами атестував себе січовиком-українцем. В його очах світиться здивовання і переляк. Але ми так і не змо¬ гли йому розтовкмачити, за що терпить він такі муки. Окрім українців у великому числі арештовувано ще жидів. На них також лежало тавро „зрадникщи (?) і „шпіо- нів“. Так само хапали їх по найменшому приводу і без привода — все залежало від доброго чи злого гумору першого ліпшого поліцая чи жандарма. Найменше попа¬ далось поляків. Це була упривилейована народність, при- хильности якої запобігали. Вже коли арештовували якогось поляка, то з певністю можна сказати, що „за ділои. Але в їх у Київі зразу являлись протектори і протекторки, до¬ бивались усяких полекш, а то й визволення за кавцією. Коли розійшлася серед нашого українського грома¬ дянства в Київі звістка про те, що до кількох участків привезено українських священників, наші дами кинулись добиватись побачення з ними, щоб чимсь допомогти в разі потреби. В деяких участках їх допустили. Удалось пере¬ дати гроши, білизну, їжу. Наші дами поділили між собою участки, - до якого було ближче по місцю життя. Моїй жінці попавсь Лукіянівський участок. Дозвіл на побачення доводилось брати у пристава. В Лукіянівському участкові приставом була, як виявилося, добра людина. Він не чинив перешкод, а пізніше, коли діло допомоги побільшало, ча¬ стенько сам ішов на зустріч. По других участках бувало ріжно: все залежало од ласки чи не ласки пристава, або його настрою та гумору, так само як від настрою „около- точних“ і городових, котрих через те раз у раз доводилось „умилостивляти". Не раз траплялось так, що відвідувачку проганяли з лайками і погрозами. Адже справді : ці дивачки з — 36 — намагались помагати якимсь „зрадниками, „мазепинцям\ а може бути й „шпюнам“, — ь кожнім разі ворогам австрій¬ кам! Одначе становище висланців часто густо було таке тяжке, таке трагічне, що не могло не зворушити хочаб найелємен гарнішого чоловіколюбсгва. Я мушу віддати спра¬ ведливість старій російській поліції, що частенько ЇЇ пред¬ ставники розуміли становище нещасливих виселенців, спо¬ чували їм і робили все від них залежне, щоб полекшити їхню долю. Слідком за жінкою пробрався до Лукіянівського участ- ку й я і цілий гурт наших земляків, що постійно навіду¬ вались до бідних вязнів і чим могли допомагали їм: до¬ старчали білизну, одежу, необхідні річи, харчі, гроші, кло¬ потались в поліції про те, щоб замість мандрівки по ета¬ пу*) арештовані могли їхати на власний кошт, себ-то у звичайному пасажирському вагоні, в супроводі одного чи двох поліцаїв, їзду й удержання котрих виселенці також мусіли приймати на свій кошт. Перші, з ким я познайомив¬ ся, були священики о. Б— ий і о. Н--м. їх вивезено до Астрахані. Слідком за ними привезено о. Ю— ка, людину надзвичайно милу, симпатичну, освічену й щирого патріота. Він здобув собі серед наших киян загальну повагу і по¬ шану. Його тримали в Лукіянівському участкові щось коло трьох місяців. Пристав дозволив йому що-дня виходити на кілька годин до міста, вірячи на слово, що він не „втече* і о. Ю— к що-дня заходив до нашої хати, обідав у нас, читав часописи. Я навмисне запрошував до себе декого з поважніших громадян, щоб о. Ю— к мав нагоду з ними познайомитись. Памягаю. таким способом він познайомивсь з покійним Іл. Я. Шрагом, що приїхав якось з Чернигова. По неділях ми з о. Ю - ом робили екскурсії по Київу, огля¬ дали Лавру, Подол, Кириловську церкву та инші наші свя¬ тині й памятки. О. Ю ка вислали до Вологди. Наші люде добули грошей, і він виїхав на власний кошт, в супроводі городовика. Улаштувати висилку о. Ю— ка не до Сибіру, а до Вологди, допоміг один Чех, п. Вондрак, і поліціймай- стер Горностаєв. Ми потім листувалися з о. Ю-ком, аж поки не зустрілись з ним уже по його визволенні за рево¬ люції в Петербурзі в 1917. році. У мене на завжди зоста- *) Що таке мандрівка но етану, яскраво розповів покійний Мп“ кола Ковалевськип у і воїх цікавих „Споминах з заслання11, дрзжова- них в „Літературно-Яазжовім Вістнику“ 1901 року. Хоча він оповідає про практику, яка мала місце в 1879 році, але обставини мало зміни¬ лись на краще і в 1914—15 роках, особливо коли взяти на з'вагзг без¬ ладдя й хаос військового часу. В усякім разі те, що писали нам чи оповідали пізніще вислані но етану, нічим ие ріжниться від тих стра¬ хіть про які нам розказує в своїх споминах Ковалевський. 37 лась память про о. Ю— ка, як про одного з симпатичніщих людей, яких тільки я знав на своїм віку з поміж галичан. Та він на всіх, повторюю, робив чаруюче вражіння. Але не всім, так як о. Ю-кові удавалося виїздити на свій кошт і зазнавати таких пільг. Ось наприклад один старенький священик о. М., якому було 72 роки. Він ішов етапом по пересильних тюрмах, разом з карними злочин¬ цями аж цілих одинадцять місяців. Як уже прибув на місце заслання, то його тримали там ще шість тижнів у місцевій тюрмі, потім вирахували з рештки грошей, що йому нале¬ жали, за „удержання^ так мов би то він мешкав в готелі, і на це пішли всі його гроші. Тоді одного вечера його випустили „на волюа, себ то запропонували йти на всі чо¬ тири вітри на ніч, до незнайомого міста в Азії. Цього не¬ щасного священника знайшла літом 1916 р. пані Л. М. Ста- рицька Черняхівська, що їздила з доручення українського комітета до Сибіру провідати наших висланців. Він пере¬ бував в якійсь конурі з милости у одної бідної жінки. На- пів стратив розум і здичавів. В його долі тоді прийняв близьку участь епіскоп красноярський Никон і взяв під свою опіку. Коли бідолаха трохи очуняв і прийшов до себе, то розповів про свою сумну долю. Дуже скоро допомога приватними силами й коштами стала невистарчаючою. Хоча гурткові наших дам і удалось дістати від прокурора суду офіціяльний дозвіл на одвіду- вання участків і пересильної тюрми, але не ставало вже ні сил, засобів, бо щодня прибували нові й нові партії висе¬ ленців, які мали потребу в білизні й одежі, а задовольняти цю потребу збіраючи по хатах серед знайомих, робилося просто неможливо : з богатьох хат винесено все, що тільки було по над, що задовольняло мінімальну потребу самих господарів. Але й те, що жертвовано, було краплею в морі страшної нужди. Діло в тім, що арештовані прибували до Київа зімою часто після того, як висиділи десь по арештах ще з літа й ранньої осени. Серед простих людий часто можна було бачити босих, без верхньої одежі, без шапок, — так як їх захопили десь в серпні або вересні. Так вони мали їхати й до Сибіру — серед зіми. Наші дами робили героїчні зусилля, щоб допомогти ; вони не тільки й робили, що бігали по участках, по знайомих, де збірали пожертви, по Подолу, де скуповували старі дешеві річи, клопотались перед поліцією, умовлялись з Орловським. Треба згадати тут імення тих, що вложили найбільше душі і своїх сил в це діло допомоги; це були: пані Л. М. Шульгина, мати відомого нашого діяча Ол. Я. Шульгина ; її дочка, пан Н. Шульгина Іщук ; Л. М. Стзрицька-Черняхівська ; Л- О Яновська ; Н. М. Дорошенко; М. І. Іщунівна; 3. О. Мірна; - 38 — М. П. Бухневич ; старенька пані Кучма. їм допомагало ще багато инших. Але на весну виявилось, що треба конче ле¬ галізувати цей гурток, перетворити його в товаристзо, яке могло б отверто і скрізь збірати й добувати кошти, одним словом -- утворити офіціяльний допомоговий український комітет. Про те, щоб ді тати дозвіл на товариство під та¬ кою назвою — не було що й думати. За те після довгих клопотів в маї 1915 р. уряд затвердив статути „Общества помощи населенію Юга Россіи, пострадавшему отт> воен- ньіхт» дьійствій“, що й було замаскованим українським ко¬ мітетом. Головою товариства було вибрано на перших за¬ гальних зборах директора київської філії державного банку Я- Я. Ігнатовича, заступником — мене. До виділу ввійшли всі головні діячі по допомозі, що працювали вже осінь і цілу зіму. Секретарем товариства стала пані М. Ішунівна, і в її помешканні на Великій Підвальній вулиці притули¬ лась канцелярія товариства. Тільки що товариство зорганізувалось й приступило до своєї роботи, як появилися дві нові категорії людей, що мали стати обєктом допомоги: біженці і закладники. Бі¬ женство — який це страшний злочин царської Росії су¬ проти людей! Не знаю, на кого індівідуально, на чиї го¬ лови повинні впасти проклони, сльози й загибель богатьох сотень тисячів людий. Кому витисне суровий присуд історія за це страшне божевілля, за цей крівавий гріх супроти Га¬ личини, Волині і Холмщини, навіть з погляду державних інтересів самої Росії? Що властиво уявляло собою оте ,, біженство" ? З огляду на наступ ворожих армій, росій¬ ська влада примушувала місцеве сільське, а почасти й мі¬ ське населення, переважно українське й білоруське, поки дати свої оселі й мандрувати в світ за очі на схід, за від¬ ступаючим російським військом. Тяжко собі уявити, у що обернулось це несподіване виселення мілійонів людей, з дітьми з домашнім майном (як що його встигали захо¬ пити), з худобою серед хаосу військової евакуації і відво рогу величезних армій. Скільки страждань довелось зазнати нещасним біженцям у дорозі, скільки їх загинуло вія го¬ лоду, холоду, хвороб, від усякої нужди ! Скільки дітий зо¬ сталось сиротами, скільки батьків і матірок розгубило своїх дітей ! Який заколот і безладдя в запіллі утворював цей масовий ісход, які перешкоди в рухові, який тягар для дер¬ жави — розміщувати і годувати одірваних од продуктив¬ ної праці людей! В імя чого все це робилося? Це була традиційна московська практика — нищити все по дорозі, якою наступає ворог. Так робили Москалі в 1708 році руй¬ нуючи Білорусь і північну Україну, відступаючи перед Шве¬ дами, так робили вони на тій же Білорусі і у себе в Мо- 39 — сковщині, відступаючи в 1812 році перед Французами. Але тоді були зовсім инші умови ведення війни, та й то тоді обмежувались тим, що лиш нищили по дорозі склади і за¬ паси продуктів, але не зганяли самої людности. Та в су¬ часному біженстві був ще один бік, який робив з цього явища те, що не чинячи майже ніякої шкоди ворогу, воно чинило страшенну шкоду самому „русскому дьілу“, про яке так богато кричали ідеологи війни. Діло в тім, що в дійсности зганялася й примусово утікала сама лишень ,,русска“ людність, себ то Українці і Білоруси. Жиди й По¬ ляки за малими виїмками залишились на місцях і, з прихо¬ дом Німців або Австрійців, репрезентували собою край і робилися господарями становища. Таким робом в краю фактично почала мати перевагу людність не українська. Більша частина Холмщини й захід ньої Волині опинилась під австрійською окупацією і тут Поляки у військовій та цивільній адміністрації мали повну перевагу. Зараз же по відході російської армії, користуючись в відсутности пра¬ вославного духовенства, що примушене було з Москалями тікати, вони заходились коло латинізації церковного життя. Греко-католицьке духовенство сюди не допускалося, навіть військові капеляни. На залишені масами українського се¬ лянства землі почали переселяти польських кольоністів. Тимчасом в Росії вибухла революція, що прийшла скоро в большевизм, повстали самостійна Польща та Укра¬ їна, Західна Волинь одійшла до України, питання за Холм- щину мало також розвязатись на підставі етнографічного прінціпу, можна було сподіватись, що буде переводитись плебісцит. Длятого, щоб забезпечити собі успіх на випа¬ док плебісциту і користуючись з того, що українську люд- ність, що опинилась в біженцях загнано аж на Волгу і вона ніяк не могла повернутись з большевицької Росії, Поляки лоспіщали кольонізувати й польонізувати ці землі, щоб по¬ ставити можливий плебесцит перед „фактом44 переваги поль¬ ського елементу в краю. Одначе дальші події виключили потребу в якомусь плебесциті. Російський большевизм і укра¬ їнська революція кінця 1918 року дали Полякам повну мож¬ ливість просто захопити „искони русскія“, себ то україн¬ ські землі і коли тепер лехко насаджувати ксьондзів на по рожні православні парафії; коли легко організувати місцеву польську адміністрацію й самоуправу, лехко кольонізувати Холмщину й Західну Волинь Мазурами і польськими вете¬ ранами, то за це все треба дякувати тим, хто в 1915 році організував біженство і в значній мірі допоміг цим затерти справжнє національне обличча цих земель Але в той час, коли по всіх шляхах тяглися безко¬ нечні валки біженців, коли всі залізничі колії були за- - 40 биті поїздами густо переповненими людьми, — не було часу думати ні про причини цього явища, ні про його можливі наслідки: треба було просто помагати людям. І наше „Общество Юга Россіи“, як його скорочено нази¬ вали, почало організувати харчові пункти на станції й на пристані, діставши на це кошти через загальний, т. зв. Та- тіянинський комітет, заложений для опіки над біженцями. Українська студентська молодь прийшла нам на допомогу й несла обслугу харчових пунктів. Масовий біженський рух ішов майже ціле літо. Та ось зявился особлива категорія біженців — Гали- чане. Яким способом піддані чужої держави попали до цієї категорії ? Я вже казав, що епіскопи Антоній та Евло- гій розвинули в Галичині, немов в краю невірних, блискучу місіонарську діяльність, масово навертаючи людей на пра- вославіє. Робилося це просто й лехко: було видано на¬ каз — заміщати порожні уніятські парафії православними священниками з Росії. Богато парафій стояло порожніми тому, що священники повтікали перед вступом Москалів ; але й там, де вони залишились, дуже лехко можна було ті парафії опорожнити ; треба було тільки причепитись до священника, як до „мазепинця“ або „упертого уніята“ і ви¬ слати його до Росії. А вже селянам дуже сперечатись про віру не доводилось (адже вважали, що їх вертають до „віри батьків", дарма, що унія істнувала вже більш 200 років і давно зробилася національною релігією, що боро¬ нила народність від латинізації й польонізації), тим більше, що з переходом на православіє були звязані й певні ко- ристи на землі, а не тільки на небі : слухняним видавали хліб на засів і т. п. пільги. Само собою, що для непокір¬ них стелилась лехка й широка в слід за своїми пан¬ отцями - дорога до Сибіру. Одже не диво, що православні парафії в Галичині виростали як гриби по дощі. По україн¬ ських єпархіях в Росії було пущено заклик: хто з священ¬ ників хоче на нові й дуже вигідні парафії в „новонаверне- ній“ Галичині? І все, що було найгіршого серед нашого попівства, всі пянюги, сутяги, хабарники, роспусники й про¬ сто авантюристи, яким не сиділось в дома, або які були під духовним судом за ріжні свої „подвиги44, все це хма¬ рою посунуло до Галичини, слідком за ісправниками, ста¬ новими приставами й стражниками. Це було те „чорне гай¬ вороння14, про яке писав епіскоп Никон Красноярський у своїм знаменитім листі до газет в справі галицької мар- тирольогії. Та ось зненацька наступила евакуяція. Галицькі інте¬ лігенти і селяне, що прилучились до православія, спрово¬ ковані нашими душохапами, цілком резонно боялись тепера 41 репресій з боку австро - польсько - мадярської влади. І от десяткам тисячів людей (по приблизному підрахунку са¬ мих селян було по-над 100.000) нічого иншого не залиша¬ лось, як покинути свої хати й ниви і обернутись в біжен¬ ців, тікаючи за московським військом на схід. До цього їх спонукували й представники церковної адміністрації, агенти Антонія і Евлогія, обіцюючи їм в братній Росії дарові наділи землі разом з садибами й цілим господар¬ ським ремонентом. Певна річ, що нещасні біженці дуже скоро переконались, що в Росії вони можуть дістати не більше, як те, що давав Татіянинський, або який инший комітет: миску юшки і шматок хліба, та й то поки йшли повз харчові пункти. Одже не диво, що настрій цієї кате¬ горії біженців був особливо сумний і безнадійний. При зустрічі з ними вражав якийсь повний одчай і тупа покір¬ ливість своїй нещасливій долі. Богало Киян напевно памятають, як цілий табор га¬ лицьких біженців росташувався був якось в літку 1915 р. на Подолі, на контрактовій площі. Більш як тиждень трі вало видовище, яке мабуть було дуже схоже на якийсь невольницький ринок десь в Кафі або в Козлові в XVI.— XVII. століттях: юрби людей ріжного віку й полу сидять і лежать біля возів; надходять милосердні Кияне і вибіра- ють собі людей для послуг. Ось вибірають дівчину в най¬ мички і уводять. Ніхто не записує адреси, вона не праща- ється з родиною, йде, може на віки, бо як і де вони зу¬ стрінуться ? Ось здоровий парубок іде кудись на роботу, ось жінка покидає чоловіка і йде в куховарки, або поко¬ ївки. Ось просто забірають малу дитину, що відбилась від своєї семї. — не то для того, щоб усиновити, не то, щоб виховати собі слугу- раба. А ось сидить на возі гарна дівчина в типовому гуцульському вбранні. Вона не хоче йти ні на яку роботу, ні миски мити, ні корову доїти. Вона розуміє, що в такому великому місті вона знайде собі лехчу „роботу*4, та й в тих, що таку роботу пропо¬ нують, видно, недостачі немає. Скільки таких побутових сценок довелось мені бачити, вештаючись серед біженців по обовязку представника товариства „Юга-Росіи.. и Як кленові листки, розсипались діти Галицької України по широкій Великій Україні й Московщині, скрізь розмела, рознесла їх страшна хуртовина. Галичан інтелігентів направляли в Ростов на Дону. Там улаштувалась ціла їх кольонія, віддана під управу ідейним керманичам русофільського руху в Галичині з п. Дудикевичем на чолі. Там вони переходили тернистий шлях усяких бід, морального пониження і остаточної де¬ моралізації. Пізніше богато з них опинилось на службЬ — 42 - в Українського правительства, другі у Денікіна, треті чу большевиків. V. Заложники: ^Українська тюрмаи в КиТві. Смерть К, Паньків- ського. Нові жертви „визволення^ Галичини. Нарешті після упадку Львова появилася в Київі ще одна категорія представників Галичини: це були „залож ники“ (закладники), що їх брали Москалі відступаючи. Це були люде трьох народностей краю: Українці, Жиди, По¬ ляки. В заложники брали людей статочних, солідних, з становищем: послів до парляменту або до сойму, свя¬ щенників, рабінів, професорів вищих і середніх шкіл, ди¬ ректорів банків, директорів музеїв, купців, адвокатів, суд¬ дів, заможніших селян. Все це були люде старші, молод¬ ших як 40 літ не було, а здебільшого мали по над 50 ро¬ ків. Колись іще хлопцем в гімназії я читав у Юлія Цезаря про те, як брали на війні заложників; ці оіїзісіез фігуру¬ ють у нього дуже часто. Але я звик думати, так само як і всі, шо ці оіїзісіез давно вже одійшли до історії. Те, що заложників беруть тепер, в XX. ст., було для мене вели¬ кою новиною, мало зрозумілою. Бо справді, ще можна пояснити забірання заложників тоді, коли вороже військо вступає до чужого міста чи краю: воно бере заложни- ників, яко гарантію спокою й того, що не буде якогось зрадливого нападу. Але який сенс мало брати заложників тоді, коли військо відступало? Що вони тепер мо¬ гли гарантувати? Ходила чутка, ніби заложників беруть для того, щоб австрійці не мстились на тих, хто підчас окупації виявляв себе аж надто прихильним до Росіян. Але в такому разі треба було вивезти добру половину поль¬ ської інтелігенції, бо вона справді ставилась до росій¬ ських окупантів більш ніж льояльно. Досить пригадати хочаб новорічній бенкет в львівськім ратуші під 1915 рік, пригадати промови осадинка Львова Рутовського, виголошені в імені „королівського" міста і ще дещо, щоб перекона¬ тись, на ск льки львівські поляки спокійно і доброзичливо ставились до влади гр. Бобринського. Одначе поляків се ред заложників було найменше. Розглядаючи потім архів галицького Генерал губернаторства, я ніяк не міг добитись, хто властиво був ініціятором цього діла, з чийого вла¬ стиво наказу брали заложників: чи військової влади, чи адміністрації? В усякім разі це було безглузде і жорстоке діло. 43 — Більша частина заложників була привезена до Київа і тут вона й залишилась. Декілька людей вивезено до Орла (між ин. д-р С. Британ), трос до Полтави (директор гімназії Ів. Прийма, адвокат Іл. Боцюрків і о. Т. Чайків- ський) і ще здається двоє чи троє до Новгород-Сіверська. В Київі опинилось понад 150 людей. Одного дня в липні 1915 року ми дізналися, що до Київа привезено заложни¬ ків з Галичини і розміщено по участках. Серед заложників- українців було чимало ріжних людей, звісних богато кому з нас особисто, наприклад, директор „Дністра" д-р Ст. Федак, покійний Кость Паньківський, проф. Іл. Свєнціц- кий, інжінєр Ів. Левінський, о. Мих. Цегельський і багато инших Поляки відразу найняли для своїх заложників особливе помешкання на Печерську, поробили на вікнах крати, найняли сторожу і вийшла доволі оригінальна ін¬ ституція: тюрма, утримувана на приватні кошти. Від зви¬ чайної тюрми відріжнювалась вона чистотою, гігієнічністю й певним комфортом. Сюди й умістили поляки своїх за¬ ложників, а також кілька наших українців, котрі почували себе дуже ніяково і все прохали нас, щоб ми швидче подбали про свій власний арештний дім і визволили їх від необхііїности користуватися з сусідської гостинности. Жиди також найняли для своїх будинок на Кирилівський вулиці на Подолі. Там, між иншим якийсь час перебував „гостем" покійний Т. Старух, і я відвідував його там ра¬ зом з п. Н. Шульгиною. Треба було влаштовувати свій арештний дім і нам. Але українцям це було важче, нім кому иншому. Одначе після енергійних заходів (не обійшлось без хабаря, кому слід) добули дозвіл і ми. На кінці Лукіянівки, на Федо ровському переулку, в дуже гарній і здоровій місцевости, серед садів, найнято було дво поверховий будинок з окре¬ мим просторим двором. Поробили на вікнах крати, най¬ няли поліцаїв, щоб стерегли і так виникла українська тюрма, „перша офіціяльна українська інституція в Київі*, як жартував дехто. Сюди й попереводили ми наших за¬ ложників Улаштовано для них при домі кухню, умебльо¬ вано, одним словом зроблено все, щоб наші гості менше всього відчували, що вони в тюрмі. Одначе заложники сиділи за крагами недовго. Тому, що заложниками були не самі лишень українці, але також поляки, тодішні фаворити російського уряду й громадян¬ ства. то вони скоро добилися права увільняти заложни ків за порукою київських обивателів. За ними дозволено це Жидам і Українцям. Одначе ми зразу розібрали між собою Українців — їх було по-над 60 люда. Я сам узяв „на поруки" двох селян. Заложників „увільнилиц і в ма- — 44 — теріяльному відношенні, себ-то віддали їх на їх власну до- дю, який же заробіток на чужині могли знайти старі лю¬ де, без мови ? Поки не наладилась декому допомога через банки, довелось би гинути. Одже й з цього погляду тур¬ боти лягли на компатріотів. Частина наших заложників розмістилась по приватних помешканнях, здебільшого у своїх же людей, так К. Паньківський і Ст. Федак осели¬ лись у Матушевських, о. М. Цегельський у Волошинів, Ів. Левінський у Вязлових і т, д. Для решти улаштовано ін¬ тернат в „Федоровськім домі*4, для чого знято крати з обох поверхів. Кошти на прожиття видавало їм „Общество Юга Россіи“. Увільнився в Федоровськім домі цілий партер, і ми добились, щоб виселенців, які ішли й ішли далі, також замість участків приводили до нашого дому. Тепер за¬ мість брудних смердячих льохів їх приводили до чистого помешкання де вони діставали купіль, горячу їжу, людську постіль, медичну поміч ; тут же завдяки умові з Орлов¬ ським можна було затримувати особливо потомлених чи хворих на довший час, щоб вони відпочили. Так само робили й жиди та поляки з своїми виселен¬ цями. До речі кілька слів про польську поміч. Треба ска¬ зати, що з самого початку цілої запомогової акції разом з нашими ходило по участках і кілька польських пань. Вони вишукували спеціяльно поляків і тільки їм і помагали, наші ж ніякої ріжниці не робили і помагали однаково всім, не розбираючи, чи то поляк, жид. мадяр, німець. Бувало, що пані-полька прийде в участок і вигукує: ,а кіо кНа] ро1ак?“ Коли ніхто не відгукувався, то несла назад при¬ несену з соб; ю їжу чи одежу. Правда, зпочатку польки помагали нашим священникам, уважаючи, що то такі самі „ксьондзи4*, як і їхні римокатолицькі: так само голені, в таких же сутанах і т. д. В Киіві ніколи перед тим не бачили уніятських священників, та й київські польки не так розбірались у відносинах галицьких, як скажемо львівські. Отже упадали вони зпочатку й коло наших панотців. Але як розібрали, що то зовсім не поляки, а по польськи ба лакають з ними тільки з звичайної чемности, то покинули їх відвідувати і помагати. Скільки взагалі я міг спосте¬ регти, поляки і в ділі філянтропії завжди і скрізь виявляли особливу національну виключність, а наші навпаки : завжди аж надто додержувались євангельської науки про те, що не повинно бути „ні елліна, ні іудея4*. Тепер я знахожу, що поляки принаймні з практичного погляду, мали далеко більше рації, ніж наші. Перебування значного гурту українських заложників серед нашої київської громади не залишалось без добро- дійного впливу на нас. Присутність серед нашого гурту таких широко-освічених, енергійних людей, досвідчених діячів і організаторів, як богато з наших заложників, да¬ вала свої добрі наслідки. Скріплялись перш за все взаєми¬ ни, котрі зміцнювались почуттям особистої дружби; ми щиро любили наших невільних гостей, і вони платили нам тим же. Такі люде, як покійний К. Паньківський або о. М. Цегельський та д-р Ст. Федак належали до особливо по¬ важаних і люблених усіма. Вони брали живу участь в на¬ шому житті, ходили на наші збори, помагали нам своєю порадою й досвідом. Небіжчик Ів Левицький пізніше був ініціятором заложення у нас технічного товариства „Праця*. Він і Паньківський богато помагали нашій молодій коопе¬ рації ; коли ми заложили наші перші українські захоронки- школи, то з поміж заложників вийшли кадри досвідчених вчителів та інструкторів. На велике їіаше горе в осени несподівано помер Кость Паньківський. Його похорон обер¬ нувся в свого рода українську маніфестацію, і я мушу ска¬ зати, що ніколи в своїм житті не бачив, шоб десь так щи¬ ро й ревно оплакували якогось небіжчика: тут за Паньків- ським плакали мов малі діти — дорослі, серйозні і суворі люде, сльози так і котились у всіх. Бо для всіх нас покій¬ ний був мучеником за святе діло, що помер в неволі, далеко від своїх близьких. Одинокою потіхою нам було те, що помер він не серед чужих, що знайшлися тисячі, що ревно оплакали його, як діти свойого рідного батька. Поруч заложників филя евакуації москалями Галичини викинула на російський беріг нові жертви виселенців до Сибіру. Якось ще в липні жінка прибігла до-дому й про¬ хала мене скоріше йти до Старо-київського у частку по¬ могти їй обслужити партію арештованих інтелігентів, що щой-но прибула до Київа і скоро йде далі. Я поспішив з нею до участку, і тут у дворі побачив групу людей, се¬ ред котрих були о. Боцян (тепер епіскоп), пані Галицька, д-р В. Охримович, М. Шухевич та ще дехто. їх тільки що привели з двірця. Я швиденько побіг купувати для них в сусідній крамниці молоко, хліб, ковбасу, і ледве встиг те все понаносити як їх уже замкнули до камер, і тільки моя жінка змогла доступитись до них і ще поро¬ бити ріжні послуги, бо вона мала спеціяльну перепустку, а в мене її не було. На швидку руку треба було добути грошей, бо декому не ставало, щоб їхати на власний кошт, — - якимсь бідним студентам, що ішли в цій партії. Ми принесли все, що у нас під цю хвилю знайшлося, і ще того ж дня, чи на другий вранці, партія вирушила — аж до Сибіру. З кількох фраз, якими я встиг обміня¬ тись з цими виселенцями, я побачив, що вони надзвичай- - 46 но пригноблені і понервовані. Коли я спитав п. Шухевича, чи не знає він, кого іще крім їхньої групи арештовано, він відповів :^„сксро і вас усіх вивезуть туди, куди й нас про¬ вадять !“ Його пророкування, на щастя, не здійснилось, хоч кінець усієї великої епопеї, що почалась для нас усіх лі¬ том 1914 року, справді невеселий ! Цю групу виселенців запроторили чомусь аж надто далеко, аж в Туруханський край, де порозселювали їх по глухих селах серед тайш (безконечний сибірський ліс, що тягнеться через цілу північну частину азійського континен¬ ту) на тисячі верст один від другого. Потім наше „Обіде- ство Юга Россіиа листувалось з ними і висилало їм до¬ помогу. Крім них вивезено з Галичини ще сотні людей — гмазепинців“, в звязку з евакуацією більшої частини га¬ лицької території москалями після погрому 1915 року. VI. Трівога в Київі. Евакуація. „Комитеть Юго Западного Фронта Всероссійскаго Союза Городовь“ і його українізація. Моя перша подорож до окупованої Г аличини і її вражіння. В кінці літа 1915. року Київ переживав дуже трівожні дні. В звязку з наступом австпо- німецьких військ сподіва¬ лись окупації Київа, і через те місто обхопила евакуаційна горянка. Музеї, бібліотеки, архіви, шкільні установи, все це спішно вивозилось Бог зна куди, до Москви, до Саратова, до Ростова на Дону, до ріжних глухих провінціяльних міст східної Росії. Утікали так мов би перед ордами Чінгіс-Хана. Богато заможніших обивателів також спакувалось і виїз¬ дило. Дехто спродував меблі, і в Київі за цей час можна було купити дуже гарне пяніно або фортепян за яких 15-20 рублів. На двірці потяги були переповнені вже за два тижні вперед. Київ робився немов би то фронтовим містом. В звязку з цим тут улаштувався й комітет південно західного фронта Всеросійського Союза міст, що перед тим мав свій осідок у Львові. Для моїх галицьких читачів я мушу пояснити, що це таке за інституція. Треба насам¬ перед сказати, що з самим початком війни, коли було мо¬ білізовано в Росії мілійони людей, одразу стало ясно, що самий уряд своїми силами не вправиться з медичною й са¬ нітарною обслугою цеї маси людей на фронті і в запіллі. Не вправиться й російський Червоний Хрест, звичайна бю¬ рократична інституція. Одже тоді виступило російське гро¬ мадянство, обхоплене патріотичним поривом, і рішило прий¬ ти на поміч — не стільки урядові, скільки самому озброє¬ ному народові", многомілійонній армії. Завязалися для цього - 47 — дві могучі спідки: союз усіх земств, і союз усіх міст. Ви¬ робили спеціяльну організацію, обібрали центральні комі¬ тети з осідком в Москві, а не в бюрократичному Петер¬ бурзі і організували діло допомоги раненим, хворим, сані¬ тарну обслугу армії, потім технічну, апровізаційну, поста¬ чання зброї, життя окопів, направу шляхів, мостів і т. д. При кожному фронті істнував спеціальний комітет (і від союза міст і від земського союза), наприклад комітет пів¬ нічного фронту, комітет південно-західного і т. д. Голову фронтового комітету призначав центральний комітет у Мо¬ скві, так званого головно-уповноважненого, і той сам уже добірав собі помічників уповноважнених, яких центральний комітет мав лиш затверджувати. Всі фронтові комітети були мілітаризовані, одже носили військову уніформу й зброю, в своїй дільности на фронті крім загальних директив своїх уповноважнених підлягали військовій владі. До централь¬ них комітетів обох союзів належали видатніші громадські діячі постувого напрямку, наприклад, на чолі Земського Союза стояв князь Г. Львов, пізніший голова Тимчасового , Уряду в 1917. році. Це була немов держава в державі; особливо після погрому 1915. року союзи здобули такий вплив і силу, що вже тоді дехто бачив в них зародок но¬ вого правительства, що мало прийти на заміну старого режіму, і так воно справді й сталось. В уповноважнені союзів також звичайно проходили визначні громадські діячі з земських або муніціпальних кругів. Гроші на свої інституції і взагалі на свої видатки союзи діставали з за¬ гально-державного скарбу через військові каси окремих фронтів. Крім того обкладали податками міста й земства і звідси також мали величезні фонди. До осені 1915. р. на чолі комітету південно-західного фронту Всеросійського союза міст стояв князь С. Д. Уру- сов, колишній бесарабський губернатор і товариш міністра внутрішніх справ, відомий як автор „Записок!» ґубернаторац і як людина, ліберальних поглядів. Пізніше він був товари¬ шем міністра за Тимчасового Правительства Коли комітет перенісся до Київа, то наше „Общество Юга Россіи* звер¬ нулось до нього, і кн. Урусов визначив нам сталу місячну субсидію титулом допомоги на удержання „притулку для біженців^, себ то нашого арештного дому на Лукіяніаці. Це відразу поставило наш буджет на сталий грунт. Скоро потому кн. Урусов уступив, і на його місце прийшов ба¬ рон Ф. Р. Штейнгель. З цього часу почалась зовсім нова ера в житті Комітета Союза міст, ера так би мовити його українізації, шо мало певні наслідки взагалі для україн¬ ського руху в Київі і на провінції. 48 — Перш за все кілька слів про самого бар. Штейнгеля. Він був сином німецького барона з Остзейського краю, що, одначе, зросійщився давно, так само як і його батько (дід нашого Федора Рудольфовича). Він закупив маєток Городок на Волині (коло Рівного), що колись належав Шептицьким, предкам теперішнього митрополита. Один з них, митрополит Атаназій Шегітицький збудував там ка- мяну церкву, яка стоїть і досі. Барон Рудольф Штейнгель одружився з українкою, і наш Федір Рудольфович почував себе українцем; вирісши на Волині, горяче полюбив її і цілу Україну. В своїм Городку він зібрав прекрасний ар- хеольогічноетнографічний музей, присвячений виключно Волині, на свій кошт видавав описи цього музею, уряджував археольоґічні й етнографічні екскурсії по краю, й був за¬ ступником голови Українського Наукового Товариства в Київі. В 1906 р. він був обраний послом од міста Київа (де мав свій будинок і проживав зимою) до 1-ої Державної Думи, вступив до Української Парляментарної Громади і за підписання відомої Виборської відозви відсидів три місяці в тюрмі. Коли організувався „Туп“, Ф. Р. став чле¬ ном одної з його київських громад, разом з своєю дру¬ жиною, Олександрою Вільгельмівною. По своїм поглядам. Ф. Р. стояв на ґрунті автономії і федерації, маяв про „віль. ну Україну у вільній Росії\ Він належав до партії консти. туційних демократів, де своїм авторітетом дуже піддер жував українські інтереси. Як людина, це був джентельмен в кращому й ідеальніщому розумінні цього слова. Мати з ним відносини доставляло кожному найбільшу приємність, на стільки це була мила й симпатична людина. В україн¬ ських кругах він тішився високою повагою й авторітетом. В завдання Союза міст входили не тільки допомога армії. Особливо з літа 1915 року Союз почав дбати за до¬ помогою населенню зруйнованих війною земель і виробляв пляни відбудови знищених околиць. Сам бар. Штейнгель дивився на завдання Союза дуже широко, особливо що до майбутнього. Він рішив приєднати до участи в ньому місцеві культурні сили, справедливо вважаючи, що нікому так близько не припадають до серця завдання Союза в ділі допомоги зруйнованим війною українським землям, як самим українцям Для нього справді не істнував ,.ні еллін, ні іудей", але він думав, що в ділі організації ши¬ рокої громадської роботи українцям на їх рідній землі по¬ винно належати перше місце. Одже в члени Комітету, на посади уповноважнених Союза міст, він запросив україн¬ ців і провів їх затвердження через Москву. Зпочатку до Комітету війшли Андрій Вязлов (колишній член І ої Держ. Думи, член суду, видатний український діяч, міністр юстиції — 49 за Українського Уряду і сенатор Української Держави, по¬ мер 1919 р.) і Микола Біляшевський, директор Українського Національного Музею в Київі; далі — я, Андр. Ніковський (б. редактор „Ради“ і пізнійший міністр У. Н. Р.), Вол. Уляницький (член „Тупа“, адвокат, помер тепер весною в Празі), покійний Федір Матушевський, Володимир Леон- тович, Ів. Красковський (українсько білоруський діяч, пізні¬ ший товариш міністра в уряді УНР. і посол до Грузії). Двоє-троє уповноважених — росіян, побачивши себе май¬ же виключно в українській компанії, потроху вийшли з ко мітету і попереходили на инші фронти. Діяльність Комітету дуже скоро розвивалася. Вже в кінці 1915 року він мав десятки великих лазаретів на фронті, десятки санітарних поїздів, сотні й тисячі медич¬ них, харчових, санітарних, дорожних і всяких инших пунк¬ тів, величезні обози, склади, майстерні, дорожно-технічні відділи і такіж великі інституції в запіллі аж до самого Київа. В міру розвитку діяльности Союза, здобувала масо¬ вий доступ на службу в йому українська інтелігенція і шкільна молодь. Мені на самім початку було доручено відділ допомоги населенню на самому фронті, — разом з Н В. Луначар- ським (братом нинішнього народного комісара освіти в со¬ вітській Росії). Фронт переходив через Галичину, частина котрої — 8 східних повітів, зісталася в російських руках. Тут треба було влаштовувати харчові пункти для населен¬ ня, захоронки для дітей, організувати медичну й санітарну допомогу. Крім того треба було опікуватись тисячами бі¬ женців, що тимчасово були розселені понад Дніпром в Київ щині й Чернигівщині. Тепер через мій відділ переходили всі кредити для „Общества Юга Россіии. Були визначені сталі суми на утримування всіх інституцій Товариства : Федоровського дому, двох захоронок для дітей, на регу¬ лярну висилку щомісячної допомоги виселенцям на Сибір, на життя незаможним заложникам в Київі і т. д. Тепер арештовані виселенці, переїздячи через Київ, були забез¬ печені білизною, обувою, одежою й грошовою допомогою. „Общество Юга Россіи“ мало вже своїх платних функціо- нарів, котрі виконували ріжні справи й доручення. Під Різдво 1915 року, підготовивши роботу в Київі, запросивши цілий штаб співробітників з поміж української молоді, я рішив поіхати до окупованої Галичини, щоб роз,- глянутись серед місцевих обставин і на місці намітити плян діяльности. Я мав крім того ще одну, дуже приємну для мене місію : одвезти 15.000 -комплектів теплого убрання й обуви для жінок і дітей в Галичині. Це був дарунок від Мої спомжаи про недавнє- мину де. 4 — 50 - київської філії „Товариства охорони жінок*, що дістало- його від президентки своєї централі в Петербурзі, одної з принцес імператорської фамілії. В київській філії працю¬ вали деякі наші пані (наприклад, 3. Мірна, Л Яновська та инші) і вони завжди дбали, щоб надати діяльности філії певний український характер, друкувати плякати і відозви українською мовою і т. п. Пакунки з подарунками дожи¬ дали на мене в Тернополі, а я мав доглянути, щоб вони були справедливо поділені між усіма, хто бідував, без ріж- ниці віри і народности. З Київа до Волочиск ходили лиш т. зв. етапні поїзди, і мандрівка тяглася дуже довго, — більш як три доби. Зі мною їхали чотири моїх співробітники. Усі ми вбрались у військову уніформу, при шаблюках, мов також збірались воювати. Сяк-так дотяглись до Волочиск. Тут довелось би, може, дожидати цілу ніч, щоб переїхати кілька кільометрів до Підволочиск, як би не перевіз нас у своїм санітарнім поїзді відомий В Пуришкевич. Ось і в Підволочисках, вже на галицькій території. Була ніч, коли ми пішли розшуку¬ вати одну з інституцій Союза міст, щоб переночувати. Дивне нражіння робили мертві вулиці з зруйнованими або пів-зруйнованими будинками, де, очевидна річ, не мешкав ніхто. Колись це було чепурненьке місто, тепер, — напо¬ ловину руїни, а в другій половині, звідки також вибрались мешканці, ночували, звичайно, „маршеві роти“. Москалі, ночуючи, не жаліли помешкання : ламали вікна, двері, на¬ віть грубки, так мов би то після них нікому не доведеться жити. А вже бруду наносили такого, що й догадатись не можна, що це тут ночували люде, а не худоба. Потім при¬ ходили свіжі, докінчували діло с^оїх попередників і коли зовсім уже не можна було залишатись, шукали ше неза- сміченої й незагидженої хати, щоб полишити її в такому ж самому стані. Таким робом в цілих Підволочисках майже не було непорушеної хати, окрім тих, що заняті під якусь канцелярію або що. Десь оттак притулилась і наша канце- лярійка, де мешкав начальник відділу наших харчових пунктів. Там й ми притулились. З раннього рана по зни¬ щених вулицях міста почався великий рух, ішли незчисленні обози, сновигали сюди-туди москалі, звідкись узялися наші селяне і теж вештались, їхали возами через місто. Я пішов до маленької греко-католицької церковці і на своє здиво¬ вання застав там панотця, що правив службу. В церкві було всього пара бабусь і якийсь дідок Видко, парафія дуже змаліла, але панотець одбував свою службу. Аж на другий день на-ніч доплентавсь я знову етап¬ ним поїздом до Тернополя. Була холодна зімова ніч і в по- 51 вітрі ясно було чути далекі постріли гармат. Тернопіль лежав тоді зовсім близько від лінії фронту, всього кілька кільометрів. Позиції з обох боків були дуже укріплені й фронт ніде майже не рухався, не пересувався, одже в Тер¬ нополі була згромаджена сила тилових інституцій, штабів, лазаретів, складів, канцелярій, і т. д. Все це страшенно занечистило й засмітило колись видко дуже чепурненьке місто. Моїм пристановищем було чиєсь приватне помеш¬ кання на вулиці Сокола, зовсім близько від зелізничного двірця. Цілу садибу зареквіровано для канцелярії нашого Союза і для побуту приїзших його співробітників. Ранком я пішов трохи оглянути місто, тай треба було завязати стосунки з кимсь з місцевих Українців, щоб спи¬ тати їхньої поради, як бути з привезеними для подарунків річами. В Тернополі я ніколи перед тим не бував і знав його найбільше зі „Споминів^ Ол. Барвінського, що колись тут жив і працював. Я перейшовся містом. Ніяких слідів українства не бачу — ні вивісок, ні нарисів, що тут була раніше якась українська інституція. Ось, старий готель Пун- черта — в йому зупинявся колись Куліш як я читав у „Спо¬ минах14 Барвінського. Ось стара церква князя Острожського. Я зайшов. Служив якийсь молодий священник, і що мене здивувало — з якимсь чужим неукраїнським акцентом... Пізніше трохи я познайомився з ним, це був о. Бон, бель¬ гієць, що приїхав сюди перед війною, як член ордену ре- демптористів, щоб знайомитись з греко-католицьким обря¬ дом та й застряг тут. Нарешті надибав я на крамницю, де була нова вивіска: „Народня Торговляи і зайшов туди. Я не помилився. Тут уже були свої люде. Я познайомився з д. К-ким. Моя військова уніформа викликала трохи збен¬ теження, але я назвав себе і пояснив, що хочу порадитись про одну важну справу. Тоді п. К-ий запросив мене до свого помешкання. У вечорі я зайшов до нього, і тут ми розбалакались по всій щирости, як найбільш близькі й рідні люде. Коли я запитав, як бути з річами, д. К-ий порадив заснувати комітет з представників усіх трьох народностей, а на представника від українського народа вказав на су¬ дового радника Лукавецького : він хоча й москвофіл, але дуже порядна людина, — додав він. „А не боїтесь Ви, що Поляки й жиди усе розхапають, і нашим людям нічого не залишиться?®4 запитав я. — „Ні, д. Лукавецький допильнує, щоб усе було по справедливості4. Пішов я на другий день до Лукавецького. Він мешкав на вул. Міцкевича. Прийняв мене дуже стримано; може бути вражала його моя україн¬ ська мова, хоч говорив зі мною також по українськи, ли¬ ше не уживав слова „українець, український1* а казав: „ма~ 52 - лорус, малоруський0. Але коли я повів його до нашого складу, казав розпакувати одну скриню, і звідти виглянули чудові чобітки, кальоші, теплі кожушки, хустки, білизна, він розмяк, був дуже зворушений, дякував і казав, що до¬ пильнує, щоб нікому не було кривди, і всі хто потребує (рїчи були призначені для міського населення, що особливо бідувало), дістане, що йому належить*) Потім я пішов до о. Бона, познайомився з ним і довідався, що він замі¬ няє о. Громницького, що його вивезли Москалі і взагалі виконує церковні треби по тих селах, де не лишилось свя щенників. Людина енергійна, жвава, віддана свойому ділу, о. Бон щиро полюбив український народ, з яким звязала його доля, прийняв до серця його лихо і працював як тільки міг, щоб чимсь помогти, принести бодай моральну поміч і розраду. Москалі нічого не могли йому зробити, як бельгійському підданому, одже — „союзникові*4. Це бель¬ гійське підданство давало йому певний імунітет. Пізніще, через о. Бона я встановив контакт з місцевою українською громадою, властиво з ії недобитками, пересилав на його руки листи від засланців, що приходили на мою київську адресу, привозив йому гроші від київських земляків на культурні потреби Тернопільщини і .т. д. Він оден міг вільно, не боячись нікого, піддержувати зносини зі мною, й не боятись, коли я в своїй військовій уніформ; заходив до його хати біля старої церковці князя Острожського. З Тернополя поїхав я до Теребовлі. Найняв звичай¬ ний міський фіякр і рушив по страшенній грязюці, яка вкривала густим таром битий гостинець. Візник мій був Українець і впізнавши в мені „свого", довірчиво розпові¬ дав мені про своє життя буття. До Теребовлі прибули ми в ночі. Вїхали до міста — що за диво! Вулиця є. почува¬ ємо брук, денеде блимають ліхтарі, будинків нема ! Денеде сторчать окремі хати. То так зруйнували Теребовлю підчас бою, чи при якомусь відвороті. Ледве-ледве розшукав я якусь з наших „союзних" інституцій. На другий день була неділя і я просто пішов до церкви, де правив службу о. Мохнацький, дуже мила і приємна людина, з яким я по¬ знайомився після служби. В справі роздачі річей він мені порадив звернутись просто до посадника, яким на той час *) Цеп Лук швецький опинився на службі в ро». Генерал -Губер¬ наторстві, служив і за моїх насів, разом із нашими іастптуціями впа¬ кувався літом 1917 р. на Україну, де скоро й номер у Прилуках на Полтавщині. Я тоді тільки про де довідався, коли мені донесено про його смерть. Від мене укривали його присутність на службі, думаючи, що я буду переслідувати його вк москвофіла. Певна річ, що таких москвофілів я-б і^ не подумав чіпати, та й взагалі ніколи нікого не переслідував за його переконання. - 53 був якимсь чудсм Українець. Я так і зробив. Річи були вже наперед вислані мною з Тернополя тягаровим автом і коли я показав їх старенькому бурмістрові, то він аж заплакав од зворушення. - Ото, каже, буде радість на¬ шим бідним дітям! Я прохав його не обминати ні Жидів» ні Поляків і певен, що він сам дбав за справедливий по¬ діл. Посадник та його помічник були так раді подарун¬ кам, що схотіли дати мені щось на памятку. Знайшли фо¬ тографію княжих руїн на горі над Теребовлею, зробили напис і подарували мені на спомин. Вийшов я з ратуша, дивлюсь — картина: глибока, густа подільська грязюка на вулиці; її згрібають з вулиць соваючи перед собою деревляними лопатами старі пейсатз жиди з виглядом біблейських патріярхів. Збоку стоїть узбро- ений стражник і доглядає. Це місцевий комендант так дбає за чистоту в місті, наказуючи зганяти на роботу ста¬ рих Жидів. Ті спокійно, з покорою роблять своє діло. Вертаючись з Теребовлі я зупинився ще в Микулин- цях і в Струсові, де також роздав річи Частину трохи пізніше було відіслано до Збаража, Скалата й Копичинців. Полагодивши деякі справи по Союзу міст в Тернополі, я поїхав до Збаража, де мав перевести ревізію величезного шпиталя Союза міст для поранених і хворих. Цей шпиталь зайняв усі значнійші будівлі в місті, в тім числі гімназію і бернадинський монастир. Оглядаючи відділи шпиталю в монастирі, я склав візиту настоятелеві. Цей повів мене по довгих коридорах, кажучи, що покаже мені найбільшу рідкість і цінність монас иря. Виявляється, що це була картина, на якій бу ло змальовано сцену ритуального морду¬ вання христіянської дитини Жидами. Цю картину, як мені Оповідали, настоятель показував усім „почесним гостями. Йдучи вулицею повз греко католицьку церкву, я завважив на дзвінниці прибиту таблицю, де було написано, що її поставлено тут на спомин якихось там роковин емер ги Шевченка. Ця табличка, одинокий зовнішній слід що збе¬ рігся від недавнього ще так буйного українського житія» зворушила мене надзвичайно. Я знав, що збаражський по¬ віт належить до найбільш свідомих і до найкраще зорга нізованих, що тут були найпоступовіщі селяне. Що то те¬ пер зісталось од того всього? Мені схотілось познайомити ся з місцевим парохом, думаючи, що то напевно Українець і почав розпитувати на вулиці дітей, де живе священник. Повз мене переходила якась інтелігентна пані і зупинилась, здивувавшись певно українській мові в устах російського офіцера. Вона сказала, що може мене провести, бо се їй по дорозі. Виявилось, що це пані Білінська, дружина місце- 54 — вого лікаря-у*раїнця. Довідавшись, хто я такий запросила мене зразу до своєї хати, де ціла родина — батько, мати, синок і красуня- дочка почали мене трактувати з чисто укра¬ їнською гостинністю, мов якого дорогого гостя. Діти мене так і прозвали : „гість з Загюрожжа“ (репродукція відомої картини Красицького з цією назвою висіла у них в хаті). Пізнійше я завжди, коли бував у Збаражі, то заходив до їхньої гостинної хати. Тимчасом надійшов і сам панотець, якого я хотів був шукати (о. З ий), і ми провели кілька годин у милій розмові. Я розповідав їм про київське життя, про галицьких виселенців, а вони мені про своє невеселе життя п д вічним обухом арешту й висилки. Це були мої перші знайомства серед земляків в оку¬ пованому краю. Згодом я їх придбав дуже богато. Можу з певністю сказати, що я познайомився з більшістю духо¬ венства й світської інтелігенції, яка заціліла в краю під мо¬ сковською окупацією. З початком 1916. року почала ровиватися робота мойого відділу допомоги населенню. Вже на весну 1916 року було влаштовано коло сотні харчових і медичних пунктів і кілька дитячих захоронок. Я частенько наїздив до Гали¬ чини й мало-помалу добре вистудіював усі 8 повітів, що входили в зону тодішньої російської окупації. Особливо добре обзнайомився з Тернопільщиною, Збаражчиною й Скзлатщиною, пізнав тамошні відносини, особистий склад російської адміністрації, це мені незабаром дуже придалося. Літом 1916 року почався новий наступ Росіян під прово¬ дом Брусилова і дав їм нові терени, загалом 33 повіти Га¬ личини й Буковини. Тим самим поширився й терен допо- могової діяльности нашого союза. VI. Другий період російської окупації Галичини й Буковини. Новий курс. Моя подорож вдовж галицько-буковинського Фронту. Роз¬ виток роботи „Союза міст“. Із здобуттям нових значних теренів Галичини і майже сцілої Буковини (в австрійських руках залишився малень кий куточок з Дориа- Ватрою) було відновлено „Галицко- Буковинсксе генералт>-губернаторствои з резиденцією зпо- чатку в Тернополі, а потім в Чернівцях. На посаду гене ал-гу бернатора призначено Ф. Трепова, колишнього київ- ького генерал-губернатора. Край поділено на дві губернії: черновецьку, до якої крім Буковини належали ще повіти Городенка, Коломия, Снятин і Косів, і Тернопільську, до якої належали всі окуповані галицькі повіти крім Покутя. — 55 Черновецьким губернатором призначено д. Ліґіна. Терно¬ пільським — д. Чарторижського. Органічним статутом для управи цілого краю мали служити „Временньїе правила^ ^ затверджені начальником штаба верховної команди ген. М. В. Алексєєвим, -зложені в доволі ліберальному дусі. Ре- жім Трепова взагалі ріжнився від режіму Бобринського : тепер на першому пляні стояла не політика, не повертан¬ ня українців — у росіян та уніятів — у православних, але інтереси армії; ставилося найпершим завданням піддержу¬ вати спокій і лад в окупованих провінціях, що служили найближчим запіллям російської армії. Ні Антоній, ні Евло- гій з їх чорним гайворонням не були допущені до краю ; інтересами православної церкви завідував представник про¬ топресвітера армії й флоти (головного військового капеля- на) професор київської Духовної Академії о. Ф. Титов. Наука попередньої кампанії, ганебна слава „європейського скандалу** (так напятнував російську політику в Галичині П. Мілюков в промові з думської трибуни), нарікання союз¬ ників — зробили своє діло.*) *) В споминах французького посла в Петербурзі М. Палєолога, надрукованих недавно в журналі „Кечне сіее йенх Мош!е8“, зустріча¬ ємо дуже цікаві сторінки, присвячені російській політиці в Галичині. В своїм щоденнику під 1 грудня 1914. р д. Палеолог записує : .Дедви тільки російська влада встановилася в Галичині, як одразу запрова¬ дила в ній найгіршу практику русифікації... адміністраційна влада зосереджена в руках графа Бобринського... основу його поглядів складає крайня ненависть до уніатської релігії (д. Палеолог тут помиляється, думаючи, що генерал-губернатором був гр. Володимир Бобривський, але дійсно їм був його братанок гр. Олексій Бобрин- ський ; но Володимир мав великий вплив на політику. Д. Д.). Тимча- сом з пяти міліонів населення Галичини, принаймні три міліони сім¬ сот тисячів належать до української церкви. Бобрипський додержу¬ ється таких поглядів: „У східній Европі є тільки три релігії: право¬ славна, католицька й жидівська. Уніяти ж — зрадники православію, ренеґати й єретики, їх силою треба вернути на правдивий шлях“... Одже через те негайно почались переслідування: арешт уніатського митрополита А. Шептицького, вигнання уніатських монахів, кон¬ фіскація церковних уніатських дібр., порушення русинських цер¬ ковних обрядів, заміна уніатських священиків православними, ви¬ силка русинських дітей до Київа й Харькова для вихованння в пра¬ вославній вірі — ось що було зроблено за два місяці на полі релігій¬ ної політики. В чисто політичному відношенні до цього треба дода¬ ти закриття всіх русинських часописів, університету, шкіл, звільнен¬ ня галицьких урядовців і заміна їх росіянами. „Про це я пів -офіціально говорив Сазонову, вказуючи, що по¬ дібна політика викличе своїм наслідком компромітацію російської влади в Галичині, де Габсбурги зуміли завоювати собі такі симпатії. „Я згожуюсь, відповів Сазонов, що політика Бобринського ча¬ сто буває необережна, а у наших урядовців занадто важка рука. Але не сподівайтесь на те, що я виступлю в обороні уніятів. Я поважаю ■ католиків, хоч і жалкую, що вони помиляються в своїх релігійних — 56 — Тепер уже не ставилось метою переслідування мі¬ сцевої мови й культурного життя. Було дозволено відно¬ вити науку в українських гімназіях в Тернополі, Чернівцях, в українській учительській семінарії в Тернополі. Правда, не можна було називати гімназій „українськими*4, а просто — гімназія і ай край. На чолі шкільної управи поставлено д. Янковського, директора одної з київських гімназій, що мав репутацію ліберала. Але поводився він трохи чудно: з одного боку наче б то і не закривав українських шкіл і помагав учителям поліпшувати їхнє матеріяльне станови¬ ще, а з другого — лякав тих самих учителів Сибіром за слово „Україна** і робив усякі причепки в справі організа¬ ції українських шкіл Союзом міст. Мені довелося мати з д. Янковським сутички на цьому грунті, але про це трохи далі Арешти й висилки українських діячів одбувались і да¬ лі, але далеко вже не в тім масштабі, як ранійше, і тепер іні- ціятиву виявляла вже не адміністрація, а влада військова, „контр-розвідка**, де засіли в характері співробітників ті самі особи, що за графа Бобринського сиділи по канце¬ ляріях генерал губернаторства. Мотивом для обвиновачення було вже не „мазепинство1*, а „шпіонаж**. В шпіонажі ж можна було обвинювати кого хочете на підставі наймен¬ шого підозріння, бо тут доказів не було треба. Пізніше всі ці справи попали до моїх рук, і я мав змогу переко¬ натись, що тільки оден процент серед усіх обвиновачених і арештованих по підозрінню в шпіонажі можна було вва¬ жати за людей справді причасних до шпигунської праці. Ре¬ шта ж була жертви неясних підозрінь, фалшивих доносів, непорозумінь і часто-густо — особистих порахунків. Склад повітої адміністрації був дібраний ген. Трепо- вим та його співробітниками значно кращий, ніж за гр. Бобринського; більшість повітових начальників були люде з вищою освітою, що раніше служили в Росії земськими начальниками, а то й головами повітових земських управ. Були й природні українці. Обновлено також склад поліції, і таких розбишак, як Рапота або Парадєлов, уже не було. В центральній управі на чолі окремих установ по¬ ставлено людий досвідчених, фаховців у своїм ділі,- чу¬ жих політиці. Про них буду говорити ще далі. поглядах, але уш'ятів я ненавджу іі гидую ними. тому, що вони — ренегати”. Великий князь Микол ай Мпколаевич скаржиться иа запізнення транспорті з для галицької армії : „я дожидаю поїздів з набоямл, каже він, а мені присилають поїзди з донами*. Певна річ, що такі думки й погляди француського посла не залишились без впливу в Петербурзі. / - 57 - Богацько разів обїздячи окуповані повіти Галичини й Буковини, я мав нагоду переконатися, ідо взагалі режім другої окупації був значно мякший. Це була сувора оку¬ паційна влада, але не було вже тенденції неодмінно лізти в душу завойованого населення, переслідувати його віру, його мову. В той же час, по справах Союза стикаючись раз у- раз з усіма представниками влади од губернаторів до повітових начальників, я познайомився особисто май¬ же з цілим персональним складом адміністрації і знав, хто з неї виявляє гнобительські нахили, а хто ставиться до людей льояльно і толерантно. Це мені потім дуже при¬ далось. Влітку 1916 року Центральний Комітет Союза при¬ слав на наш фронт ревізійну комісію для огляду інститу¬ цій Союза на фронті. На чолі комісії стояв сенатор С. В. Іванов. Наш київський комітет приділив яко свойого пред¬ ставника для присутности при ревізії — мене. Ми обїхали протягом трьох тижнів автами цілий фронт від Луцька до Селетина на Буковині. Ще при перших зустрічах в Київі я побачив, що в особі сенатора Іванова маю перед собою освічену й гуманну людину, одушевлену найкращими громадськими ідеалами, справжнього „шестидесятника" *) по своїм поглядам, хоч віком він належав до трохи мо¬ лодшого покоління. Він дуже зацікавився українським життям, памятками української культури, і ми влаштували спеціяльно для нього огляд київських памяток і святинь, при чому пояснення давали пок. Ор. Ів. Левицький і В. К. Прокопович. Ще в Київі я вів з сен. Івановим розмови про галицькі справи і бачив, з яким безумовним осудом ставився він до політики національного утиску й релігійних переслідувань. **) У мене тоді виникла думка — використа¬ ти побут сен. Іванова в Галичині й Буковині, познайомити його докладно з тамошніми відносинами і людьми, дати йому весь необхідний матеріял — за для того, щоб потім старатись через його вплив, звязки і популярність добива¬ тись ослаблення системи утисків над українським життям в окупованих провінціях. Дуже важним здавалось мені *) Шестидесятниками1 називали в старій Росії людей поколін¬ ня ьО-х років XIX. ст , коли громадянство було переняте поступови¬ ми ідеями, і це захоплення відзначалось ідеалізмом і ентузіазмом, що в богатьох людей залишався на ціле життя. ** В російських кругах сен. Іванов був звісний між пншим тим, що одного разу гостро запротестував проти вироків смертної кари. За це його на до і ший час не запрошувано на ділові засідання Се¬ нату і він аж до самсї революції носив лиш почесний титул сенатора, не виконуючи урядових функцій. Уряд ставився до нього підозріло, але в широких громадських кругах він тішився великою пошаною. 58 - також мати в особі ген. Іванова прихильника в Центральнім Комітеті нашого Союза в Москві, де вже трохи скоса по¬ чали поглядати на нашу роботу на культурно-просвітному полі. Треба зазначити, що вже з весни 1916 р. наш Комі¬ тет став широко улаштовувати по Галичині й Буковині дитячі захоронки, де місцева дітвора діставала їжу. На чолі цих захоронок станув „дітський підвідділ", де голо¬ вою була пані С. Н. Луначарська, що цілком поділяла мої пляни що до характеру й напряму праці. Потроху ми довели число захоронок до ста; при них позаводили зпо- чатку щось наче школи ручної праці, а потім почали обертати їх у звичайні школи. Як звісно, в кожному селі істнувала звичайна школа, але від початку окупації школи не функціонували. Більша частина учителів та учительок залишилась на місці і бідувала тепер без заробітку. Діти виростали без усякої науки, дичіли, і це найбільше від¬ чувало саме населення, що здавна звикло до школи і до¬ рожило нею. Я задумав, не міняючи назви „Д’Ьтскій прі¬ ють Всероссійскаго Союза Городовь" і під його прапо¬ ром з червоним хрестом впровадити до цих „Захоронок4 звичайну шкільну науку. На завідуючих захоронками при¬ значалися студенти, студентки й учительки з Великої України, щоб вони офіціяльно відповідали за установу; а вже на фактичних вчителів запрошувано місцевих же вчителів та вчительок з платнею „по найму4. Ми почали швидко переводити наш плян, без галасу, по тихеньку, не підіймаючи питання перед місцевою адміністрацією й ставлячи її перед доконаним фактом. Виникали в ріж- них місцях причепки, тоді я їсав до губернатора Чарто- рижського, порозумівався з п. Янковським, відкликувався аж до Москви, спіраючись на постанову Центрального Комітету Союза про те, щоб по його захоронках нав¬ чання дітей велося їх рідною мовою (на приняття цієї постанови вплинула пані С. Луначарська, що їздила від нас з Київа на якусь нараду скликану Центральним Комітетом в „дитячій справі у Москві). В 1916 р. „Все- россійскій Союз Городовь“ був уже такою силою, що з його авторітетом мусіла числитись й російська адміні¬ страція на фронті. Тому що в окупованих провінціях залишилось богато дітей- сиріт, що погубили своїх батьків підчас боєвих дій, то для цих дітей ми почали улаштовувати особливі при- юти-інтернати в ріжних кутках краю (памятаю, були такі в с. Богданівні, Тарнорудці, Заболотцях, Чернівцях та ин- ших містах), щоб не вивозити їх з рідної землі. Для заві¬ дування цими інтернатами і для розшукування дітей по 59 краю, було організовано особливу „дитячу експедицію,, під проводом відомої нашої письменниці Наталії Романо- вич-Ткаченкової*). Цілком анальоґічну роботу провадив і „Всероссійскій Земскій Союзь44. Щоб робота велася ко¬ ординовано і по спільному лляну, уповноважений Земського Союза П. К. Линниченко, що завідував там відділом до¬ помоги населенню, запросив на голову „шкільного від¬ ділу44 в Союзі Ів. Ігн. Красксвського, відомого українсько- білоруського діяча й педагога (в кінці 1916 р. його обі¬ брав у свої уповноважені наш Комітет гіівден. -західного фронту Всеросійського Союза міст). Тоді робота пішла дуже дружно, і засобами земського й міського союзів удалось протягом двох місяців (май червень 1916 р.) майже відновити иизше народне шкільництво в окупованім краю, де навчання велося українською мовою і було вільне від того присмаку австрійсько-польської рутини, що панував по школах в краю за австрійських часів. Само собою виникало питання про підручники. Ми не вважали зруч¬ ним додержуватись старих підручників часів Австрії: перш за все вони були перейняті державним австрійський па¬ тріотизмом, — в кожній хрестоматії портрет цісаря Франц- Иосифа, австрійські гимни; залишати це — значило ви¬ кликати затруднення з боку російських властей; виривати з книги — непедагогічно. До тогож старих підручників було й мало, не дурно російські власти при першій оку¬ пації 1914 р. палили їх цілими купами, улаштовуючи своє¬ рідні ауто-дафе. Тоді ми рішили знайти другий вихід: звернутись до українських підручників, друкованих в Ро¬ сії. Таких підручників, починаючи з 1906 р, було видано немало і то дуже добрих (наприклад Грінченка, Хутор- ного, Білоусенка, Черкасенка, Шерстюка, Степовика, Ру- сової і т. д.) з педагогічного погляду, але вони здебіль¬ шого лежали на полицях книгарень, бо в школах учити українською мовою не дозволялося, і хіба тільки поде¬ куди відбувалось потайне навчання. Я гадав, що наші підручники придадуться для галицько-буковинської школи й матимуть навіть перевагу над місцевими підручниками старого видання ще з того погляду, що наші підручники були цілком „невтральні44 : в них не було зовсім казен¬ ного державного духу ні австрійського, ні російського, не було й своєрідного польського патріотизму; вони при¬ стосовані були виключно до вимог педагогії. Але щоб переконатися в цьому, ми з Ів Ігн. Красковським скли¬ кали в липні зїзд місцевих вчителів та вчительок, що нав- *) Про цю свою діяльність вона уміетила цікаві спомини в „Л. Н. В.“ 1917 р. — 60 мали по захоронках земського й міського союзів і нам обом було надзвичайно приємно почути на цьому зїзді (ідо відбувся в Тернополі) майже одноголосну думку учас ників на користь підручників з Великої України. На кошти союзів було закуплено й транспортовано до Галичини й Буковини десятки тисячів примірників шкільних україн¬ ських книжок, а також книжок для позашкільного чи¬ тання. Було викуплено все, що тільки знайшлося в укра¬ їнських книгарнях у Київі, і на далі довелося спроваджу¬ вати транспорти книг з Полтави, Харкова і навіть Кате- ринодару, з тамошніх українських книгарень. Галицькі се- ляне дуже 7 ішилися цими книжками на рідній мові „Київ¬ ського видання", з Великої України; особливо подобалися видання народніх дум і книжок з історії, що не зазнали на собі специфічної австро * польської цензури, і в яких польсько-українські відносини в минулому трактувалися без фалшування історичної правди. Зріст числа захоронок шкіл і особливо запровадження підручників з України, одначе, не на жарти потрівожило місцеву російську адміністрацію. Довелося їхати для се¬ рйозної розмови з губернатором Чарторижським в Терно¬ полі. З ним удалося порозумітись доволі добре. Він з;е- штою поставився до справи ліберально, вимагав тільки щоб призначувано лиш .благонадійних" вчителів та щоб наші захоронки ніде не називалися школами. Неприємно було тільки те, що д. Чарторижський в розмові постійно уживав слова „мазепиниі“, „мазепинський“ для зазначення понять „українці, український1*, так начеб то це були сіно- нїми ; вимовляв він ці слова без усякого наголосу чи під¬ креслення, немов це були загально - вживані і ні для кого необразливі назви. Більше клопоту довелось мати з п. Янковським, що відогравав ролю так би мовити на¬ чальника галицько - буковинської шкільної округи. Він начеб то й не виступав ворожо, але на кожнім кроці утворював практичні труднощі й перешкоди, головно в околиці Чернівців, де була його резиденція. Та з д. Ян¬ ковським доводилось більше воюЕати не мені, а покій¬ ному А. Г. Вязлову, що з весни 1916 р. сидів у Чернів¬ цях яко уповноважнений нашого комітету при штабі VIII. Армії. Наш Союз почасти допомагав і середнім українським школам, що відновлялися подекуди й утримувалися на кошти самого місцевого населення. Допомога тут була чисто матеріального характеру: наприклад, улаштовувалася безплатна кухня для учнів і вчителів, як ось у Тернополі при гімназії; постачалося паливо, робився ремонт шкіль- 61 них помешкань. Так було в тій же гімназії в Тернополі: міський магістрат з посадником Міхаловським на чолі ніяк не могли знайти помешкання для української гімназії (вла¬ сний будинок гімназії був занятий якоюсь військовою канцелярією) і нарешті одвела їй недобудований дім, здається, на вулиці Міцкевича. Тоді наш Союз своїм коштом добудував дім і приладнав його під шкільне по¬ мешкання. Спеціяльно на потреби української гімназії й учи¬ тельської семінарії в Тернополі, наприклад для оплати учительської праці, збіралися гроші серед української ін¬ телігенції в Київі і я сам кілька разів привозив сотні й тисячі рублів цих грошей до Тернополя й гередавав їх на руки о. Бона. Обїзд фронтових інституцій Союза в Галичині ми почали з сен. Івановим від Тернополя. Саме тоді в Терно¬ полі перебував генерал-губернатор Трепов і сен. Іванов пішов до його з візитом. В розмові Іванов доторкнувся питання про відносини російської адміністрації до місце¬ вого українського населення. „Так, сказав Трепов: поки що ми даємо їм школи, не чіпаємо мови, не втручаємось до церковних срав...“ Памятаю, з яким обуренням на це „поки що“ переказував мені свою розмову Іванов: „невже це державна точка погляду, ка¬ зав він, шанувати законні права населення лиш поки що, себ то часово; ну, а далі?“ Ми обїхали майже цілу прифронтову смугу, побували в Скалаті, Збаражі, Струсові, Микулинцях, Бучачі, Мона- стирисках, були присутні при боях за Галич, коли на наших очах коло села Товстобаби було взято в полон 3.000 Німців; потім через Станиславів, Коломию, Снятин проїхали на Буковину, об’їхали її фронтові установи аж до Селетина, я скрізь, де тільки 'міг, старався знайомити сен. Іванова з нашою роботою на користь місцевого на¬ селення, поясняв йому місцеві відносини, показував сліди й останки інтенсивного культурно національного життя, яким жила країна перед війною, знайомив з деким із місцевих людей. Так в Озірній познайомив з неб. о Тан- чакшським, в Монастирисьхах з неб. о. Підляшецьким. В ревізійній комісії брав участь і їздив скріз з нами член Державної Думи Калугін, я й його старався знайомити з галицько буковинськими справами. Коли ми скінчили об¬ їзд сен. Іванов залишився дуже задоволений працею на¬ шого Союза на фронті, в тім числі і мойого відділу допо¬ моги населенню. Ми верталися з ним у- двох автом з Чер¬ нівців через Камянець до Проскурова. Провівши зі мною на самоті цілий день Іванов вів зі мною немов остаточну — 62 — розмову про галицькі справи, резюмував свої вражіння.. Він дав слово вжити всіх своїх сил і всіх звязків, щоб освітити правдиво в Петербурзі справжнє становище Га¬ личини й Буковини, домагатись остаточної ліквідації си¬ стеми національного утиску, повороту невинних жертв по¬ переднього режиму. ,,Ні, так як є, воно залишитись не може!“ — казав він мені, коли ми зїздили на гору коло Садагури і кидали останній погляд на Чернівці, на долину Прута, на голубі гори на правім березі Прута. „Будьте певні, що воно скоро має перемінитися !“ Очевидно, сен. Іванов мав на увазі зміну курсу урядової політики під на¬ тиском громадської опінії, і не передчував — так само як і я — що скоро дійсно настануть зміни, але такі, що пе¬ ревернуть до гори ногами увесь той лад, яким держалася стара Росія... VIII. Приголомшене українське життя починає знову пускати свіжі парості. На передодні великих подій. З другої половини 1916 року в житті українського громадянства в Росії почав відчуватися якийсь перелом. Минулося перше приголомшуюче вражіння катастрофи 1914—15 років Помалу вертався активний иастрій, і люде, приглушені війною, прибиті сумнівами, знову почали ожи¬ вати й гуртуватись коло старих своїх осередків, головно коло „Товариства українських поступовціва. Цей настрій одповідав тому оживленню, що помічалося по цілій Росії. Уряд, якому на початку війни громадянство дало було „Божий мир“, виявив себе цілком нездатним, незаслужу- ючим ніякого довіря, і морально збанкротував цілком. З трибуни Державної Думи лунали що-раз грізніщі про¬ мови. Росло загальне незадоволення і недовіря до пра- вительства, що обдурюючи народ самопевністю й фаль¬ шивими звістками про небувалі перемоги, не зумів перед¬ бачити й одхилити катастрофу літа 1915 року. Зростав активний настрій серед української молоді, з-поміж котрої багато проходило гарну школу практичної національної роботи в Галичині, в установах Земського й Мінського союзів. Були спроби нелегальних видань антіросійського напряму в Київі і в Катеринославі. Куль¬ турно- просвітна українська робота, що купчилась колись коло „Просвіт* та клюбів, знову почала виявлятись иноді під фірмою ніби-то російських літературних товариств і організацій. Так в осені 1916 року в Катеринославі було уряджено урочисті поминки по Івану Франкові і я читав — 63 на їх публичну лекцію про діяльність Франка українською мовою. В перерві до мене підійшов поліцмейстер і про¬ хаючи вибачення зауважив, що в першій частині мойого ви¬ кладу було дещо таке, ніби я вороже ставлюся до рог сійської мови та письменства (я говорив про москвофіль¬ ський рух в Галичині). Я відповів, що абсолютно не мав на думці чимсь ображати російську мову та письменство, що то може пан поліцмейстер не гаразд розібрав мою українську мову. Він ще раз перепросив і залишив мене в спокої. В кінці 191 4- ого й в 1915 році мені просто не дозволилиби читати українською мовою та ще про такого „мазепинця*, як Франко. Приблизно коло того часу, десь в осені 1916 р. ви¬ кликають мене в київську губернську жандармську управу. Прихожу. Жандармський полковник показує мені якийсь лист і питає: пізнаєте? Справді пізнаю, бо то моя рука. Показує ще пару моїх листів. Виявляється, що то листи, писані мною до мого тезка й приятеля Володимира До¬ рошенка та до Виділу Наукового Товариства імени Шев¬ ченка у Львові. Очивидячки їх захопили в паперах Това¬ риства, розглядали цілий рік і аж тепер дійшла до мене черга. „Так як Ви це можете пояснити, і що це у Вас були за зносини ?“ Мої листи були в чисто літературних справах, наприклад я писав до В. Дорошенка в справі відпису перекладів повістей Шевченка, зроблених Ол. Ко- ниським, я тоді в початку 1914 р. готував повне видання творів Шевченка (вийшло саме перед війною в Катерино¬ славі). Лист до адміністрації Наукового Товариства — в справі членської вкладки і досилки мені збірника в честь Франка. Я все це і розповів. Жандарм усе докладно запи¬ сував до протоколу, навіть записав, хто такий був Франко, бо я йому пояснив. Нарешті питає: а де тепер В. Доро¬ шенко і що Ви знаєте про його діяльність ? — За кор¬ доном, одповідаю, а про діяльність знаю тільки з часо¬ писів, як що їм вірити. На тім допит і покінчився. Я під¬ писав протокол, і більше мене не чіпали. Вертаючись до оповідання про оживлення україн¬ ського життя з осені 1916 року, мушу сказати, що тоді ж були зроблені спроби відновлення української преси. Вла¬ стиво з липня 1914 року Українці залишилися без своєї національної преси, як що не рахувати „Украинской Жиз- ним, видаваної у Москві рос. мовою. Всі спроби відновити видання журналів українською мовою (про щоденні га¬ зети не було що й думати), кінчались забороною видання на першому або другому числі. Подавалися прохання про дозвіл на найневинніщі видання, під самими скромними — 64 — назвами, як ось, наприклад, господарський тижневик „Те¬ пла Росац. Діставши дозвіл, друкували найбільш далекі від усякої політики статі, і дивишся — заборонили „Рід¬ ний Край" Олени Пчілки примушено перейти на ярижний правопис, і він став „Ридньімт> КраємтЛ Цензура викре¬ слювала в ньому слова „українська моза“, „Україна", за¬ міняючи словами: „наша мова“, „наш край* і т. д Нарешті видання припинилось. В Київі взагалі стало неможливо що-небудь друкувати по українськи. Тут працювали старі, випробовані „приятелі" українського слова: проф. Т. Фло- ринський і С. Щоголів. Вони також, подібно до міністра Сазонова гадали, що тепер настав слушний час раз на все покінчити з українством! Цензура в їхній особі почала вимагати, щоб у виданнях Українського Наукового Това риства уживано „ярижного“ правопису. Тоді рада Това¬ риства, де головою після заслання проф. М. Грушевського став В. П. Науменко, ухвалила перенести друк „Наукового Збірника" (тимчасово, замість „України" і .Записок") до Москви, доручивши мені редакцію книжок Збірника і до¬ гляд за друком. Я часто їздив до Москви в справах Со- юза міст, і вів там друк „Наукового Збірника", якого за два роки вийшло всього тільки два випуски. Для видання літературного журнала замість закритого „ Літературно- Наукового Вістника" вибрано місцем Одесу. Тут вийшли в 1915 році три книжки „Основи"; політики і злоби дня не торкались зовсім: сама лишень поезія, белетристика і .мистецтво. Але на 3 ій книзі „Основу" закрито. Тоді на¬ думали з осени 1916 року видавати в Москві тижневик „Промінь". Саме під той час у Москві скупчилися видатні наші літературні сили : крім проф А. Кримського й С. В. Петлюри перебував тут нелегально В. К. Винниченко, що повернувся під чужим імям з закордону; сюди ж дозво¬ лено переїхати з Казані (після Сімбірська) проф. М. Гру- шевському. Були ще в Москві Ол. Саліковський, Богдан Кістяківський та инші. Одже самих місцевих сил було до¬ сить. „Промінь" почав виходити і, хоча виблискував бі¬ лими сторінками (що їх викреслювала цензура), але якось тримався і дотримався до самої революції. Разом з „Укра- їнськой Жизню" він був тим вогником, що присвічував пригніченій і заслуженій українській громаді, розкиданій по широких просторах російської держави. Діяльність „Общества Юга Россіиц розвивалась усе ширше й ширше.' Воно мало вже філію в Чернигові і (зда¬ ється) в Черкасах. На його зразок заснувалося таке ж саме українське товариство в Москві. Ці товариства роби¬ лись українськими осередками, що єднали людей коло 65 такого святого діла, як поміч братам галичанам, що потер¬ піли за українську справу. Тепер уже порозшукували усік майже засланців і скрізь давали їм допомогу. З Київа було командировано до Орла паню М. Бухневич, і вона там після тяжких пригод розшукала С. Британа та инших заложників» Літом 1916 р. пані Л. М. Старицька Черняхівська виїхала з доручення „Общества Юга Росіси“ на Сибір, щоб там на місті одвідати засланих галичан і встановити тісніщий з ними контакт, та організувати їм допомогу на місці. Вона через Москву, Петербург, Вятку, Урал проїхала в Сибір і доїхала аж до самого Іркутська, скрізь зупиняючись на місцях більших кольоній засланців, одвідуючи їх і засно¬ вуючи на місці допомогові комітети з українців, що давнійше «переселилися до Сибіру. В Красноярську вона зазнайоми¬ лась з епіскопом Никоном Безсоновим, звісним своїм ви¬ ступом в обороні галичан ; він скоро зрікся єпіскопського стану, став просто Миколою Безсоновим і в 1917 році вступив на українську державну службу. Подорож пані Старицької-Черняхівської дала богаті наслідки як в справі налагодження кращої допомоги засланцям, так і в ділі на¬ ціональної організації українських кольоній в Західному- Сибіру. А тимчасом по цілій Росії відчувалось уже наближен¬ ня якихсь великих перемін, чогось грізного і невідомого. Невловимо, в формі якихсь неясних і півсвідомих передчу¬ вань, сподівання чогось нового, якийсь трівожний нерво¬ вий настрій можна було збагнути навіть на фронті, серед військових. Ходили неясні чутки про якусь змову серед гвардії, що хотіла, мовляв, усунути царя й посадовити його брата, або когось з великих князів. Було вбито Распутина і по цілій державі ходили скандальні оповідання про його ролю при дворі і в царській родині. На чолі уряду з фе¬ єричною поспішністю мінялись фігури одна від другої непопулярніша. Дума стояла вже в майже одкритій опо¬ зиції до уряду. Провідники громадських організацій в спо¬ діванні якогось перевороту радились між собою що до майбутнього нового ладу. Всі сподівались бурі, тільки не знали, коли саме і з якого приводу вона вдарить... Зразу після нового 1917 року я виїхав з Київа до Тернополя. Треба було оглянути деякі фронтові установи Союза (санітарні відділи, шпиталі, чайні пункти, технічні відділи і т. д.) Я в кілька день, серед великого морозу й снігу обїхав автом ряд пунктів — од Збаража до Чер¬ нівців. Мої співробітники по Союзу, група української мо¬ лоді, улаштували „голодну кутюи в м Микулинцях і за¬ просили мене. Прибуло з десяток нашої молоді з близчих Мої спомини про недавне-минуле. 5 - 66 інституцій Союза, запрошено було й декого з представни¬ ків місцевої української молоді. По вечері молодь захо¬ дилася співати українських пісень, а я балакав з старшими гостями. Отець Св-ий (з Ладичина) дуже нарікав на недолю свого рідного краю: країна знищена; міста й села лежать в руїнах ; населення вигнано з рідних осель ; одних запро¬ вадили кудись австрійці, других москалі; одні бються в австрійських рядах, другі знемагають на примусових ро¬ ботах у москалів: риють окопи, направляють дороги, їздять форшпанами в обозах, покинувши господарство й родину; ширяться хвороби, ростуть пошести, вмирають діти ; страшна деморалізація росте серед народу ; молоде покоління росте без науки, дичіє; культурність і людя¬ ність зникають... Все це було правда, і в порівнанні з цим страшним лихом усі наші зусилля, всі наші харчеві пункти*, захоронки і т. д. — були такою краплею в морі серед за¬ гальної біди, що про це сором було й думати. На-пів жар¬ том я став потішати шановного панотця, що скоро все переміниться, що в Росії за яких пару місяців вибухне ре¬ волюція, тоді війна припиниться і Галичина зітхне вільно. Отець Св-ий з недовірям хитав головою і казав, що ре¬ волюція в Росії є неможлива, а навіть коли б вона і стала¬ ся, то ледви чи з цього буде кому користь... Нікому з нас . не спадало на думку, що наші сподіванки збудуться і саме за два-три місяці. IX. Революція. її відгуки в Київ». Нова влада в Київі. В кінці лютого по традиції українці святкують Шев° ченкові роковини. В 1917 році, які попередніх років у Київі справляти ці роковини прилюдно й урочисто не було змоги. Не було 26 лютого звичайної урочистої панихиди в св. Софії, не було великого концерту в одній з найкращих зал міста. Тільки на далеких окраїнах Київа, в глухій Пущі- Водиці, в Святошині, скрізь де були наші українські захо¬ ронки для дітей, улаштовано було домашні вечірки для дітвори, скромно, без оповіщення. Я поїхав на таку вечірку до Пущі-Водиці разом з начальницею .дитячої експедиції4* пані Н. Романович-Ткаченковою. По сніжних заметах, по безлюдній зимою дорозі глухим лісом доїхали ми на санях до великої деревляної дачі, що заховалась в лісовій гу¬ щавині, пристосованої для захоронки. Тут, в убогій обста- нові біженського притулку, в найбільшій хаті будинку святковано пзмять великого поета, оборонця всіх покрив- — 67 джених і вбогих. Сумне й зворушливе свято. Учителька розказує про життя поета мученика. Діти деклямують, спі¬ вають хором. З гостей — окрім нас двох, греко католиць¬ кий священик, що їздить сюди з Київ а вчити релігії дітей- уніятів, проф. Сад-ий з Станіславова з своєю дружиною, двоє-троє співробітників та співробітниць Союза. Сльози на очах в богатьох з дітей та й декого з дорослих. Про що вони думають? Мабуть згадують, як у них там в да¬ лекому селі десь під Карпатами так само колись свягко- вано цей день; в якій небуть читальні „Просвіти^ збіралася громада, панотець або вчитель держав промову, діти де клямували вірші, хор співав той самий „Заповіт". .. Тепер цього всього нема: читальні лежать в руїнах, стирчать одні обгорілі комини та розвалені грубки; або ж у них розмі¬ стилася кузня чи походна лазня Союза Міст ; батьки й ма¬ тері загинули, або невідомо де ділись, а діти — тут в за- хоронці. в глухій Пущі Водиці; чи стрінуться вони коли- небудь, чи знайдуть одні других? І ця вечірка в глибині занесеного снігом лісу, в скудно освітленій нафтовою лям- пою кімнаті, з портретом Шевченка, повитим рушником, де вишито слова: „Свою Україну любіть, любіть її во время люте!“, і ці сумні дитячі личка, і це скудне, висна¬ жене обличча обшарпаного полоненого „австріяка", з за¬ стиглими на ньому сльозами (він тут за сторожа при за- хоронці), й ці дорогі знайомі слова Шевчгнкового „Запо- вітуи, виконувані хором дитячих голосів — усе це робило глибоке, незабутнє вражіння..* „Поховайте та вставайте, кайдани порв:те!“ — Кс ли це збудеться? На другий день вранці, я тільки що встав, прибіг до мене післанець од голови нашого Союза бар. Ф. Р. Штейн геля з проханням негайно прибути до Комітету по дуже важній справі. Видко справді щось сталося, коли такі над¬ звичайні запросини. Я поїхав. Майже цілий Комітет в ком- плєті. Обличча в усіх стурбовані, серйозні. Мені показали телеграму з Петербурга, прислану до дирекції південно-за¬ хідних залізниць у Київі членом Державної Думи Бублико- вим. Копію цієї телеграми зараз же було передано до на¬ шого Комітету 3 телеграми можна було зрозуміти одно, — що в Петербурзі почалася революція. Скоро чутка про це облетіла весь Київ. Але зпочатку все було спокійно і так як звичайно. Наш Комітет не розходився цілий день. Пізно у вечері прийшли доповнюючі вісти, які не залишали сум ніву, що в Петербурзі скинуто старий уряд і влада перейшла до рук Тимчасового Правительства, видвигнутого Коміте¬ том Державної Думи. В цім Правительстві д;я богатьох з нашого Комітету засідали 0свої“ люде. На другий день 68 в помешканні начальника київської воєнної округи генерала Ходоровича відбулася нарада, в якій взяли участь голова Комітету Всеросійського Земського Союза А П. Шлике* вич, барон Ф. Р. Штейнгель, губерніальний дворянський маршалок Безак, заступник міського голови Ф С. Бурчак та ще деякі нотаблі міста і Краю. Говорили про те, що робити і про потребу скликання ради представників грома дських організацій міста Київа й вибору нею виконавчого комітету. Вислано було телеграму до головнокомандуючого фронтом ген. Брусилова з запитанням: як поставиться армія до перевороту? Відповідь Брусилова звучала так: „Армія виконає свій обовязок перед рідним краєм1'. Я вже не пригадую точно, в якій черзі йшли події одна за дру¬ гою. що закрутились з блискавичною скорістю памятаю тільки, що на четвертий день після одержання телеграми Бу- бликова головою Київського Виконавчого Комітету, до якого перейшла вся влада в Київі і в краю, став бар. Ф. Р. Штейн¬ гель, який передав мені обовязки голови Комітета Союзаміст. Сталася революція. В Київі вона відбулася так само безкровно, як і скрізь крім самого Петербурга. Влада без суперечок перейшла до Виконавчого Комітету з 15 — 16 осіб, серед котрих з українців, крім голови, були ще А. Ніковський, М. Порш, Ф. Страдомський, С. Ефремов і ще один робітник з Арсеналу на Печерську. Рада обєднаних громадських організацій збіралась кілька разів, але особли¬ вого значіння не мала. Одним з перших розпоряджень но¬ вого правительства був наказ губернаторам передати свої функції головам губерніальних земських управ з титулом Губерніальних Комісарів. Одже в Київі губернаторська влада перейшла до М. А. Суковкина. По згоді з Виконав¬ чим Комітетом на свого помішника (віце-губернатора) він запросив мене. Тимчасовий уряд телеграфічно затвердив мене на посаді, і таким чином,. мені довелось розлучитись з Союзом міст, пе я стільки поклав праці, і перейти до зовсім нової для мене діяльности Призначення мене на посаду помішника губерніяльного Комісара було безумовно концесією українцям, і так її у нас і зрозуміли. М. А. Суковким доручив мені ґуберніяльне правління, губерніяльне присутствіє і взагалі цілу адміні- страційну частину, собі ж залишив загальний провід і так би мовити високу політику, що стояла тоді на першому пляні. Одначе всі скільки небудь значні справи з губер ніяльної політики вирішалися навіть не самим ґуберніяль- ним комісарем, а в купі з особливою колєгіяльною уста¬ новою — „Ґуберніяльним Виконавчим Комітетом44, вибра¬ ним на губерніальному з'їзді представників від сільських — 69 - громад. Комітет цей, збіраючись майже кожного дня, за¬ сідав у бувшому генерал губернаторському домі, потім просто губернаторському, по Інститутській вулиці ч. 40 (пізніще в ньому перебували премієр-міністр часів Централь¬ ної Ради, Гетьман, Директорія; взагалі він зробивсь істо¬ ричним будинком; його зруйнували, відступаючи в 1920 році, поляки), де росташувався Суковкин. До Комітету на¬ лежали, скільки памятаю, М. С Грушевський, С. Л. Франк¬ фурт, М. С. Синицький, В. К. Королів, А. М. Сербиненко, М М. Стасюк і ще кілька людей, майже самі українці. Ко¬ мітет працював дуже енергічно й діловито. З одного боку йшла велика . законодатна“ робота — складались накази й інструкції по місцевому управлінню; тут найбільше пра¬ цювали Королів і Синицький. З другого боку доводило¬ ся розбірати ріжні випадки, шо траплялись по гу¬ бернії. Не раз уже піднімалися на Київщині дрібні розрухи. Одним з перших, памятаю, була спроба жидівського по¬ грому в м. Хабному Радомишльському повіті. Тоді на місця висилалися члени Комітету для мирного полагодження справи. Тоді ще панувала віра, що всякий непорядок можна вгамувати умовляннями. Одначе в історії з м Хабним до¬ велося вжити військову силу й зробити збройну демон¬ страцію. Комітет став видавати офіціяльний орган Київщини „Вісти Губерніяльного Виконавчого Комітету Київщини1* — двома мовами, українською й російською. Взагалі було заведено відразу щодо мови урядування дуалізм. У-перве українська мова ставала в нові часи мовою уря добою. Серед інституцій, що опинились під моєю, безпо¬ середньою управою, була губерніяльна друкарня. її зараз же було приладжено для друку українських видань. Од¬ ною з перших, памятаю, почала в їй друкувати свої й Б.. Грінченка твори пані М. Грінченко Мім иншим на мою долю випало робити ліквідацію поліції. І годі, й тепер вважаю за одну з найбільших дер¬ жавних помилок тимчасового Правительства зруйновання одним почерком пера такої складної, спеціяльної й необ¬ хідної, . особливо в переходові часи інституції як поліція. Нема що казати,- стара російська поліція була з богатьох поглядів дуже погана, вживало її не для тої мети, для якої вона по суті призначалась, її треба було переформу¬ вати, реорганізувати, очистити від негодящого елементу,, але руйнувати її цілком з гори до низу, з тим, щоб на її місце поставити таку каракаритурну установу як мілі¬ ція — не було жадної рації. Ця міліція складалася з лю¬ дей непідготовлених, нетямучих, а в своїх низах навіть — 70 — з усяких гольтіпак і заволок. Цілу масу служачих в старій поліції викидали просто на вулицю з тавром „слуг ста¬ рого режиму’*, молодших відправляючи просто на фронт в ряди армії, так начеб це були якісь «арештантські роти~ — служба у війську. Створювався відразу кадр людей непримиримо — озлоблених, зручних, вправних, яких жит тевим завданням являлось — допомагати поваленню но¬ вого ладу, який не давав їм місця в житті. Незабаром вони стали першими адептами й вірними слугами больше- визму. А було серед цих людей багато таких, що зовсім не являлись якимись прінціповими ворогами вільного ладу, що були незамітними спеціялістами свого діла і дуже до¬ бре виконувалиб свої обовязки й за нового режиму, до¬ помагаючи піддержувати лад і правильний хід життя. Большевики виявили справжній державний розум (як й ба¬ гато ще де в чому), знову використавши цих людей для потреб своєї влади. Працюючи в 1914 і 1915 роках в укра¬ їнськім комітеті по допомозі арештованим і висланим Га личанам, я добре придививсь до київської поліції і таки був добре на неї злий. Але коли тепер до мене почали приходити перелякані, збентежені люде, починаючи з гріз¬ ного ще недавно поліцмейстера Горностаєва, тепер одя¬ гнуті в цивільне убрання, викинуті -буквально на вулицю з своїх казенних помешкань, в страшній трівозі за себе і за свої родини, в мені не ворухнулося ні крапелини злорадства, або почуття помсти; мені було просто шкода їх як людей, особливо коли побачив серед них тих, що на моїх очах гуманно поводились з арештованими Гали¬ чанами. Але допомогти я їм не міг нічим і мусів поводи¬ тись з ними „по всій суворости законів", змягчуючи су¬ мну процедуру лиш чемним поводженням та деякими дрібними полекшами, на скільки допускала це буква нев- благаних петербургських телеграм. Виконуючи ці телєгра фічні накази, я все не міг позбутися думки, що наш трі¬ умф — тимчасовий, що будуть ще великі переміни, і тоді — чи стануться вони в лівий чи в правий бік, — з нами, теперішними „каліфами на годиннику1*, будуть церемони тись значно менше. Такий закон усіх переворотів у світі. X. Початим широкої орґанізації українського руху. Центральна Рада. Приїзд М. С. Грушевського. Українство і російська „революційна демократія “. Національний конґрес. Як тльки розійшлися перші чутки про переворот в Петербурзі, зійшлася рада „Товариства українських по- - 71 >ступовців\ цієї одинокої в ті часи всеукраїнської органі¬ зації. В двох маленьких кімнатах, що залишились віль¬ ними в Українському Клюбі від шпиталю*), зібрались не тільки члени ради, але й чимало рядових членів організа¬ ції; прийшли представники студентської молоді. Доложено було політичні новини, прийнято до відома, що Українці ввійшли до міського Виконавчого Комітету, між иншим — бар. Ф. Штейнгель яко голова, і А. Ніковський яко секре¬ тар Комітету. Було ухвалено сходитись що дня, щоб бути в курсі цілого руху і старатись захопити в ньому по змозі впливові позиції. На другий чи на третий день засідання ради прийшло двох священників і заявили, що їх прислало яко своїх делегатів, київське православне духовенство, котре на своїх загальних зборах ухвалило піддержувати контакт з українською національною організацією. Прийшли пред¬ ставники від робітників, явилось кілька салдатів, ці останні вже від сформованих українських громад в ріжних військових частинах. Присутні на наших зборах капітан Гон і поручник Микола Міхновський заявили, що вони вже ведуть роботу по влаштуванню українського військо¬ вого клюбу. Все це свідчило, що Українці в Київі виявля¬ ють з себе певну громадську силу, і що українська націо¬ нально політична організація являється вже притягаючою силою для цілих суспільних груп. Тоді було рішено заложити загальну організацію, яка на зразок „Ради громадських організацій м. Київа" обєднувалаб всі українські національні організації й сталаб на чолі руху. Ухвалено було назвати її „Центральною Ра¬ дою". Було богацько суперечок що до форми організації та її складу. З одного боку члени старого „Тупа“ насто¬ ювали на тому, щоб в основу організації було положено вже істнуючу всеукраїнську організацію „Товариство Українських Поступовців", що обєднувала в собі найкращі *) Вище я згадував, що з початком війни київський україн¬ ський клюб (так само, як московський, петербурзький і полтавський), щоб урятувати себе і своє помешкання, улаштував у своїх хатах лазарет на 50 поранених. Це був справжній український лазарет44: до його забирали майже виключно самих поранених українців і тут вони попадали не тільки в цілком українське оточення, але перехо¬ дили свого рода українську національн}^ школу; неграмотних — вчили по українськи, всіх взагалі навчали української історії, осві- домлюзали, так що більшість верталась до своїх полків свідомими українцями. На дорогу довали їм і потім висилали в посилках укра¬ їнські книжки, листувались з ними. Протягом трьох років через оцю „школу* перейшли сотні й тисячі ранених і, таким чином вона своє признане іня виконала. Більш менш те саме було й по пншпх укра¬ їнських лазаретах. — 72 — українські сили. Можна було тепер поширювати її через: прилучення окремих громад, партійних організацій та коо¬ перативних груп. З другого боку представники молоді і численних, нараз повсталих соціалістичних організацій вимагали, щоб Центральна Рада складалася відразу по партійному прінціпу, щоб кожна партія мала своїх пред¬ ставників в числі пропорціональнім до значіння й числен- ности тої кляси, або тої суспільної верстви, інтереси якої вона хотіла заступати. Одна, наприклад, на борзі зложена група студентської молоді, що назвала себе партією укра¬ їнських соціялістів-революціонерів, виступала в імені Ліно гоміліонової маси українського селянства і претендувала на більшість місць в Раді. В тім же дусі висловлювались і представники аж пяти робітничих українських організа¬ цій в Київі (що тільки тепер ми про них почули) і т. д. Розуміється, нічого не можна було прінціпіялі но мати проти того, щоб в організації парляментарного типу (а такою, властиво й мусіла стати Центральна Рада) дій¬ сно вибрані й уповноважнені певною верствою представ¬ ники — діставали число місць відповідне чисельности й реальному значінню заступленої ними громадської вер¬ стви. Але в організації, що виникла в революційний мо¬ мент і формувалася перш за все з метою координувати український рух і стати на його чолі, уступити провід людям новим, що являються представниками значних громадських або соціяльних верств тільки іп зре, — для людей, що досі стояли на чолі національного руху і не¬ сли за його відповідальність в найтяжчі часи, це уявля¬ лось ділом дуже небезпечним по сво х наслідках. Менше всього, розуміється, тут грало роль небажання позбутися „впливу", — більш за все боялися, щоби не потершли на цьому інтереси справи. Але тому, що переспорити й пере¬ конати людей з демагогічним нахилом дуже важко, то скільки не сперечалися й не горячилися при формуванні Центральної Ради, але складати її довелося по прінціпу партійному. Бачучи, як трудно зговоритися, порозумітися й наладити спільну працю, і та, і та друга сторона по¬ кладали всі надії на приїзд проф. М. Грушевського, якого сподівалися з дня на день. Для нього було резервовано місце голови Центральної Ради. Од його особистого й громадського авторітету, шанованого в усіх українських кругах, сподівалися примирення всіх суперечностей і обєд- нання всіх на спільн й роботі за-для громадського добра.. Тимчасом уже наладжувалася практична робота: випуска¬ лися українські відозви до населення, відновлено видання українських часописів, — почала виходити „Нова Рада"* — 73 за нею „Народна Воля", орган укр. соціялістів-революціо перів, „Робітнича Газета", орган соціял-дем жратів і т. д. . Що дня^ появлялися нові українські відозви, плякати, бро¬ шури, йшла надзвичайно швидким темпом організаційна робота в Київ} й на провінції, скликались і підготовля¬ лись з’їзди. Я, хоча й вступив у виконання обовазків по мішника губерніального Комісаря Київщини, вчащав на засідання Центральної Ради й богато сперечався що до способу її формування. Нарешті (тижнів через два після початку революції в Киї ві) приїхав М. С. Грущевоький Памятаю, в призна чену годину у вечорі ми з пок. Ф. П. Матушевським пої¬ хали його зустрічати на двірець. Дожидали кілька годин, а поїзда все не було. Ми залишили авто дожидати, а самі поіхали до дому. Шофери чекали до 4-ої години ранку й поіхали також до-дому спати. А в 5 годин ранку при¬ був нарешті поїзд; з ним трапилося в дорозі нещастя: загорівся спальний вагон, в якому як раз їхав Грушев- ський, і він ледве встиг вискочити в одній білизні та пан¬ тофлях. Погоріли всі його річи, в тім числі кілька дуже рідких книжок старого українського друку XVI — XVII. в, що він віз із собою. З двірця до себе до дому довелось мандрувати Михайлові Сергієвичу пішки, в пальто поверх білизни і в нічних пантофлях. Так скромно відбувся вїзд до Київа людини, якій незабаром довелося відогравати таку голосну ролю в діях Київа й цілої України. Прибувши до Київа, проф Гру шевський дуже скоро зорієнтувався в обставинах і ось за дуже короткий час, коли минулися перші дні радісних зустрічей, поцілунків, привітаннів, ми, старі „тупівці", співробітники Михайла Сергієвича, його вірна стара гвардія, з немалим здиво ванням почали помічати, що він — не з нами. Він більше перебував в товаристві молодих ес єрів (соціялістів- революціонерів), радився з ними, оточував себе ними, а з нами балакав і радився дуже мало. Коли дехто з стар¬ ших українських діячів, що стояв в особисто близьких стосунках до Михайла Сергієвича, спробував запитувати його, що сталося, чому він так поводиться, М. С. ухиляю¬ чись заявляв, що реальна сила за цими „молодиками", ще за ними скоро підуть маси, через те лучше відразу стати на їх чолі, щоб не допустити цілий рух до крайностей і великих помилок. Такий був змисл його відповідей і по¬ яснень. До певної міри ми з ним погоджувались, хоч осо¬ бисто це було й неприємно. Мені особливо не подобалась оця політика Михайла Сергієвича, на приїзд котрого я також покладав як найбільші надії. Цікаво, шо він нікому з нас. — 74 наприклад, не радив іти за ним, не закликав приєднатись до його нового гурту, він наче б то хотів показати, що він один розуміє „дух часу* і поспішав сепарувати. ь од тих, хто ніби нездібний був за тим духом поспішати. Це у великій мірі знеохочувало мене до праці в Центральній Раді, до її безконечних нарад і галасливих засідань Я по- троха став відходити від неї, рішивши, що краще віддатись практичній роботі і, користуючись з свойого нового офіціяль- ного становища, старатись практично, без теоретичних міркувань, де тільки можна, переводити українізацію су спільного й адміністраційного життя Київщини. Праця в Ґу- берніяльнім Виконавчім Комітеті своїм практичним напрям¬ ком припала мені дуже до серця. Між иншим, моїм обо- вязком було затверджувати й реєструвати нові товариства та спілки. І от першим товариством, що подало мені свій статут до затвердження, була Київська „Просвіта44. Рівно сім років перед тим, те саме губерніальне правління, на чолі якого я тепер стояв, закрило „Просвіту44. В числі при¬ водів до закриття було офіціяльно поставлено видання моєї книжки „Оповідання про Ірландіюи. Тепер на пода¬ ному мені примірнику Статута цієї „Просвіти14, де я колись був три роки секретарем за головування небіжчика Б. Д. Грінченка, я зробив напис про затвердження товариства. Це був один з тих, але значних для мене, тріумфів у моїм житті. В половині березня відбулися один за другим важливі моменти в розвитку українського руху. Коли не помиляюсь, 18 березня відбулася в Київі українська маніфестація. Своїм грандіозним характером, своїм одушевленням, своїм енту* зіязмом вона перейшла всі наші сподіванки. В їй узяло участь по над сто тисячів людей. Коли я підійшов до Во- лодимирського Собору, звідки мав рушити похід, то вже тут було повно народу, вся вулиця й площа була заповнена тисячами людей. Так само юрби стояли й далі, по Бібіков- ському бульвару, Володимирській вулиці коло Університету. Стояли цілі відділи війська з жовто-блакитними прапорами. Одна за другою надходили громади, групи, корпорації : школи, гімназії, товариства - усі з українськими прапо¬ рами. Он пройшов цілий відділ полонених вояків галичан. Тут близько коло мене стояв о. Щепанюк, один з галиць¬ ких заложників. „А що, отче, звернувся я до нього: тепер Ви бачите, що таки істнує українське життя в Київі?** У відповідь він мовчки стиснув мені руку. В його на очах бреніли сльози. Я розшукав аж коло Університету громаду членів київської „Просвіти44, під прапором якої я хотів ІТи в поході. До нас прилучився і М. С. Грушевський. Безко. — 75 — нечні юрби все прибували. Похід давно рушив, а до нас іще черга не дійшла — так далеко розтягнулася маніфеста- пінна кольонна. Маршрут був: по Великій Володимирській од Унірерситета, по Фундуклеївській, Крещатику, до Міської Думи, звідти в гору по Михайловській вулиці до площі св. Софії біля монументу Богдана Хмельницького. Без кінця ішло військо: казали, що вийшло 30.000 жовнірів. Нарешті дійшла черга і нам рушити. На чолі нашої гро¬ мади несено прапори : один з портретом Шевченка, дру¬ гий - національний. Перший ніс Ів. Ів. Щитківський, го лова Комітету по збудованню в Київі памятника Шевчен¬ кові, другий — Вол. Мик. Леонтович. Ми по черзі їм по¬ магали. Помалу, поволі йшов величній похід. Гордо маяли в повітрі національні жовто блакитні прапори (колір — символ нашого блакитного неба і золотої пшениці на по¬ лях). То з одної, то з другої групи чути було спів: „Гей не дивуйтесь", „Соколи — соколии марш), „Ще не вмерла Україна". Та ось наша група дійшла до площі перед м ською думою. Там на бальконі стояла президія Виконав¬ чого Комітету і вітала пом'д. Тут же стояв і начальник військової округи ген. Ходорович і по військовому салю¬ тував українським прапорам. Проф. Грушев:ький дав знак рукою, що хоче говорити. Все втихло. Піднесеним голосом, — де він у його взявся ! — немов в якомусь натхненні, за¬ кликав нас Грушевський, щоб ми всі тут присягли під пра¬ пором Шевченка, що будемо боротись і не складемо зброї, аж поки не виборемо рідному краю автономії. Ми всі стали на коліна, підняли руки в гору і заприсягли. Тут ентузіязм досяг найз^щої хвилі. Юрба схопила Грушевського на руки і понесла на другий поверх Думи, на балькон, і звідти показали його народу. З тисячів грудей залунало: „Слава батькові Грушевському !м Потім похід рушив далі, на Софійську площу, але на вічу я вже не був, бо мусів іти до своїх службових обовязкіз. На цім вічу винесено було резолюцію з домаганням автономії України. Українська маніфестація була переломовим моментом в розвитку вкраїнського руху в Київі: тепер відразу, і свої і чужі побачили, що українство — сила, що за ним маси, а не якісь окремі гуртки і купки. Ми всі почули вперше твердий ґрунт під ногами, почули себе господарями в своїй хаті. За маніфестацією почали я зїзди. Перший великий з'їзд — то був з'їзд „Товариства укра¬ їнських поступовців". Зїхалось кілька сотень людей, цвіт української інтелігенції, люде, що винесли на собі весь до теперішній український рух. Засідання одбувались у вели кій залі Педагогічного Музею, що скоро потому перейшов 76 до розпорядження Центральної Ради.*; Головою з'їзду обібрано Іллю Шрага. На з'їзді виявилися дві течії: одна стояла за тим, щоб обернути „Туп** в партію з соціялі- стичною програмою, за виставлення гасел в дусі часу, за прийняття тактики, що була вирахована на притягнення як найширших кругів прихильників. Друга течія настоювала на тому, щоб зберегти загально національний характер організації, щоб не перемальовуватись в соціалістичну фарбу, і щоб виставити більш помірковані, але за те більш пра¬ ктичні гасла в сфері соціяльно-економічної програми Ве¬ личезна більшість була по стороні першої течії, і вона перемогла. З'їзд ухвалив перетворити товариство україн¬ ських поступовц в в партію „соціялістів-федералістів . Го¬ ловним пунктом політичної програми нової партії було переформування Росії на федерацію цілком автономних національних територій. Більша частина старих „тупівців* автоматично перейшла в ряди нової партії (їх з цього часу почали називати скорочено „ес-ефами"), в тім числі і я. В дуже небогатьох стало громадської од ваги, не поділяючи програму нової партії, не почуваючи й не визнаючи себе соціалістами — не ввійти до неї, за прикладом своїх одно¬ думців, приятелів і товаришів. Так зробив, наприклад, Е. X. Чикаленко. Решта ж підлягла, як вона сама уважала, ^громадській дисціплінім. На початку квітня відбувся в Київ і Національний Укра¬ їнський Конгрес. В інтервалі між з'їздом „Тупа* і Націо¬ нальним Конгресом стався знаменний інцідент, який пока¬ зав, як ставиться до українського руху „революційна ро¬ сійська демократія*4, що привласнила собі право промовляти в Київі, в серці України, від імені цілого краю Треба ска¬ зати, що „Виконавчий Комітет**, зробивши своє діло, вдер¬ жавши в Київі лад в перші дні революції, помалу зійшов зі сцени. В місті вже наладилась нова влада, призначена Тимчасовим Правительством. — комісаром міста призначено було українця д-ра Страдомського, губерніяльним комісарам був д. Суковкін, на чолі військ, округи, поруч начальника ген. Ходоровича, стояв ще комісар полковник К Оберучев, що за пару тільки тижнів перед революцією повернувся з заслання до Київа і зразу був обібраний нашим Коміте¬ том Союза Міст в уповноважнені **). Куратором шкільної *) Комісаром публичних будинків від Виконавчого Комітету був й го член Микола ІІорш. З його наказу н було віддано українським організаціям гарний будинок Педаґоґічного Музею, що перейшов тепер до історії з іменем Центральної Ради. **) Одночасно з ним Комітет на мою Броиозіцію вибрав і С. В. Петлюру, щоб ще збільшити у нас український елемент. Але дві мої — 77 округи було вже призначено проф. М. Василенка. Одначе на провідну ролю почали претендувати дві нові організації: „Рада солдатських депутатів" і „Рада робітничих депутатів". В обох перед вели російські та жидівські інтелігенти со- ціял-революційного і соціял демократичного напрямку. Цим людям український рух стояв кісткою в горлі, бо переби¬ вав їхні апетити на першу роль в Київі і в цілім краю. Ре¬ золюція віча про автономію України особливо їх наполо¬ хала. Ватажками в обох „сов”Ьтахс‘ були : ніякийсь Незлобін, голова Робітничої ради, страшенний нахаба і демагог; ка¬ пітан Карум, солдат Таск, дікарь Фрумкін і т. п. фігури. Одже ця компанія виявила бажання порозумітися з україн¬ цями, щоб не сталось якогось порушення „єдиного рево¬ люційного фронту". Від Центральної Ради на балачку з ними було виряжено делегацію до якої увійшли : М. С. Грушев- ський, В. К. Винниченко, Д. В. Антонович, Ф І. Крижанов- ський і я. Ми пішли на збори сполучених президій рад солдатських і робітничих депутатів, що відбувались в по¬ мешканні колишнього „Дворянського Клюбу" на розі Кре- щатика і Думської площі. Застали тут кілька десятків лю¬ дей — цивільних і військових. Нам зроблено було фор¬ мальний допрос: до яких власне меж простягаються наші домагання і чи не задумуємо ми переводити автономії Ук¬ раїни „явочним порядком" (фактично)? На це в імені на шої делегації відповів Грушевський, що ми справді хочемо автономії, але що в цьому домаганні не повинно бути ні¬ чого страшного для тих, хто стоїть на грунті гасел, вису¬ нутих революцією: самовизначення народів, децентралізація і т. д. Ця відповідь викликала страшенний рух серед зі¬ браних, і голова зборів Незлобин різко заявив, що дома¬ гання автономії в теперішню хвилю, це — удар в спину революції, і що на всякі спроби фактичного переведення цієї автономії революційна демократія відповість багнетами. Йому потакував капітан Карум, один з хвилевих героїв дня на тодішнім київськім обрію. М. С. Грушевський запи¬ тав: так щож, чи не думає російська революційна демокра¬ тія триматись у нас на Україні на багнетах? Питання Гру- шевського трохи збентежило революційних демократів і Незлобин пустився в довге вговорювання про те, що, мов¬ ляв, негайне переведення в життя автономії України пошко¬ дило б революції, відтягло б від неї живі сили, ослабило б єдиний революційний фронт, що „товариш Грушевскій" не з місяця ж зявився і повинен знати, чим в дійсности за- телеґрами. які сповіщали Петлюру про вибір, не дїншли вже до нього, бо настали революційні дні, і він залишився в Земськім Союзі на за¬ хідному фронті. — 78 - грожує фактичне переведення автономії ось зараз... Грушев- ській відповів, що він власне тому й висовує постулят авто номії України, що він не зважився з місяця, а жив уеесь час на землі і дуже добре розуміє ріжницю між гарними словами, які говориться в часи революції, і реальними ви могами життя.*) Нарешті якось революційна демократія за довольнилася нашими заявами, що ніхто не думає встром ляти ножа в спину революції, що в справі автономії зпо- чатку хочемо почути думку і волю народу і що задля цього- скоро має зібратись національний конгрес. Розійшлися ніби мирно, але на душі у нас, українців, залишився дуже гір* кий осадок. Та ось 4. квітня у великій залі Купецького Зібрання в Київі відкрився український національний конгрес В цій залі раніше звичайно відбувалися урочисті шевченківські концерти. Тепер заля і хори над нею вщерть були запов¬ нені народом. На конгресі були представники з усіх місць України: поприїздили члени давніх українських громад і організацій „Тупа“, представники деяких земських і мі¬ ських самоуправ, представники дуже богатьох сільських громад, кооперативних спілок, новоповсталих військових, селянських, робітничих та ріжних професійних організацій і новоутворених політичних партій. Не було це якесь пар- ляментарне представництво, але революційний українській зїзд, що дуже повно репрезентував усе свідоме українство того часу в усіх громадських і соціяльних його кругах. Зїхалось усього коло 1.500 людей, з котрих понад 800 мало мандати від ріжних організацій. Такого з'їзду ще не бачила Україна в нові часи Зїзд відкрився співом „вічної памяти“ тим, що полягли в ріжні часи за волю України. Головою конгресу однодушно й одноголосно, серед великих овацій обібрано проф. М Грушевського. Потім пішли ріжні при¬ вітання конґреса делегаціями й окремими особами. Велике вражіння зробило привітання епіскопа Никона і його тут же серед грому оплесків вибрано до почесної президії. В президії сидів і Вол. Винниченко, що скоро по вибуху революції приїхав з Москви до Київа і почав в догравати значну роль в рухові. Президія мала в собі крім персо¬ нально заслужених осіб, такик як пані Марія Грінченко, представників від усіх значніших громадських або соціаль¬ них груп, заступлених на з’їзді. Одже сиділи тут салдати, матроси, селяне, робітники, священники і т. д. Зїзд почався *) 3 цим Незлобіним мені довелось зустріт сь літом И>17 р_ в Галичині, де вйі їздив ио краю і самоуправно реквірувавав } іжні>. машини для віби-то київської Радп Робітничих децутятів, одне по- вросту грабував чуже майно без усякого права і підстави. — 79 і відбувався в атмосфері особливого піднесення духа й ра¬ дісного настрою. Це помічали навіть представники чужої й неприхильної нам преси, які чисельно явилися на зїзд. і потім писали> що на зїзді „сяли від тремтячого весняннога усміху людські обличча, палким жаром горіли очі, скрізь дружні обійми, братерські поцілунки при стрічах... зїхались члени сімї на велике спільне свято... Треба було, видко, дуже довго і сильно терпіти, треба було цілі століття зно сити гніт національної й політичної нево; і, щоб так горяче зустрічати свято визволення" („Кіевская Мьісль"). Перший день конгресу розпочався по святочній про¬ мові М. Грушевського моїм рефератом гДержавне право і федеративні домагання на Україні" ; потому йшли рефе¬ рати : Ол. Шульгина „Федералізм і перебудова Росії на фе- дералістичних основах" і Ф. Матушевського „Права націо¬ нальних меншостей та їх гарантії14. В дальші дні було за¬ слухано реферати: Мих. Ткаченка „Автономія України у фе¬ деративній республіці", Ф. Крижановського „Про способи утворення автономного ладу на Україні44, Вол. Садовського „Про територію автономної України" і Прок. Понятенка „Забезпечення прав національних меншостей". Як бачимо з самих тем докладів на з'їзді, він проходив під знаком автономії й федерації і виявив велику увагу до „меншо¬ стей44, — зовсім непрспорціонально до тої уваги, якою ці меншости обдаровували український національний рух На з’їзді були виступи й самостійників (Фед. Коломийченка, на¬ приклад), але вони були невдалі і не відповідали загаль- ному настрою конгреса, що маніфестував у своїх резолю ціях лояльність і довіря до Тимчасового Правительства. Ухвали Конгресу зводились до вимог національно- територіяльної автономії України в перебудованій на феде¬ ративних основах Російської республіки і переведення цієї автономії тепер же, недожидаючи всеросійських установчих зборів. Першим кроком до цього уважалося встановлення краєвого уряду, який мала організувати Центральна Рада. В числі резолюцій конгресу було й домагання негайного увільнення й повороту до рідного краю всіх арештованих і засланих за старого режіму галичан. Взагалі треба ска зати, що ні один український великий з’їзд, починаючи від з’їзду Товариства Українських Поступовців, не проминав у своїх резолюціях отсього домагання що до галичан. На¬ ціональний Конгрес установив схему організації Централь¬ ної Ради і вибрав її призидіум: на голову М. Грушевського й на заступників голови — Сергія Єфремова і Вол. Вин- ниченка. 80 - На другий, чи на третій день засідань Конгресу при¬ їхав до Київа військовий міністр Тимчасового Правитель- ства А І. Гучков. Конгрес уповноважнив мене, Миколу Мі>- новського і Ст. Єрастова (делегата від- Кубані) привітати з особі міністра Тимчасове Правительство і переказати йому деякі побажання, а саме: про формування українських військових частин з добровольців і про вивід з української території польських військових формацій. Ми поїхали на Банкову вулицю в помешкання штаба київської військової округи. Тут ми застали вже цілий ряд делегацій, переважно військових. З поміж них виділився якийсь генерал з мали¬ новими нашивками на еполетах і забалакав до нас. Це був генерал Довбор-Мусницький, начальник польської дивізії, що стояла в районі Білої Церкви й своїм безтактовним, арогантним поводженням дуже дратувала місцеву людність. Генерал висловив своє задоволення, що бачить перед собою українських представників, що ми, поляки й українці, по¬ винні жити між собою в добрій згоді, бо маємо так богато спільного між собою... В цей мент з вулиці почулося „ураи — надїхав міністр. Скоро до залі увійшов невисокий, пов¬ ний, сивий пан у синьому цивільному вбранні: це був вій¬ ськовий міністр і у всіх нас, а особливо у військових, його ультра - цивільний вигляд викликав якесь здивовання. Та проте голосне „ураи розляглося і в залі. За кілька хвилин нашу делегацію запрошено до кімнати, куди прийшов мі¬ ністр, і тут я в імени делегації сказав йому коротеньке при¬ вітання і передав побажання Конгресу. Гучков подякував за привітання, а щодо побажань відповів якось умильчиво й неясно : що, мовляв, поляки тепер своєї території не ма¬ ють (тоді ціла російська Польща була окупована німцями), так як же відмовити їм в гостинносги, що вони скоро й самі зиберуться, бо мають іти на фронт і т. п. А що до фор¬ мування українських частин, то це діло треба обміркувати й порадитись з місцевою військовою владою. І він щось сказав генералові, що був коло його так, немов в ролі секре¬ таря, і той щось занотував у своїй книзі. На цьому наша аздиенція скінчилася. Вражіння залишилося у нас квасне: ми доложили про результати нашої місії президії Конгресу, і я вже не памятаю, чи реагував як-небудь Конгрес на від¬ повідь Гучкова. XI. Моє призначення комісаром до Галичини й Буковини. Подорож до Тимчасового Правительства. Революційний Петроград. Повернувшися до-дому з другого чи з третього за¬ сідання Конгресу, я знайшов у себе на столі телеграму : — 81 .„Тимчасове Правительство призначило Вас краєвим Комі¬ саром Галичини й Буковини. Князь Львов“. Це мене дуже здивувало, тим більше, що з часописів було звісно, що. вже призначено на цю посаду князя Долгорукова Та мір¬ кувати довго не доводилось і, порадившись на другий день вранці з проф. Грушевським, я рішив не відмовлятись та, попередивши М. А. Суковкина, в той же день у ночі виїхав до Петербурга представитись правительству і дістати вказівки та інструкції. Пізніше я довідався, що моє при¬ значення сталося таким способом : Коли вибухла революція, ми всі якось наче трохи за¬ були за Галичину, та й самі Галичане, що жили серед нас у Київі, усю свою увагу звернули тепер на справи рево¬ люції. Вони, одначе, зорганізувалися й утворили Комітет Українців з усіх земель Австро Угорщини. Перший згадав і заговорив про те, що треба якось по новому організу¬ вати управу окупованих частин Галичини й Буковини, П. К. Линниченко, уповноважнений Земського Союза. Ми з ним останніми часами зблизилися на грунті спільної праці в Галичині ; це був Українець з Поділля, місцевий дідич, людина дуже енергійна і щира, але до українських орга¬ нізацій він не належав. Тепер, десь в половині березня, Линниченко, порадившись зі мною, скликав у себе в бу¬ динку Земського Союза на Софійській Площі (пізніше українське міністерство земельних справ) невеличку нара¬ ду, на яку запросив крім мене і І. І. Красковського, ще проф. Грушевського, представника нового галицько-буко¬ винського Комітету, що про його я оце згадував, голову жидівського допомогового Комітету і двох послів до ав¬ стрійського парляменту, що перебували в Київі : Т. Оку- невського і Е. Брайтера. Всі запрошені явилися, крім Брай- тера, який і надалі ухилявся від цих нарад. На нараді було ухвалено взяти на себе ініціятиву скласти проект нової управи Галичини й Буковини, в ліберальному дусі і з до¬ пущенням місцевого населення до самоуправи — на скільки на це дозволяло становище окупованих російською армією про¬ вінцій ворожої держави. На одних з дальших зборів Лин- ниченко прочитав виготовлений ним коротенький проект докладу до Тимчасового Правительства в цій справі. Між иншим було проектовано замість генерал-губернатора при¬ значити краєвого комісара властиво з попереднім обсягом влади, замість губернаторів — губерніальних комісарів. З нашим проектом виїхали до Ставки Верховної Команди І. І. Красковський і П. К. Линниченко. Обидва дістали санк¬ цію нашого проекту і мандат, перший — від Комітету пів¬ денного фронту Союза міст, другий від Комітету Земського Мої спомини про недавне-минуле. 6 - 82- Союза. Про кандидатури на наших нарадах не говорилося,, але приватно малося на увазі рекомендувати призначення на Галичину — Линниченка, а на Буковину — Вязлова, а ідо до генерал-губернатора, то було звісно, що вже при¬ значено князя Долгорукова. Одже тепер зрозуміло, чого я так здивувався, діставши телеграму про своє призначення. Виявилось що Линниченко і Красковський зустрілись в Ставці (в Могилеві) з чотирма міністрами, що приїздили туди на якусь нараду і переконали призначити замість Долгорукова — мене, як людину, що близько знала га¬ лицько-буковинські відносини, працювала в тих краях, та й могла задовольнити наших Українців, з якими в Петер¬ бурзі де далі, то все більше рахувалися. Міністри повер¬ нулися до Петербурга і там на раді міністрів провели од- міну призначення князя Долгорукова і призначення менео Я чув, між иншим, що справою нової адміністрації в Галичині дуже цікавляться поляки. До мене ще перед моїм призначенням зайшов проф. Грабський і почав роз¬ мову на тему, що нам треба би зробити так, щоб і поль¬ ське населення не було покривджене... Я йому міг відпо¬ вісти лиш те, що вже, як чув, призначено кн. Долгорукова і що ніхто тепер у нас не думає когось кривдити. Дві доби їхав я до Петербурга в вагоні, що був вщерть* набитий людьми, головно салдатами, що опанували зовсім залізниці і зробились тут повними господарями : займали всі вагони, всі купе й коридори, їдучи в усіх напрямках сюди й туди : хто на фронт, хто з фронту, хто до Петер¬ бурга, хто до дому, — чого й що, ніхто не знав. Наче якесь свойого роду переселення народів. Звичайному паса¬ жирові було тяжко залізти до вагону, а не то, що знайти в ньому місце А вже коли хто знайшов місце, то сиди на ньому і не рипайсь, не кидай ні на одну хвилину, хоч би то було й цілий день, ніч і більше. В Петербурзі серед наших Українців було таке ж саме оживлення і підйом духа, як і в Київі. Тут також одбулась велика українська маніфестація, в якій узяло участь коло 25.000 людей, в тімг числі богато військових і загальну увагу звернув на себе відділ кубанських козаків, що їхав кінно в своїм гарнім козацькім > бранні під запорожським прапором і бунчуками.. Українська делегація відвідала міністра-президента князя Львова й подала йому меморандум з домаганнями негай¬ них реформ на полі культурно - національного життя на. Україні, а також з домаганнями негайного увільнення й по¬ вороту галицьких і буковинських засланців. Зупинившись у свого приятеля Ол. Г. Лотоцького, я відразу почав ходити по ріжних урядах, де,, хто й як має 83 — дати мені вказівки й інструкції. Але добитись чого небудь певного було дуже важко. Ніхто нічого не знав кожен був зайнятий своїм ділом, а про якусь там Галичину не хотів думати Я рішив побувати у ріжних міністрів з окрема, починаючи з князя Львова. Доступивсь я до міністра-пре- зидента доволі лехко тому, що секретарем його виявився земляк з Київщини. Князь Львов прийняв мене дуже при¬ вітно. На вигляд це була дуже симпатична, добродушна людина, що менше всього скидалась на голову револю¬ ційного уряду От так собі предсідатель повітової зем ської управи. На столі в його лежала свіжа просфора ; він дуже часто вживав слів: пБог Вам в поміч", „Христос Вам допоможи44, видко, це була релігйна людина. Ніяких ясних вказівок він мені не дав, прохаючи зачекати, поки приїде спеціяльний висланець від командуючого південно- західним фронтом генерала Брусілова. Тоді мала відбутись міністерська нарада в справі Галичини. Тимчасом радив він подбати про вироблення статута для управи краєм. Коли зайшла мова про переміни в адміністрації, про те, що може доведеться звільнити декого, наприклад бувших губернаторів, він дуже рішуче заявив: „Як декого? Всіх до одного! Ви там не повинні й каміня на камені за¬ лишити від того, що було досі14. Дальший візит я склав міністру юстіції Керенському. В його хотів добитись розпорядження про негайний пово¬ рот з Сибіру засланих галичан. Товариші міністра внутріш- них справ Щепкин і Лєонтєв, до котрих я був по черзі звернувся після візити до кн. Львова, сказали мені, шо по¬ ворот галичан залежить від міністра юстіції. Виявилось, одначе, що у Керенського спільний прийом : в одні й ті самі години приймає усіх, хтоб до його не прийшов, одна¬ ково, чи по громадській, чи по приватній справі : і сіль¬ ська баба, що прийшла клопотати про скасування якогось штрафу в десять карбованців, наложеного на неї ; і дія- кон, що надумав проситись про перевід його на кращу парафію, і панночка, що прийшла просто подивитись на популярного міністра, „душку-Керенськогом, і краєвий ко¬ місар Галичини й Буковини, що явивсь клопотатись за долю невинно засланих до Сибіру тисячів людей, всі по¬ винні були дожидатись в спільній черзі. Ніхто не запиту¬ вав, чого й пощо хто прийшов, а тільки зазначалося числ ) в черзі. Мені припав не то 1 1 7-ий, не то 118 ий нумер. Довелось терпеливо дожидатись в двох тісних кімнатках, де не було зовсім де сісти, так усі на ногах і чекали. В сусідній кімнаті приймав міністр 3 за дверий иноді до¬ літав подражнений, нервовий голос. Впускали прохачів де- 84 — сятками, вони ставали в півколо, міністр обходив усіх по черзі і здебільшого проганя, кажучи, — як вам не сором із такими дурницями лізти до занятої людини. З дверей иноді показувалися молоді офіцери - адютанти міністра. До них зараз же кидалися прохачі, стараючись зясувати свої справи. Але ті тільки відмахувались руками. Вже після того як я більш години простояв в почекальні, ввійшов не¬ молодий пан в чорному сурдуті і голосно заявив, що він — товариш міністра Зарудний, так може хто схоче до нього звернутись, він може сам вирішити справу, і нема чого турбовати міністра. Але ніхто до нього не звернувся: Отсі, — і баба, і діякон, конче хотіли бачити самого Ке- ренського, як втілення найвищої справедливости на землі. Так п. Зарудний і вийшов поклонившись. Нарешті вийшов оден з адютантів і сказав, що міністр дуже втомлений і на числі 110 му припинює прийом до другого разу. (А той другий раз був десь за два дні). Усі, коли загрожувало таке відрочення, кинулись з шумом до дверий, відтиснули адютантів і вдерлись до прийомного покою. Адютанти борюкались з одним особливо настирливим прохачем. З цього замішання скористав я і таки проскочив до мі¬ ністра. Порядок сяк-так відновили, тих, що вже проско¬ чили, не виганяли, за те міністр ще прискорив свій обхід прохачів, і черга скоро дійшла до мене, Керенський пізнав мене, привитався дуже ласкаво і прохав зайти на другий чи на третій день до його до хати, сказавши мені дещо наче умовлене гасло, щоб мене пропустили. Певна річ, що в обстанові загального прийому говорити про серйозні справи було неможливо. Я прийшов в призначений день і годину до помеш¬ кання Керенського, яке було в будинку міністерства юсті- ції. У міністра був дуже стомлений вигляд, а права рука висіла перевязана. Оповідали, що перед тим він був на якімсь матрозськім вічу в Кроншгаді і після своєї промови схотів кожному з тисячів учасників стиснути руку. Наслід¬ ком того в його розпухла права рука. Керенський почав розпитувати про київських знайомих, про тамошні на строї. *) Із визволенням арештованих галичан, одначе не пішло так гладко, як я надіявся. Керенський сказав, що *) Кілька місяців перед переворотом Керенський був у Кнїві і мав з нами наради. Ми, між нпшпм, докладно інформували його з справою арештованих і висипаних галичан, а щоб познайомити його з умовами, в яках перебували арештовані, папі Л. Стьжецька- Черня- хівська і я водили його по участках, представляючи адміністрації як лікаря, так само му сіли казати й арештованпм, з чого виникло кілька комічних епізодів. 85 — треба мати індівідуальні відомости за арештованих, — а чей же серед них є і справжні шпіони ? Я бачив, що Керенський формально має рацію і обіцяв, шо „Общество Юга Россіи* негайно пришле списки висланців, за яких воно ручиться, і тоді тих можна було би зразу визволити» На це Керенський згодився. Але при мені вже був спис деяких людей, за котрих ми особливо турбовались, тут були священники, старші люде, жінки, педагоги, які були нам потрібні для новоутворених українських шкіл. Я подав цей спис Керенському, і він обіцяв дати розпорядження, щоб цих людей увільнили негайно, телеграфічною до¬ рогою. На скільки шумно та людно було в міністерстві юстиції, на стільки спокій і повага панували в міністерстві закордонних справ, куди я за чергою звернувся, щоб по¬ спитати якихсь вказівок у міністра закордонних справ П. Мілюкова. Про годину прийому наперед було умовлено по телефону, і я довго не дожидав. Одначе передо мною міністр приймав якогось англійського генерала, і я трохи мусів зачекати, поки скінчилась їхня розмова. Мене запро¬ сили до кабінету міністра. Коли ми сіли, то перші слова Мілюкова, після деякої мовчанки, були: „А знаєте, ваше призначення сталося проти мойого бажання!* На це я відпо¬ вів, шо для мене самого воно явилось несподіваним, що його не добивався, але коли воно сталось, то певно це мало свої політичні підстави, і через те я не вважав себе в справі одмовлятись. Ми почали говорити про пого¬ дження політики краєвого комісаріяту Галичини й Буко¬ вини з намірами й плянами міністерства закордонних справ, і тут Мілюков мені сказав: „чи звісно Вам, що ми зобовязалися таємним договором (він назвав мені місце і дату) уступити Вашу Буковину Румунам?* Я відповів, що ні, але що національне почуття українського грома¬ дянства ніколи з цим не помириться. „Так, але щож ро¬ бити? Ви тільки дивіться, нікому не дайте зрозуміти про істнування цього договору !“ — зауважив на це міністер. Я в коротких словах розвинув перед ним мою програму адміністраційних реформ в окупованих провінціях і го¬ ловні основи політичної лінії, якої я думав додержува¬ тися, згадавши при цьому, що вважаю за необхідне одна- ково справедливо ставитися до всіх народностей краю. „Так, так, вставив Мілюков, особливо будьте обережні з Поляками, вони й так трохи стурбовані призначенням Вас, яко Українця. І тут він мені розповів, що скоро після перевороту Поляки з проф. Ґрабським (з Галичини) по¬ дали свій проект нової управи в Галичині, і тому що по 86 їх словам цей край був „од віку польський", то вони про¬ хали призначити на голову управи поляка і рекоменду¬ вали якогось графа. Тимчасом дні упливали, а післанець від ген. Брусі- лова не їхав. Я турбувався, що в Галичині й Буковині довге іпіегге^пит погано відібється на справах, але нічим прискорити вирішення діла в Петербурзі не міг. Не посу¬ валася справа і що до статута нової управи в окупованих провінціях. В міністерстві внутрішніх справ мені порадили ознайомитись з „ Бремен ньімт» положеній обь управленій вь Галицйскомг Генерала - Губернаторстві*, затвердже¬ ному в 1916 р. начальником штаба верховної команди ген. Алексєєвим, що тепер, після зречення царя М.иколи II сам був верховним начальником. Але на цілий Петербург знай¬ шовся лиш один примірник того „Положенія" — в Го¬ ловнім Штабі, звідки ні за що не хотіли дати того примір¬ ника мені до хати, довелося ходити туди й студіювати на місці, цю доволі обємисту брошуру. Познайомившися до¬ кладно з нею, я побачив, що .,Положеніеа складено до¬ волі ліберально, що міняти його особливої потреби немає, бо все залежить од виконавців тих законів, що були тут виложені. Я ходив радитись до нині вже покійного В. Набо- кова, що управляв тоді канцелярією Тимчасового Прави- тельства. Він порадив мені залишити це пПоложеніеи, як конституцію для краєвого коміеаря, котрому мають бути надані всі права попередніх генерал-губернаторів, і що вже пізніше, коли я ознайомлюсь з станом річей на місці можна буде в законодавчій дорозі прохати відповідних змін в окремих параграфах „Положенія". Думка Набокова показалася мені цілком слушною : засісти тут в Петербурзі, далеко від краю, без усяких матеріялів, крім коротенької записки з нашої київської наради, — за складання нового статута, це значило затягнути справу на кілька тижнів, та й нікому було за це взятися, всі мали досить своєї ро¬ боти, і сам Набоков, коли я був до нього звернувся, ка¬ тегорично відмовився. Саме в той час приїхав був до Пе¬ тербурга на один день генерал Алексєев, верховний комен¬ дант усіх російських військ Впіймати його в місті було дуже важко, і я поїхав на Царскосельський двірець, де він прийняв мене в своїм вагоні за чверть години до від¬ 'їзду потяга. Алексєєв цілком одобрив мій плян залишити поки що старий статут і вже згодом робити в ньому по¬ трібні переміни. Разом із тим він підкреслив, що крає- вий комісар, підлягаючи безпосередно в службових відно¬ синах головному команданту армії південно - західного — 87 афронту, являється представником військового відомства, і що Тимчасовому Правительству належить лиш вибір особи, але після свойого призначення ця особа цілком під¬ лягає воєнній команді. Я відповів, що так само розумію своє становище і прохав тільки, щоб Тимчасове Прави- тельство до моменту остаточного вирішення галицької справи було поінформоване про волю верховного голов¬ нокомандуючого. „Ну, й прекрасно, сказав ген. Алексєєв тепер я спокійний. Правительство я сповіщу по прямому дроту“. „Там, — додав він, маючи на увазі Галичину, хо¬ чуть тепер дістати все; певна річ, що в завойованій країні ми не можемо дати їм усе, що вони хотять, але полек- шити їхнє становище — цілком можливо*. Я зауважив, що побажання „їх“ такі скромні й можливі, що тут не стрінеться, на мою думку, ніяких серйозних труднощів, або колізій з російськими інтересами. Генерал Алексєєв побажав мені успіху і прохав верта¬ ючись заїхати до нього в Ставку до Могильова, щоб до- ложити про остаточний вислід переговорів про галицькі справи. Ми попращались і я вийшов з вагону. Поїзд за¬ раз же рушив. Більше бачитись з Алексєєвим мені не до¬ велось. Своїм розумом і своїм поводженням він зробив на мене дуже гарне вражіння. Нарешті приїхав післанець од Брусілова, який вия¬ вився військовим урядовцем Палібіним. Він скористався з своєї командировки і їхав не поспішаючи. Тепер по його приїзді треба було влаштувати засідання Тимчасо¬ вого Правительства, щоб нарешті вирішити питання про управу Галичини й Буковини. Це була трудна річ, і хто зна, скільки ще часу довелося б мені оббивати петербург- ські пороги, як не поміг би товариш міністра внутрішніх справ князь С. Урусов, мій прежній знайомий по Союзу Міст. Він пішов до кн. Львова і прохав його призна¬ чити надзвичайне засідання хоч на-пів години в „галицькій справі. Засідання відбулося в Малахитовій залі Зимового Палацу. Зійшлися всі міністри, запросили мене й Палібіна, Справу було вирішено дуже швидко. З моєю пропози цією усі погодились. Палібін заявив, що генерал Брусілов заздалегідь згоджується з рішенням Тимчасового Прави¬ тельства без усяких застережень (одже цілком по дур¬ ному згаялось стільки часу його дожидаючи) і тому було ухвалено, що залишається в силі старе „Временное Поло- женіе“ і князь Львов тут же підписав наказ про моє при¬ значення краєвим комісаром Галичини й Буковини з пра¬ вами військового генерал губернатора. Міністри нічого не — 88 говорили, а тільки розпитували Палібіна про новини* з фронту. А той оповідав, що війна вже властиво скін¬ чилась, що салдати гуторять між собою, що оце мовляв, „одійдемо назад до Збруча й станемо там, і вже вперед більше не підемо". Мене здивувало, що слова Палібіна не робили вражіння, а він же казав сущу правду! Та ось військовий міністер Гучков зненацька звернувся до мене й питає: „А як Ви розумієте свої завдання що до росій¬ ської армії ?“ Дуже здивований таким запитанням, я відпо¬ вів, що вважаю за свій перший і головний обовязок з усіх сил старатись допомогти їй в осягненні успіхуи.. Гучков поривчасто встав з свойого місця, підійшов до мене і стиснув мені руку, — так начеб то я сказав щось осо¬ бисто йому приємне, або наче він міг почути від мене якусь иншу відповідь. Збереження старого „Положеніяа, що давала мені відомий простір для моєї діяльности, я вважав за свій одинокий успіх на протязі майже двохтижневого мойого перебування в Петербурзі в такий горячий час, коли ко¬ жен день проволоки міг принести там в Галичині й Буко¬ вині великі ускладнення. Тогож дня я зібрався й виїхав до Київа. Перебуваючи в Петербурзі я мав велику приємність познайомитись з митрополитом Андрієм Шептицьким що перебував на той час в Петербурзі, визволений револю¬ цією з тюрми. Петербурзькі українці улаштували йому дуже бучну й урочисту зустріч, вітали його промовами, одвезли з почесною вартою у військовому авті до по¬ мешкання римо католицького біскупа Цєпляка (на Фон- танці, в історичному домі, де помер відомий російський поет Державін). Довідавшись про його побут в Петер¬ бурзі я зараз же поїхав до нього, і був ним дуже сер¬ дечно прийнятий. Радість моя ще більшилася, коли я тут же зустрів о. Ю-ка, з котрим розлучився в останній раз у Київі, проводжаючи його на двірці в далеку ^дорогу на заслання. З їм теж пожартувала хімерна доля. Його мали випустити за-кордон через Швецію, вважаючи на кло¬ поти римської курії. Одже його привезено до Петербурга, та й посаджено — не до готелю якого — а до тюрми. І він просидів в тюрмі цілий місяць, аж поки його не визволила революція, в буквальному розумінні слова роз¬ бивши двері тюрми. Опинившись на волі серед незнайо¬ мого розбурханого революцією міста, він пішов шукати американське посольство, і там знайшов перший приту¬ лок. Митрополит, довідавшись, що я їду до Галичини, схотів туди їхати разом зі мною. Я ледве одмовив його - 89 - від цього, мотивуючи тим, що його поява та#, де ще вся стара військова влада сидить на місці, ті що колись його висилали зі Львова, — може мати небажані наслідки й викличе^ ріжні прикрі непорозуміння. Він погодився зі мною. Натомість він дав мені спис ріжних призначень на духовні посади, обсадження народніх парафій і т д., котрий я прийняв офіціяльно до відома, заявивши, що буду рахуватися тепер тільки з ним, як з законною ду ховною владою греко- католицької церкви. Через мене ж передав митрополит ріжні накази і листи до духовен¬ ства в Галичині. Вже перед самим моїм від’їздом Ол. Гн Лотоцький запросив митрополита до своєї господи, куди зібралися значніші представники української кольонії в Петербурзі. Митрополит усіх нас здивував своїм недзвичайно спокій¬ ним відношенням до пережитих ним страждань, до тяж¬ кої неволі. Коли його розпитували про його перебування в Спасо-Ефімімієвськім монастирі, він дуже просто розпо¬ відав про це, мов про звичайну річ. Великої сили духа був сей чоловік. Своєю благородною вдачою і сердеч¬ ним простим поводженням він причарував нас усіх. Він незабаром також мав рушити до Київа, щоб посвятити там закладини греко-католицької церкви, і вже звідти на¬ зад, через Петербург і Швецію мав вертатись за кордон. Ми умовились, що ще стрінемось в Київі. XII. Нова адміністрація для Галичини й Буковини. Мій приїзд до Чер¬ нівців. „Сов£тьі“ й „комітети44. Ще в Петербурзі довелось мені вжити практичних заходів що-до майбутніх змін в галицько-буковинській ад¬ міністрації і заміщення увільнених посад. Певна річ, що я не думав робити по рецепту кн. Львова „не зали¬ шати камня на камені*, себ-то до чиста поувільняти — ну хоча б саму повітову адміністрацію. В краї було під ро¬ сійською окупацією 33 повіти, в кожному по одному на¬ чальнику й по два помішника, одже кругло сотня людей. Увільнивши їх, де було взяти на їх місце? Певна річ, що треба було замінити увільнених ліпшими, а не гіршими людьми. А де їх узяти? Хотілосьби мати своїх людей, Українців, але таких, що мали б вищу освіту (по змозі юридичну) і хоч який-кебудь адміністраційний досвід. Одже я рішив не увільняти всіх повітових начальників та їх по- мішників поголовно, а залишити тих із них, про котрих 90 я знав, що то добрі люде, совісно виконували службу і прихильно ставились до української людности. Особливо я мав на увазі кількох Українців. Далі — я рахував, що певний контінгент адміністраторів знайду з поміж Україн¬ ців співробітників союза міст. Кілька посад я уусів замі¬ стити співробітниками Земського Союза, бо їх дуже реко¬ мендував П. К. Линниченко, а з його рекомендацією мені доводилось дуже рахуватися, хоч, на жаль то були не- українці (такі комісарі попали, наприклад до Тернополя й до Скалату). Я старався зреванжуватись тим, що при¬ значив їм Українців- помішників. Та все-таки щоб надати певне забарвлення повітовій адміністрації, я рішив запро¬ сити ще кількох українських діячів з Петербурга й Київа, щоб вони надавали, як то кажуть, тон. В Петербурзі зго¬ дилось поїхати кілька людей. З них М. А. Корчинський був призначен й повітовим комісарем до Товмача, В. П. Приходько до Коломиї, проф. К. Широцький до Горо- денки, М. В. Маслов до Борщова, П. І Зайцев до Косова, К. Ц. Лоський до Бучача, П. І. Балицький до Снягина, Це був цвіт молодої української громади в Петербурзі, все люде з вищою освітою, на половину — правники. З поміж них скоро Корчинський був призначений поміш- ником Черновецького губерніального комісара, а Лоський — Тернопільського. На губерніяльного комісара в Чернівці я запросив Ол. Гн. Лотоцького, а для Тернопільської губернії — Ів. Ігн. Красковського. їхні кандидатури були затверджені урядом вже без мене, і через те вони прибули на місця на пару тижнів пізніше від мене. В Київі я ще запросив на повітових комісарів пок Гр. Іваницького (Вашківці), Л. Тимошенка (Гусятин), а на помішників — Леоніда Юр- кевича до Тернополя й Михайленка до Чоргкова. Співро¬ бітник Земського Союза Сердюк був призначений повіто¬ вим комісаром в Чернівці, і Ю Гаєвський в Сторожинець. Оце й усі Українці, які були призначені на адміністраційні посади в повіти, звідки довелось позвільняти старих по¬ вітових начальників або їх помішників. В решті ж повітів я залишив старих начальників, иноді перемістивши їх до инших повітів. Це були люде, яких або я знав з доброго боку особисто, або за котрих просило само населення че¬ рез спеціяльні делегації (бували й такі випадки!). В Київі я задержався недовго. Я вже чув, що в Га¬ личині та Буковині настала велика плутанина в справах і безладдя. Стара адміністрація ще сиділа на місцях за виїмком ген Трепова, що поспішив виїхати з Чернівців зараз же після перевороту. Але з нею мало хто рахувався. 4 - 91 — По богатьох місцях „ради солдатських депутатів** (а вони завелися скрізь) не допускали повітових начальників вико¬ нувати свої обовязки. Иноді ці ради просто скидали їх і настановляли своїх комісарів. Так було, наприклад в Се¬ реті на Буковині, або в Кіцмані, де перехожі „маршеві** (походні) сотні, довідавшись, що тут ше сидять „старо режимні** начальники, арештували їх, а на їх місце поса¬ дили якихсь своїх підпоручників, що немали найменшого поняття про країну, де їм довелося стати начальними по¬ вітів, ні про свої нові обовязки. В цілій управі стояв хаос і безладдя. Ніхто не знав, що і як буде далі. Старих губернаторів не зміщувано, а нові комісарі не приїздили. Два тижні, страчені мною в Петербурзі, ще збільшили непевність становища. Про все це мені ще в Київі оповіїав начальник канцелярії го¬ ловнокомандуючого південно західним фронтом С. А. Ба- заров, що тільки що прибув з штабу фронта, з Камянця- Родом Москаль, Базаров мав невеликий хутір недалеко від Канева і дуже любив Україну. З початком україн¬ ського руху він одразу став по його боці і з него бузби дуже гарний і корисний громадянин української держави Людині дуже порядна й благородна, він зробився моїм добрим генієм : це була одинока людина в цілім штабі фронта, яка розуміла мої завдання, ставилась до мене прихильно і дуже допомогала мені орієнтуватись серед складних відносин в тому штабі, якому я тепер безпосе редно підлягав Він завжди завчасу попере хжав мене, коли проти мене велася якась інтрига і допомагав її паралізу¬ вати. Можу сказати, що тільки завдяки його щирій допо¬ мозі мені потім удавалося щасливо виходити з ріжних тяжких і неприємних ситуацій. Добре знаючи всіх осарших членів штабу, а також старших начальників на бойовій лінії, Базаров охарактеризував мені кожного з них і давав поради, як з ким поводитись. Все це, кажу, незвичайно мені придалося особливо на першій порі. На початку 1918 року Базаров трагічно загинув підчас загальної різанини, яку справили на Печерську й в Липках у Київі большевики, здобувши місто. Перед своїм одїздом з Київа я побував у Центральній Раді, членом якої був після Національного Конгресу, яко делегат від партії ес-ефів. Значіння Ц. Ради виростало з кожним днем. Уже тоді можна було бачити, що незаба¬ ром вона стане найвищою владою в Київі. Тепер справа йшла до того, щоб установити на Україні вищу краєву владу. Ще в перших тижнях революції виникла думка про утворення такої влади, свого рода українського намісництва. — 92 Памятаю, Вас. Королів усе висував кандидатуру М. Суков- кина і не можна сказати, щоб ця кандидатура в той час не зустрічала співчуття. Перші тижні й місяці революції М. Суковкин був дуже популярною особою серед україн¬ ського громадянства. Але Центральна Рада чи* далі брала усе лібіщий курс, і скоро сам Суковкин побачив, що йому, людині більш поміркованих соціяльних поглядів, з нею не подорозі. Літом 1917 року він сам покинув свою посаду губерніяльного комісара Київщини. Коли я попав тепер на засідання Малої Ради, то там ішло обміркування справи про кандидатуру на посаду на¬ чальника київської військової округи. Діло в тім, що ге¬ нерал Ходорович зрікся своєї посади, і питання про його наступника мало велику вагу для українців. Уже пройшла чутка про призначення Оберучева. Полковник К. М. Обе¬ ру чев, що від початку революції був комісаром при вій¬ ськовій окрузі, встиг уже попсувати відносини з україн¬ цями. Взагалі ця людина, особисто безумовно чесна й по¬ рядна, відіграла сумну ролю в історії революції на Україні і, яко начальник військової округи, багато причинився до розкладу армії й поширення анархії через свою демагогію і непростиме для військової людини розхитування карности й дісціпліни. В українській справі він заняв зовсім дивну позицію. Сам давній „українофілі співробітник „Кіевской Стариньіи (в кабінеті у його на першому місці висів пор¬ трет Шевченка), приятель богатьох українських діячів, він тепер уперся на тому, що українізація шкодить боєздатно¬ сті армії, що головним нашим спільник завданням єсть боротьба до побідного кінця і всю свою енергію і свій запал звернув на боротьбу з „українізацією багнета", як він висловлювавсь. Це все виявилось трохи пізнійще, але вже й тепер було ясно, що кандидатура Оберучева на на¬ чальника округи для українців дуже небажана. Але де взяти свойого кандидата ? Правда, з самого початку руху, до укра їнства призналися 3 — 4 старих генерали, що вже давно покинули активну службу. Дехто з них доволі настирливо пропонував свої послуги, ходив на засідання Ц. Ради, за¬ водив знайомства, але кожному було ясно, що в такий го¬ рячий одповідальний час треба мати не зпенсіонованих інвалідів, але живих активних людей. Присутній на зборах немолодий уже полковник дуже рекомендував генерала Гл— го, інспектора артилєлії котроїсь з армій, Це був, як потім я довідався, полковник Гл— ий (що служив пізніше в особистій охороні Гетьмана) і рекомендував він не більше не менше, як свойого рідного дядька, генерала Гл—го. Але тому, що учасники засідання нічого цього не знали і вза- - 93 - \ галі були дуже мало знайомі з військовим світом, то ре¬ комендацію приняли. Тому що я вже на другий день мав явитись в Камянці до ген. Брусілова, то проф. Грушевський доручив мені передати головнокомандуючому від імені Центральної Ради побажання, бачити ген. Гл^-кого на посаду начальника Київської військової округи. Доручення це я не вважав для себе дуже зручним і приємним, але відмовитися від його я не міг. На другий день я вже був у Камянці. Проблукавши з годину по брудних готелях столиці нашого Поділля і нігде не знайшовши вільної кімнати, я звернувся до канцелярії Базарова, котрий сказав мені, що для мене одведене купе в поїзді Головнокомандуючого коло двірця, і що сам ген, Брусілов дожидає мене на обід. Леави встиг я з'їздити на¬ зад на двірець, знайти своє купе, вмитись і причепуритись, як уже пора на обід. Ґен. Брусілов мешкав в одному з бу¬ динків на Шевченківському проспекті в Камянці. Старень¬ кий, сухенький генерал, мовчазний, но вигляд доволі про¬ стий і добродушний — таке він робив перше вражіння. За обідом сидів також один французський депутат парля-. менту — соціяліст, що прибув ознайомитись з російським фронтом і умовляти російських солдатів воювати „до по¬ відного кінця“. Тому за обідом про свої справи балакати я не міг. Але й після обіду француз засів в кабінеті гене¬ рала на діобрих дві години, ведучи найпорожнісіньку роз мову, переливаючи, як то кажуть, з пустого в порожнє. Я його пересидів і нарешті зміг приступити до діла. В ко¬ ротких рисах, щоб не втомлювати старого, я виложив йому свою програму, як я її розумів: говорив, що вважаю за перше своє завдання допомагати скріпленню тила армії, а за для цього треба піддержувати добрий лад і спокій в окупованих провінціях; говорив, що треба скористати з переміни настрою населення з часу революції на нашу користь і змагати до того, щоб українське населення і по той бік фронту бачило в російській армії, коли та почне наступ, не ворогів-гнобителів, як було досі, а визволителів ; говорив, що треба утворити такий стан річей, щоб україн¬ ське населення частини Галичини, яка була під Австрією, само бажало прилучитися до решти свойого краю і через те до решти українських земель, щоб бути усім вкупі у вільній російській державі. Я показав Брусілову проект відозви до населення; тут говорилося, що нова влада, зберігаючи всі форми устрою, яких вимагає прифронтове становище краю й інтереси російської армії, додержуючись усіх розпоряджень, викликаних військовим часом, вважає за необхідне скасувати всі обмеження в обсягу національ- 94 ного і релігійного життя; натомість вона буде переводити в життя краю принці пи нової, вільної Росії, по скільки це не суперечитиме з інтересами російської армії, котра воює тепер за право і свободу; нарешті — населенню буде на¬ дано право певної самоуправи в обсягу господарського й культурного життя, додержуючись рівного, справедли¬ вого відношення до всіх народностей краю. Проект мій Брусілов одобрив цілком. Тоді я виложив йому свої міркування щодо перемін в службовому персоналі генерал-губернаторства; я сказав, що гадаю перевести часткові зміни лише в складі цивіль¬ ного персоналу, що ж торкається військових, то я тут цілком здаюсь на діспозицію самого Головнокомандую¬ чого: коли треба когось звільнити чи замінити, то хай це робить він сам (мені не хотілось зразу ставитися в конфлікт з усіма військовими цілого фронту, як звичайно дуже дражливими на тому пункті, коли ними розпоряджає не військова людина). Брусілов цілком погодився і на це. Я виложив йому ще кілька дрібніщих справ, між иншими прохання увільнити з полону під мою особисту відпові¬ дальність кількох полонених офіцерів галичан, потрібних як педагоги до нових українських гімназій в Київі та його околицях. Брусілос обіцяв зробити це в телеграфічній до¬ розі (і справді зробив дуже скоро, як виявилось.) Нарешті я передав йому бажання Центральної Ради що до заміщення посади команданта київської військової округи. Брусілов одповів, що охоче задовольнив би ба¬ жання Центральної Ради, але що тепер вже запізно: учора у вечорі сталось призначення полковника Оберучева і досі вже скрізь про це повідомлено. Між иншим Брусілов порадив мені конче носити вій¬ ськову уніформу і то з відзнаками відповідно моїй посаді, щоб більше імпонувати як усім служачим, так і взагалі військовим і населенню на фронті. Я гак і зробив і потім мав нагоду переконатись в слушности його поради Попращався я з генералом Брусіловим мало не зача¬ рований його уважністю, тактом, дуже милим і простим поводженням. Я не міг би тоді собі й уявити, що він, так охоче з усім згоджуючись зі мною, і здавалось, поділяючи погляди мої на програму й тактику в окупованому краї, в той же самий час, трохи не того самого дня, дав дозвіл на ведення як раз в противному дусі пропаганди ніякомусь А. Ґеровському. Цей Геровський, родом буковинець і зав¬ зятий москвофіл, перед самим початком війни втік до Росії. Австрійське правительство оголосило премію за його го¬ лову, а цілу родину його замкнено до тюрми. Повернувши — 95 — разом з наступаючим російським військом до Чернівців,, він зробився правою рукою губернатора Євреїнова і по його вказівкам немало місцевих людей, переважно Україн¬ ців, попало до Сибіру. Людина фанатична в своїх погля¬ дах, недобра й мстива, він зводив порахунки з своїми^ по¬ літичними ворогами і наробив людям богато лиха. Його імя вселяло страх і переляк мешканцям Чернівців. Ь кругах же російських, головно, військових, він мав славу „мучен- ника за російську ідею“. Тепер цей Ґеровський, прийнятий під особливу опіку штабів військових частин — згідно з секретною інструкцією ген. Брусілова, діставав змогу появитися в Чернівцях і почати там звісну агітацію проти тієї системи, якої додержувався я і яка була ухвалена са¬ мим же Брусіловим. Про це все мені доведеться говорити трохи далі, але що тут потай працювала рука власне ген. Брусілова, про це я довідався з документальних джерел вже аж при кінці 1917 року. З Камянця я вислав телеграму до всіх губернаторів,. * віце губернаторів і повітових начальників в краю, щоб вони приготовились до передачі своїх посад і усіх справ, маючи на увазі потім запропонувати тим особам, кого я мав на думці залишити, — зостатись уже в характері повітових комісарів або їх помішників. Губернатори й віце губерна¬ тори мали бути звільнені на основі загального розпоря¬ дження для цілої Росії. До мене зявився в Камянці поміш- ник генерал-губернатора Євреїнов (бувший черновецький губернатор за часів Бобринського), особа найбільше одіозна через свою діяльність, і мені довелось особисто перека¬ зати йому про те, що його звільнено з посади. *) Те саме сказав я й тернопільському губернатору Чарторижському,. що також виїхав до мене в Камянець. На другий день після балачки з ген. Брусіловим я ра¬ зом з С. А. Базаровим виїхав до Чернівців. їхали ми автом по дуже добре знайомому мені шляху на Жванець і Мель- ницю. Коли ми проминули межу, що одділяє колишню російську територію од колишньої австрійської, Базаров жартом сказав мені: „ось почались уже й Ваші володіння!1* Але він і не догадувавсь мабуть, яке глибоке зворушення обхопило мене, коли я тепер переїздив галицьку межу. Я пригадав, як торік літом я їхав цією самою дорогою разом з генералом Івановим і з усіх сил старався впли¬ нути на його і подвигнути його на те, щоб якось помогти нашому народові в окупованих Галичині ва Буковині. Ці *) Недавно якось вичитав я в російських Газетах, що цього Єереїнова довго тримано в московській „Нрезвичайці“ і потім роз¬ стріляно.' роки зустрічів з жертвами російської політики в Галичині І праці в окупованому краю — так міцно привязали мене до галицько буковинської землі, що я просто ні про що не міг думати, як тільки про її недолю ; я всією душею, всіма нервами переболів її горем і - мушу признатись — всі инші питання й інтереси української справи одступали передомною на другий плян, а на першому були в мене нещасливі Галичина й Буковина, їх добрий нарід, що так яскраво заховав риси стародавньої української вдачі й побуту, що так богато вистраждав цілі століття і тільки тепер почав добувати собі кращу долю — для того тільки, щоб усі його здобутки були так безжалісно потоптані й зруйновані „визвольною4* війною. І чи міг я думати тоді — в серпні 1916 року, що не мине, й цілого року, як я їхатиму до цієї самої Галичини, — з спеціяль- ною місією загоїти її рани, помогти їй знову стати на ноги! Чи вистарчить у мене сил? Чи вдасться мені побо¬ роти ті перешкоди й ті ворожі сили, що перемінивши тільки форму, свій зверхній вигляд, знову готовились не дати просвітку нещасному, змученому краю... Про це я ду¬ мав, коли вїздили в стародавню браму Усть-Окопів і по над дорогою замаячили біленькі галицькі хатки, під по¬ чорнілими соломяними дахами, в котрих крилося стільки горя, стільки гіркого смутку! Галичина, країна моїх моло¬ дечих мрій, батьківщина Франка, що був моїм „властите- лемь думьм в ті часи, як складався мій світогляд і фор¬ мувалися мої переконання, земля, де кожен клаптик був звязаний з давно-минулими подіями нашої історії і з но¬ вітніми змаганнями за відродження, ця Галичина простя¬ галась тепер передо мною, і я їхав — жарти сказати : її правителем! Чи це не сон? Чи це не якась фантастична казка ? Мій спутник, помітивши, що я не відповідаю на його жарти, залишив мене в спокою, авто безшумно, але прудко летіло по чудовому шляху, і скоро перед нами в далечині замаячили Чернівці. Ще пів години їзди і ми на місці, під¬ 'їздимо до невеличкого партерового будинку на Иосифін- ській вулиці, де перед тим мешкав Трепов. Мене зустрів помішник генерал-губернатора по військовим справам ге¬ нерал Усов, що колись був начальником кадетського кор¬ пусу в Петербурзі. Тепер він мав повернутись до своєї попередньої посади і його вакансія ніким поки не замі¬ щувалась. Схвильований, вже зазнавши ріжних прикростей з боку ріжних солдатських рад та ичших революційних організацій, він почав знайомити мене з становищем, по- сходилися й инші старші урядовці і я скоро перезнайо¬ мився з усіма. Галицько - буковинське генерал - губернаторство було організоване немов якась маленька держава і мало всі га¬ лузі правління. Педш за все воно мало свої власні вій¬ ськові частини: кілька піхотних „дружин" (ніби баталіонів), кілька сотень козаків, військову міліцію ; крім того гене- , рал-губернатору підлягали всі проти аеропланні батерії в цілому краї. Через те генерал губернаторство мало свій штаб, на чолі якого я застав старенького генерала Палі- біна, начальника інтендантства — генерала Ільїна і началь¬ ника інжінєрної управи — генерала Ґризнова, На чолі ду¬ ховного відомства стояв протоієрей Ф. Титов, професор київської Духовної Академії, відомий історик української церкви. Просвітною справою завідував згадуваний уже мною д. Янковський. На чолі фінансової управи стояв д. Чамов, правління державними маєтками — д. Григорієв; на чолі медичної управи тайний совітник Безродний ; го¬ ловою контрольної управи д. Кулабухов. Директором кан¬ целярії був д. Крилов, головним юрисконсультом д. Во- лодковський (пізніший товариш генерального писаря і по- мішник державного секретара за українського правитель- ства) ; обидва останні займали свої посади ще з часів Бо- бринського. Окрім загального прийому я балакав ще з кож¬ ним по одиниці, знайомив його з своїм ргойзззіоп сіє Гоі і казав, що мушу докладніше ознайомитись з справами, з обставинами і тоді тільки зможу сказати, з ким вважа¬ тиму можливим працювати на далі. Все це були старі, за¬ служені люде, дехто з них був добрим фаховцем і знав¬ цем своєї справи. Були й дуже порядні, абсолютно чесні з усякого погляду люде. Вести розмови на тему можли¬ вих „перемін" було мені дуже неприємно. Взагалі цей бік діяльности, був дуже прикрий, хоч я й не думав цілком додержуватись рецепту князя Львова („не залишити каміня на каменіи). Що стосується названих тут осіб, то проти богатьох з них велося завзяте цькування, відгуки якого долітали до мене до Київа, коли я лаштувався в дорогу. Цькування йшло з боку ріжних „совдепських“ *) інституцій та їхніх проводирів, котрі мріяли, скинувши котрогось з началь¬ ників відділів, самим сісти на їхнє місце. Так, молодий лі¬ кар з „Исполнительного Комітету" хотів стати на чолі медичної управи; адвокатський помішник, що пристроївсь *) Так називано, скорочуючи, замість „совіти солдатскихн де¬ путатові44 або ж „совіти рабочихн депутатові44. Мої спомини про недавнв-мниуле. 7 — 98 в одному з урядів в запіллі, націливсь безиосередно на по¬ саду юрисконсульта, себто голову судової управи і г. д. З цим мені довелось рахуватися і паралізувати особливо явні але безпідставні апетити. Із рапортів шефів відділів, а особливо буковинського губернатора Ліґіна (він залишався на посаді весь час до приїзду Лотоцького) я міг побачити картину, що виявилась далеко гіршою, ніж я собі уявляв. Майже два місяці без- начальства привели всі справи до страшенної плутанини;, складний, але добре наладжений апарат краевого управ¬ ління скрипів по всіх кутках. В повітах запанувала повна анархія. Поліцію вже було майже скрізь розформовано, а поставлена на її місце міліція була нікуди не здатна : по¬ чали ширитися розбої та грабунки; міліціонери брали ха¬ барі не гірше від прежньої поліції. Самоволя ріжних сол¬ датських комітетів тяжко відбивалася на становищі насе¬ лення, цілком беззахистного. На Буковині аж в чотирьох повітах влада була захоп¬ лена місцевими гарнізонними радами, що поскидали пові¬ тових начальників і посадовили своїх комісарів. Адміністра¬ ція в цих повітах була цілком дезорганізована. В самих. Чернівцях сидів „Виконавчий Комітет військових і громад¬ ських організацій", куди ввійшли представники ріжних вій¬ ськових частин та інституцій міста Чернівців, а також та¬ ких організацій, як земський та городський союзи. Тут за¬ сідали переважно військові лікарі, фельдшери, військові урядовці і співробітники союзів. Цей Комітет претендував на владу не тільки в самих Чернівцях, але й у цілій Буко¬ вині. Довга відсутність законних представників нового пра- вительства привчила проводирів цього Комітету дивититись на себе, як на одиноку вищу владу в місті і в цілому краю. Мій приїзд був панам з Комітету не дуже до смаку і між нами скоро почалась скрита боротьба. Але крім „Виконав¬ чого Комітета" (він засідав звичайно в мійській ратуші) був ще „Гарнізонний совіти, що також претендував на владу і також не тільки на самі Чернівці, але й на цілу Буковину. Нарешті істнував ще третій комітет у Чернівцях — „Армейській Комітет14 VIII ої Армії", одинокий легалізо¬ ваний вищою військовою владою з усіх трьох комітетів. Але зложений з менш пронирливих і більш порядних лю¬ дей, він залишався в тіні, не виходив поза межі своєї ком¬ петенції і не вживав такої нахабної демагогії, як проводирі перших двох комітетів. Всі ці комітети вели між собою бо¬ ротьбу: з одного боку стояли Виконавчий та Гарнізонний Комітети, а з другого Армейський. Ця боротьба трохи по-' лех чувала мені завдання увільнитися від пратенсій на втру- — 99 - чання в управу містом і краєм з боку таких непокликаних чинників, як Виконавчий або Гарнізонний комітети. Скільки абсурдною не здавалася б сама по собі думка про те, щоб окупованим краєм, на терені військових дій, могла правити купка випадкових людей демагогів з поміж військових фельдшерів, низших інтендантських урядовців та молодиків з міського або земського союзів, але обста¬ вини революції на фронті, в звязку з швидким розкладом армії й упадком дисціпліни, вели до того, що з цією купкою рахувалися в штабі, дивлячись крізь пальці на її вибрики. Тим більше, що в штабі був свій „фронтовий комітет" і головному начальнику цілого фронта генералу Брусілову доводилось виступати з мітінговими промовами на ріжних з’їздах, що скликав комітет, прилюдно цілуватись з головою комітету, ніякимсь підофіцером Дашевським, і взагалі відо- гравати ролю не стільки „головнокомандуючого", скільки „головноумовляючого44... Так швидким кроком ішла до упадку недавно ще мо- гуча й добре організована армія. З боку було видко, що з таким зворотом революції, який вона прийняла на фронті, воювати далі не можна, що треба заключати мир і цим рятувати й армію й державу від остаточного розкладу. Але люде, що робили переворот і скидали династію в імя „війни до побідного кінця", не могли зважитись на щось инше, як тільки на гальванізацію вже мертвого тіла російської армії: вони старалися вдихнути в його живого духа і підго- товити новий наступ. Гадали, що цього можна досягти за допомогою комітетів. Не можна заперечити, що серед ко- мітетчиків траплялись щирі й чесні люде, ентузіясти й ідеа¬ лісти; богато з них скоро переплатило своїм життям за стремління воскресити в армії погаслий дух обовязку, але більшість були люде малосовісні, демагоги, що старались ви¬ сунутися на овид, спекулюючи на почуттях і настроях своїх темних виборців і співробітників — салдатів. їх головним стремлінням було позбутися важкої фронтової чи канцеля- рійної служби, діставати добові гроші або якусь иншу ви¬ гадану асі Ьос платню, сидіти в запіллі, базікати й відогра- вати роль „спасителів революції". От з такою публікою й довелося мені зустрінутися в Чер¬ нівцях. Доки мені ще не вдалося цілком взяти до рук адмі- ністраційного апарату, доки ще не прибули мої найближчі помішники, губерніальні й повітові комісарі українці і я за¬ пишався сам один, не почуваючи за собою потрібної під¬ держки з боку штабу фронту, я не міг взяти щодо комі¬ тетів відразу ріщучого тону і деякий час робив вигляд, ніби звяжаю їх „співробітництво^ зі мною ділом корисним і ба¬ жаним. Я побував і в Виконавчому і в Гарнізонному комітетах і познайомився з їх складом. Побачивши, що у Виконав¬ чому Комітеті (особливо нахабному і шкідливому) грають помітну роль два земляки-українці : Ол. Багрій і Ю. Гаєв- ський (обидва вчені фільольоґи й кандидати на професорів університету), котрі замість того, щоб піддержати мене як українця, поводились на початку якось двозначно, я за¬ пропонував обом посади повітових комісарів, Багрію *) в Чернівцях, Гаєвському в Сторожинці ; ще двом-трьом з комітету я дав посади в міліції. Цим відразу було вне¬ сено спокусу і розкіл поміж членів Комітету, і ті що ді¬ стали вигідні і добре плачені посади, негайно задовольни¬ лись, перестали грати ролю опозиції і я потім дуже добре працював до кінця. А решта притихла, тим більше, що я час від часу манив їх або посадами, або якимись піль¬ гами. Коли ж я опанував потроху становищем, коли вже прибули мої комісарі й закінчилось переформовання пові¬ тової адміністрації, коли відновився ослаблений звязок з місцями, то я вже почулав себе міцніще. Скористувавшись з того, що штаб фронту видав наказ, аби офіцери дієвої армії не займали тилових посад за вийнятком крайньої не¬ обхідносте я не подав заяви про „необхідність* самочин¬ них комісарів в деяких повітах Буковини і вони автома¬ тично мусіли покинути край і їхати до своїх військових ча¬ стин. На їх місце я зразу ж призначив своїх комісарів, що приїхали з Київа. Піддержуючи найбільш галасливих і уїдливих членів Виконавчого Комітету в надії, що вони при майбутніх ре¬ формах управи краєм дістануть посади відповідно їхнім за¬ слугам і високим особистим прикметам, і час від часу ки¬ даючи йому грошову подачку (власних коштів Виконавчий Комітет, як установа самочинна й незатверджена не мав), я тримав його в такому стані, що він міг мені робити лиш дрібні пакости, вже не заваджаючи мені й моїм співробітни¬ кам в справах важніщих. Коли ж почалася рішуча боротьба між Армейським Комітетом а Виконавчим і Гарнізонним, я взяв сторону першого, чим ще більше ослабив розмах претенсій черновецьких демагогів. Вища команда, — штаб фронта, як я переконався, держала у відносинах до мене й до комітетів свойого роду нейтралітет: в її очах я теж був *) Тепер Багрій служить професором російського університету в Самарі. 101 представником нової революційної влади та ще мазепин- цем, одже додержуючи зверхній декорум, в дійсності вона тільки тішилась, що я зустрічаю перешкоди. Та й серед самої вищої команди кипіло і булькотало мов у котлі, ішли великі переміни. Коли я прибув до Ка- мянця, на верхах командного складу йшла безпереривна перетасовка; десятки генералів увільнялись в резерв; нові призначення відбувались з блискавичною скорістю, Ка¬ зали, що Брусілов хоче відсвіжити і відомолодити ко¬ мандний персонал Начальником Штабу був тоді ген. Су- хомлин, а генерал-квартирмейстером ген. Духонін. Не ми¬ нуло й двох тижнів, як Брусілов став верховним коман- дантом (замість Алексєєва), а його місце заняв ген Гутор ; Сухомлин пішов, начальником штабу зробився Духонін, а генерал квартирмейстером Раштель. В липні сталися нові переміни. На чолі УШ-ої Армії в Чернівцях я застав ген. Калєдіна. Я поїхав до нього з візитою, але тільки що по¬ балакав про біжучі справи, як він мені заявив, що покидає свій пост. На його місце приїхав з Петербурга ген. Кор- нілов. Начальники армій, корпусіз, не кажучи вже про діві- зії, мінялися як в калейдоскопі і, почавши ділові зносини з одною особою, ніколи не було певності, що завтра на її місце не прийде друга. Військові частини не встигали звикнути до своїх начальників, а ті до своїх підлеглих. При таких умовах ішла діяльна підготовка до наступу. Підвожено величезні маси набоїв, амуніції (головно поста¬ чала їх Англія), відбувалося переґруповання частин. Але не було головного — охоти в армії битись. Надіялися, що розумними умовленнями й палкими промовами можна роз¬ будити в ній погаслий боєвий дух, карність і почуття во¬ яцького обовязку. ' ХШ. Тернопіль. Революційне військо і населення окупованого краю. Ентриґи проти мене в штабових СФерах. Я звертаюсь за обо¬ роною* до Керенського. Не вважаючи на зазначені вище перешкоди, організа¬ ція нової управи наладжувалась і вже в кінці травня від¬ носини більш-менш усталилися. Нові комісарі, одухотво¬ рені бажанням допомагати рідному українському народові в його лихій долі під військовою окупацією жваво взя¬ лись за роботу. Від їх не одставали й колишні повітові начальники, залишені на службі під назвою комісарів. Я видав до населення відозву в дусі тої програми, яку - 102 я виложив перед ген. Брусіловим. Для Галичини її надру¬ ковано російською, українською й польською мовою, а для Буковини ще німецькою й румунською. Такого вживання трьох або пяти мов я додержувався рішуче у всіх національних оголошеннях з наказах до населення. Папері й подання так само приймав на всіх місцевих мо¬ вах. До мене почали являтись численні делегації з ріжних кутків краю, приносили свої скарги, висловлювали поба¬ жання. Я заявляв їм те саме, що казав і у відозвах, але розумів добре, що одних заяв і деклярацій мало ; мало було й самого скасування ріжних обмежень і заборон: треба було робити щось реальне, щоб забезпечити насе¬ лення потрібними продуктами й крамом, поставити як слід медичну й санітарну допомогу, дати засоби для куль¬ турної праці, відновити місцевий суд, унормувати церковні відносини і т. д. На це й була звернута головна увага. В справі продовольчій рішено було організувати спеціяль- ний галицько-буковинський продовольчий комітет, на чолі якого мав стати П. К. Линниченко; цей котітет склався вже в кінці червня. Пороблені були заходи і в инших справах, але головною перешкодою в усьому був розклад армії, упадок карности, сваволя ріжних комітетів, рад і кожного Москаля зокрема, що розперезався собі й ні¬ кого та нічого не хотів слухати. З цим доводилось боро¬ тися найбільше. Але про це казатиму трохи далі. Наладивши як так буковинські справи, де вже відчу¬ валась досвідчена рука Ол. Гн. Лотоцького, я поїхав до Тернополя. Красковського ще не було, а вже місцевий „ Гарнізонний Комітети задер голову. Я вже встиг дістати від нього телеграму: „гарнізонному комітету потрібне авто; рахуємо на одно з авт генерал губернаторства ; про¬ симо негайно вислати“. На це я відповів: „рахунки ваші безпідставні ; авта генерал-губернаторства потрібні крає- вому комісаріяту для службових справ і яко скарбове майно, нікому не можуть бути передані“. На цьому наш обмін „нотами44 й припинився. Прибувши до Тернополя й ознайомившись з станом річей на губернаторстві, я пішов до Ґарнізонного Комі¬ тету, що засідав у Подільському готелі, на вулиці Міцке- вича. Я застав його в повному складі й наче приготовле¬ ним до моєї стрічі. Склад його відріжнювався від черно- вецького: там майже поголовно засідали інтелігенти: офі¬ цері, лікарі, фельдшери, урядовці, співробітники союзів; був один „нижний чинц, якийсь Шалит, та й той виявився деградованим з офіцерів в салдати. Тут в Тернополі Ко¬ мітет складався з самих салдатів, людей 25—30, звичайні- — 103 сіньких сірих салдатів; крім них був тільки один фельд¬ шер чи санітар, і один полковник — граф Ржевуський, що служив офіцером для доручень при тернопільському губернаторі. Людина це була вже немолода, з сивиною. Він увесь був обвішаний червоними бантами, мов сибір¬ ський шаман: на картузі — червона кокарда; на плечах і на грудях — по бинді ; на рукаві — червона перевязь, одним словом якийсь „червоний графц. Очивидячки з до¬ ручення комітету він вітав мене промовою, надзвичайно напушистою й бомбастичною, повною якихсь улесливих компліментів на мою адресу, виголошеною з великим па- тосом і театральними жестами. Зпочатку мені стало нія¬ ково. але коли я подивився на обличчя салдатів, напру¬ жені й серйозні, котрі дивились на промову й на всю цю обстанову мов на якийсь необхідний ритуал, я заспоко¬ ївся, попрохав слова і, як умів, постарався зясувати при¬ сутнім завдання нової влади в краї, підкреслюючи по¬ требу полекшити становище місцевого, спорідненого з нами населення, щоб дати і йому відчути, яка ріжниця між режімом старої царської Росії, і нової, вільної. Знову встав граф Ржевуський (він тут, видно, грав ролю оратора) і в ще більше улесливих та безглуздих виразах став виявляти мені похвалу й подяку. На цьому церемонія й скінчилась, я побачив, що Красковському не буде великих клопотів з таким комітетом. Так воно потім і вийшло. Тільки „червоний граф44, якого І. І. Красков- ський залишив при собі на посаді, надокучив йому своїм сервілізмом і афішованою революційністю. Оповідали, що коли приїздив до Тернополя Керенський, то граф Рже¬ вуський вітав його промовою на площі і на закінчення поцілував йому руку, заявляючи, що в його особі родова аристократія цілує руку революційній демократії. Пізніще, в 1918 р. я бачив графа в Київі в польській військовій уніформі. Кому-то й від чийого імені цілує 1 він тепер руки? Незабаром після мене приїхав Красковський і взяв управу губернією в свої руки. Справи скоро ввійшли в свою колію. В губернаторській канцелярії він майже всіх служачих! залишив на місці. При цьому зясувалось, що прежній губернатор Чарторижський був великий ама¬ тор співу і до своєї канцелярії брав виключно людей з добрим голосом. Він улаштовував парадні вечірки (на одній з таких довелося бути присутним і мені літом 1916 р.), на яких виступали з номерами співу його під¬ леглі. Але справедливість вимагає признатись, що біль¬ шість співаків виявилась і непоганими урядовцями. — 1 04 Подекуди Красковський залишив на службі й урядов¬ ців старої поліції, як ось наприклад в Станиславові, що- лежав на самій бойовій лінії і перебував трохи не цілий рік під страшним обстрілом ворожої артилерії.. Служба тут була важка і небезпечна. Тимчасом Красковський пе¬ реконався, що службовці дуже добре, навіть часто нара¬ жаючись на велику небезпеку, виконують свої обовязки. Одже звільняти їх не було чого, та й замінити їх не було ким. Одначе з-за цього вийшла ціла історія. Фронтовий комітет з Камянця прислав мені телеграму, що ось мо¬ вляв, в „місті Станиславові — контр-революція: староре- жімна поліція на місцях". Довелося мені спеціяльно їхати до Камянця, і тут перед грізним ареопагом в довгій про¬ мові зясовувати справу і виправдуватись. Мої резони були взяті на увагу, але мене прохали все-таки „при першій же змозі“ звільнити нещасливих станиславівських поліцаїв. Мирному владженню конфлікта допомогло на цей раз і те, що головою Зборів випадково був один українець, мій давній знайомий і почасти учень. Він то й постарався залагодити справу. Так серед ріжних перешкод довелось наладжувати діло нової управи! в окупованих провінціях. Хоча й не скрізь комісарами були Українці, але загальний курс пово¬ дження був такий, що його можна було вважати україн¬ ським і щиро- доброзичливим до населення. Коли не всі молоді наші адміністратори були добре рутиновані в спра¬ вах і часами може робили фактичні помилки, але в одному ніяк не можна було би їм відмовити: в щирому бажанні принести населенню користь, допомогти йому. І насе¬ лення це відчувало. Наші відозви, розліплені по цілому краю вже мали свій вплив, навіть по той бік фронту: їх передруковували німецькі та инші часописі, і серед укра¬ їнського населення, що залишалось ще під австрійською владою, мимоволі зароджувались сумніви : до кого йому властиво прихилятись, чи до „своєї" старої Австрії з її шибеницями, Талєргофами, системою національного гніту дужчого над слабшим, з перспективами польської авто¬ номії по цісарській обітниці 1916 р., без поділу на поль¬ ську й українську частини, як цього добивався наш на¬ род, — чи до „вільної України у вільній Росії ?и За кілька місяців (травень, червень, липень) фактич¬ ного істнування нової адміністрації в Галичині та Буко¬ вині, при постійному зрості розкладу й деморалізації ро¬ сійської армії, що закінчилася руїнним для краю відворо¬ том в кінці літа 1917 р., не можна було зробити для зму¬ ченого населення! щось таке, що радикально змінилоб* «г 105 - на краще його становище; для цього просто й не вистар чило часу. Але вже одне те, що на чолі управи краю й серед адміністрації були люде, які щиро спочували на¬ селенню, старалися як могли йому помогти, оборонити й захистити від утисків та кривд, — це воно зрозуміло по сей і по той бік фронту. Мені вже потім на еміграції опо¬ відали, що на одній авдієнції у цісаря Карла групі парла¬ ментських послів з Галичини, цісар звернувся до одного з них, що був обібраний з повітів тепер окупованих, з сло¬ вами співчуття : „а Ваш округ і досі все ще мучиться під російським пануванням ?“ „Ні, Ваша Величність, одповів посол, — „не мучиться, бо там тепер українська адміні¬ страція, котра дбає за населення і воно тепер одпочиває від страхіть війни!" — Так мені передавали цю розмову, я не ручуся за точність. Взагалі, протягом червня липня, коли до того ще по¬ чали долітати звістки про успіхи українського руху в Київі, русофільський настрій „закордонної" Галичини дуже зріс — під впливом чуток про той наче б то добробут, що настав в окупованій частині. До моменту нашого наступу — а його сподівались і по гой бік фронту — населення прикордон¬ ної смуги вже на збіралося тікати ; воно дожидало нашого наступу, сподіваючись на цей раз уже справжнього визво¬ лення. Треба було аж страхіть Калуша, Галича й Терно¬ поля, щоб його розчарувати... В дійсності, при всім нашім бажанні, щоб становище населення справді покращало, щоб ті шумні заяви, які стояли у моїй відозві — були виконані, до цього було ще далеко. І головною перешкодою була „революційна армія". Перше панувала дісціпліна і випадки мародерства, насиль¬ ства, грабунку — хоч і траплялись, але суворо пересліду¬ вались і карались. Тепер дісціпліну було скасовано і всяка карність зникла. Офіцерство мусіло дбати вже не про те, щоб салдати не кривдили місцевої людности, а про те, щоб хоч сяк-так зберегти військовий лад і хоч зовнішню подобу армії. Та й не до того було, щоб когось карати, переслідувати : добре було, коли салдати самі не займали своїх офіцерів ! Що ж до населення, то салдатська маса трималась такого погляду : „ми вас завоювали, одже тепер і будемо над вами панувати, а ви нам коріться!" Перше „панували" генерали, офіцери, тепер же хотів „панувати” кожен москаль. З таким розумінням відносин до населення мені раз-у-раз доводилось стикатися по ріжних салдат- ських комітетах. Дуже тяжко було втолковувати їм, ще проголошена революцією свобода — зобовязує, що у від¬ носинах до Галичини треба вести політику доброзичли- — 106 — зости й прихильности, а не зялякування й гніту, бо се ж -єдинокровний з нами край, тут живуть близькі нам люде, та й війна ведеться тепер по революції не для „анексій і контрибуцій4*, а „за свободу**. З салдатами з України було безмірно лехче : їм треба було тільки вказати або нагадати, що тут живуть наші ж люае, земляки-українці. Але для ріжноплеменної російської армії, для яких — не- будь вятичів або костромичів цей аргумент не істнував. Не кажучи вже про ті безчинства, які творила розгнуз¬ дана солдатеска над беззахистним населенням — ґвалту¬ вання жінок, грабунки, безглузде нищення садків, городів, засіяного збіжжа, — що робилося окремими салдатами або цілими групами, кожен день до всіх наших комісарів і до мене вступали скарги на салдатські комітети. Так, напри¬ клад, в одному місті салдатський комітет рішив, що очи¬ стити якийсь там ліс, де перед тим були позиції, од реш¬ ток колючого дроту і набоїв, повинні не сапери, а се- ляне сусіднього села. Сапери знають це діло і мають всі потрібні до цього інструменти; у селян же нічого нема. Одже в результаті такої примусової чистки недосвідчених людей з голими руками — десятки поранених вибухнув- шими гранатами, від колючого дроту і т д. З другому місті комітет наказав, щоб на подібну ро¬ боту зігнати самих жінок. Але після того, як дійсно зігна¬ ним жінкам (і то молодим), рятуючи себе, довелося про¬ вести ніч залізши на галуззя дерев, стало зрозумілим, чому комітет вимагав власне жінок, а не мущин. Нашій адміністрації раз-у-раз доводилось виступати в ролі оборонців населення від нашого ж власного воїн¬ ства. Взагалі треба сказати, що галицька людність (пере¬ важно селяне) за часів війни опинилась в стані якихсь державних рабів, гельотів: над нею нависли усякі повинності примусового характеру : направа шляхів, мостів, рубання лісу, риття окопів, підводна повинність, постійні реквізиції, — то хліба, то худоби. Певна річ, коли все це відбувається в якімсь порядку, по якихсь законних нормах, з цим, як не тяжко, доводиться миритись : на те війна. Але коли тепер це все почало відбуватися без усякого порядку, без якихсь норм, в залежності від самоволі окремих людей або темної салдатської маси, то становище населення ро¬ билося нестерпучим. Ах, ці реквізиції ! Скільки мені довелося воювати через них ! Скільки напсували вони крови й мені й усім нашим комісарам .. Через оці реквізиції на початку липня завяза- лась справа, яка* могла скінчитись для всієї нашої адміні¬ страції дуже зле, коли б не поміч аж самого Керенського. Про цю справу варто розказати докладніше, бо вона дуже яскраво характеризує тодішні відносини в окупованім краю. Я застав такий порядок, що діло реквізицій збіжжа, трави й худоби лежало, головним чином в руках представ¬ ника російського міністерства хліборобства п. Григоренка (високого урядовця, земляка з Полтавщини). Він переводив постачання армії місцевими продуктами. Цей порядок я не міг визнати за нормальний : чомусь така важна галузь дер¬ жавного господарства була вилучена з компетенції вищої місцевої адміністрації, віддана представникові російського міністерства, котрий підлягав контролі не тут з Чернівців, а з далекого Петербурга і тому зловживав своїм імуні¬ тетом. За порозумінням з П. К. Линниченком ми склали проект організації „Галицько-Буковинського Продовольчого Комітету" при нашім Краєвім Комісаріаті ; цей Комітет мав переводити апровізацію як армії, так і самого краю. Пан же Григоренко мав бути відкликаний з цілою своєю упра вою. Наш проект був уже затверджений в Петербурзі, але переведення його загальмувалось: у нашої реформи знай¬ шлись вороги, і перш за все сам Григоренко з своєю компанією. їм не хотілося залишати Галичини й вони рі¬ шили довести, що від нової реформи потерпить діло апро- візації армії. їм тоеба було дискредитувати нову адміні¬ страцію і краєвий комісаріят, котрий був ініціятором ре¬ форми. Систему за для цього було вибрано провокаційну. Склад управи д. Григоренка комплектувався в значній мірі з осіб, що рятувалися від активної військової служби, вступивши на службу до інституції, що працювала „на оборону*. Тут пристроїлися деякі з колишніх повітових начальників та їх помішників, котрих я не залишив на по¬ саді через те, що вони погано поводились з нашими людьми. Було тут богато синків дідичів з правобережної України, поляків, котрі ставились до місцевого галицького „хлопа*, як американські плянтатори до своїх невільників. Вся ця компанія, натурально, була озлоблена проти нашої ре¬ форми і тепер узялася з особливою енергією вибивати з населення останні запаси через реквізиції, безбожно по¬ рушуючи всякі приписи, що в гірській околиці не вільно реквізувати в населення більше як 50% худоби, бо тут люде живуть майже виключно з скотарства. А тут почали брати по 75 80%, а той більше. При чому робили, які тільки можна кривди і знущання. Скарги посипалися до наших комісарів. Ті, певна річ, заступились, бо не одному з них лекше було дати вирвати собі здорового зуба, ніж бачити, як у гуцула беззаконно забирають останню „маржинку*, та ще й глумляться, знущаються при тім. — 108 Один з наших комісарів навіть заарештував двох таких реквізиторів-розбишак.*) Тоді полетіли телеграми від Гри- горенка до штабу фронту про те, що мовляв, комісарі, потураючи австрійському населенню перешкоджують до¬ бувати продукти для постачання армії. Головний начальник постачання на південному фронті, генерал Ельснер, узяв сторону Григоренка. Кілька разів я писав до нього і висилав довгі телеграми, в котрих зя- совував окремі інціденти, вказував на порушення правних норм і приписів агентами п. Григоренка, висняв провока¬ ційний характер їхньої роботи. Але все це не помагало, і ось одного дня я дістаю телеграму від ген. Ельснера, де він повідомляє мене, що „позаяк випадки перешкод з боку повітових комісарів ділу апровізації армії, яка обо¬ роняє рідний край і революцію, не припиняються, то він, генерал Ельснер, буде на далі примушений прохати голов¬ ного команданта про наказ арештувати й віддати до суду винних комісарів**. Справа переносилася в ту площину, де усердно пра¬ цювали деякі особи, стараючись виставити мене в очах штабу фронта трохи чи не таємним агентом австро-німець- кої верховної команди. Тут уже обмінюватись телеграмами й полемізувати було даремно і я рішив звернутись безпо- середно до нового військового міністра і голови ради мі¬ ністрів Керенського, що саме перед тим приїхав на фронт, де підготовлявся новий наступ російської армії. Дістав¬ ши телеграму Єльснера, я зразу сів в'авто і поїхав до Тер¬ нополя, де до мене прилучився Красковський, і ми виру¬ шили до позицій, за м. Козову, де стояв поїзд головно¬ командуючого, а також і поїзд Керенського. Головнокомандуючим був ген. Гутор. Він був „боє- вий1* генерал, мало сидів в своїй ставці в Камянці, а все перебував на самому фронті. Я вже був з ним знайомий. Коли я приїхав перший раз представитись йому, мій при¬ ятель С А. Базаров встиг мене попередити, що новий „главкоюзи **) ставляється до мене неприхильно, бо його дуже настроїли проти мене деякі людці. Діло в тім, що в штабі ставки залишилося по канцеляріях кілька людей *) Третій, головний (син дідпча-поляка), що взяв з селян і свя¬ щенника хабаря дві тисячі рублів і узявши всегаки приступив до реквізиції, — утік до Чернівців і зараз же вписався там до „бата- ліону снерти“, щоб дістати імунітет від судового слідства і кари. Справа його передана слідчому, але чим скінчилась — не знаю. Тер¬ нопільська катастрофа перемішала все. **) Скорочення: главнокомандующій юго-западного фронта. З початку війни в Росії було впроваджено оці скорочення, і цю. практику продовжують тепер большевпкп. І — 109 ще з часів Бобринського. Серед них були й галицькі моє- квофіли а 1а Геровський. В очах цих людей я був немов уосібленням ненависного їм „мазепинства“ і вони вели проти мене завзяту агітацію* не вяжучись нічим, не дурно ж тепер настала свобода ! Так, наприклад, ніякий Буди- лович (син відомого професора - україножера) дозволив собі одного разу одверто у вагон і -їдальні поїзду головно¬ командуючого заявити, що я не більше й не менше, як агент німецького штабу. Присутні при цьому три офіцери, що знали мене особисто, обурились на це, склали на місці протокол і повідомили мене. Я направив діло до військо¬ вого прокуратора. Почалося діло, і невідомо, який би ді¬ стало воно вислід, як би самого Будиловича не заарешто¬ вано було в Бердичеві підчас т. зв. Корніловської історії в кінці серпня. Дальша доля цього Будиловича мені не¬ відома. Одже подібні панове скористались зі зміни головної команди, щоби освітити перед ген. Гутором, новим началь¬ ником штабу Духоніним і генерал квартирмейстером Ратте- лем мою діяльність, як безумовно ворожу для інтересів ро¬ сійської армії. Це, між иншим, розвязало руки й ген. Єль- снеру в його поході проти наших комісарів. Коли я ввійшов вперше до ген. Гутора, він зустрів мене дуже холодно, прийняв мене не окремо, а в присутності якогось старенького генерала, вийняв годинник, поклав пе¬ ред собою і сказав мені: „даю вам до розпорядження де¬ сять мінута. Мені треба було в ці десять мінуг виложити перед не¬ примиримим слухачем своє ргоїеззіоп сіє £оі і зробити це таким способом, щоб у йому містилося й спростовання усіх поширюваних про мене вигадок і брехень. Я почав гово¬ рити і, певно, говорив з великим жаром (я справді був того дня хворий, і мене била пропасниця), бо Гутор мене не перебивав, хоч балакав я більше, як півгодини. Коли я виходив, Гутор видко змягчився, сказав, що всього того, що я казав, він не знав і попрощався зі мною доволі ла¬ скаво. На сходах догнав мене старенький генерал і почав мені дуже дякувати за оборону „нашої справи" : виявилось, це був генерал Глинський, той, що про його призначення на посаду начальника київської військової округи клоп ота- * лася в свій час через мене Центральна Рада. Видко, що небіж рекомендував свойого дядька не тільки з почуття родства ! Від Гутора я по черзі пішов до Духоніна й до Рат- теля. Перед кожним з них я просторо оповів про мою про¬ граму в Галичині, про мої погляди на завдання російської 110 політики в окупованих областях, старався зясувати націо¬ нальні взаємини в краю і завдання наші, які з цих взаємин випливали, одним словом, прочитав перед кожним з них лекцію на тему „Галичина, її минуле й сучасне14. Не знаю, на скільки я переконав обох генералів, думаю, що ледви чи погодились вони зі мною, але в усякім разі я заспокоїв їх і розвіяв найбільш фантастичні й дикі представлення,, які склались у них про мою діяльність під впливом агітації таких панів, як Будилович. Принаймні таке в мене залиши¬ лося вражіння. Тепер, коли в мене було пущено такий небезпечний набій, як телеграма Єльснера, я не рахував, що зустріну з боку Гутора та його штабу ні оборони, ні просто зро¬ зуміння. Тому я й зважився, минаючи їх і порушуючи та¬ ким способом дисціпліну, звернутися безпосередно до вій¬ ськового міністра. Другого виходу я не бачив. Від Тернополя до Козової верст 40. Уже зовсім.'смеркло, коли ми по препоганій, вщерть розбитій дорозі об'їхали кругом містечка і добрались до неглибокого яру, поросшого кущами. На дні його було прокладено залізничу вітку, і тут стояв поїзд „главкоюза“, замаскований зеленими галузками зверху і з боків, — щоб не побачили ворожі аеропляни та не закидали бомбами. Ми не зупинились коло поїзду „глав- коюза“, а проїхали ще пару кільометрів далі, де так само замаскований зеленими берізками стояв поїзд Керенського. Було вже темно, і молодий адгстант, в якому я пізнав одного з тих офіцерів, котрі супроводили Керенського завжди в Петербурзі, заявив нам, що міністр вечеряє і по¬ прохав зачекати в сальон-вагоні. За чверть години вийшов Керенській. Він був у на-пів військовій формі, у френчі й високих чоботах. Він пізнав нас обох, привітався дуже ласкаво і, видко, був задоволе¬ ний побачитись з старими знайомими так далеко, при такій незвичайній обстанові. Керенський трохи поправивсь проти того, як я бачив його в останнє в Петербурзі, і видимо був в доброму настрої. Ми з Красковським один за другим ви¬ ложили нашу справу і наші жалі. Тепер говорити було лехко, бо почувалося, що маємо перед собою людину не- упереджену, яка приймає річи просто, без підозрінь в якихсь задніх думках і, головно, вірить нам обом Ми дуже докладно розповіли Керенському про стано¬ вище в краю, про становище населення, розказали про інтриги Григоренка, показали телеграму Єльснера і прохали вплинути на „главкоюза4* та його штаб, щоби вони пере¬ стали бачити в новій адміністрації, вшанованій довірям самого правительства — якихсь зрадників та предателіВс. 111 Керенський уважно нас вислухав, задав кілька питань, по¬ балакав, заспокоював нас, коли ми трохи схвильовано опо¬ відали про наші пригоди і нарешті відпустив нас, пообі¬ цявши ще сьогодні перебалакати з ген. Гутором в нашій справі. Він тільки просив нас зараз же негайно заїхати де Гутора, сказавши, що телефонічно повідомить про наш приїзд і попросить негайно нас прийняти. Ми так і зробили. Коло поїзду „главкоюза“ нас зу¬ стріли капітан Удовиченко і поручник Скрипчинський — обидва українці й одні з перших діячів по українізації вій¬ ська і провели до вагону самого „главкоюзаи. Гутор нас зразу ж прийняв. Саме в той час на позиціях, де досі було спокійно, почалась завзята стрілянина з гармат з обох бо¬ ків. Земля дріжала від гуку і небо палало мов пожежа. Під цей страшний гук ми вели розмову з Гутором. Він був офіціяльно чемний, трактував нас чаєм з конфітурами і ані словом не згадував ні про Єльснера ні взагалі про біжучі справи, так мов просто приїхали до нього в гості. Коло дванадцятої години ми попрощались і вийшли. А скоро по¬ тому, як нам потім переказували, приїхав до Гутора Керен¬ ський і вони розмовляли до третьої години в ночі. Зміст їхньої розмови залишився для мене невідомий, але при- чепки до мене з боку штабу з того часу припинились. Коли я скоро після цього попав якось в Камянці на прощаль¬ ний обід, який давали в штабі одному з старих генералів, який переходив на другий фронт, то генерал Єльснер під¬ сів до мене за столом, весь час упадав коло мене і був надзвичайно ласкавий. Про інцідент з телеграмою — ані пари з уст. XIV. Українізація армії. Наступ російських військ. Калуш і Галич. По¬ гром російської армії і її відворот. Евакуація Чернівців. АФвра Ґеровського. Між тим в тилу, в глибині України відбувалися великі події. Російська державність розвалювалась. Тимчасове Пра- вительство давно вже випустило фактичну керму з рук. наростав большевизм. . На Україні ж національний рух ши¬ рився з незвичайною швидкістю. У Київі, протягом травня і червня відбулися один за другим всеукраїнські з'їзди — селянський, робітничий, військовий. В той час як Тимчасове Правительство все більше тратило ґрунт під ногами, Цен¬ тральна Рада почувала під собою вже певну основу в спів¬ чутті широких кругів населення. Вона вже фактично зро¬ билась українським революційним парляментом. Представ- зики неукраїнської „революційної демократії* в краю (ка¬ дети, меншевики, есери, представники жидівських партій) зпочагку завзято виступали проти українського руху й проти виставленого Центральною Радою постуляту територіяльно- нацїональної автономії, але бачучи, шо їм не ведеться, при¬ мирилися і стиснувши серце самі ввійшли в склад Централь¬ ної Ради, яко представники „національних меншостей* (ро- сіяне, поляки і жиди). Не було в Центральній Раді лиш ^представників середньої й більшої власности, представни¬ ків заможнішого селянства і козацтва, як також і представ¬ ників торговлі й індустрії, і це не дало їй зробитись справж¬ нім українським парляментом, і представництвом усіх кля- сів населення України. Найбільш імпонуючим явищем в розвитку вкраїнського руху був національний рух серед армії і стремління до так званої українізації війська. Це був цілком натуральний і здо¬ ровий рух, котрий, на жаль, не дав сподіваних наслідків лиш через нездарність і неуміння своїх керовників. Замість того, щоб відразу поставити діло на твердій національно- історичній основі, використувати всі здорові елементи армії зверху до низу й організувати українське військо на прін- ціпах твердого ладу й дисціпліни, — керманичі, здебільшого молоді недосвідчені люде, прапорщики або військові уря¬ довці повели справу з усіми прийомами дешевої демагогії і самі ж підкопували організацію армії тим, що вносили в неї розеднуючі соціяльні гасла, а головно — виявили брак справжнього патріотизму й ідеалістичного захоплення, так потрібного завжди в такім ділі : як і скрізь, виплили на верх ріжні авантюристи й просто каріеровичі, що дбали перш за все за самих себе. До того ж усіх заїдав страх перед „контр - революцією^, котра ввижалася їм скрізь, в усіх кутках та щілинах. Через те боялися і не давали ходу дійсно заслуженим боевим генералам і офіцерам, а до¬ ручали високі відповідальні посади в руки прапорщиків або нестроєвих офіцерів. Тому то в справі українізації вій¬ ська не було якогось стройного пляну і системи, і не ви¬ користовувано тих можливостей, які самі .собою відкрива¬ лися. Так, наприклад, справі формування окремих україн¬ ських частин дуже співчував начальник УІІІ-ої Армії, а по¬ тім (після Гутора) „главкоюз* ген. Корнілов. Він навіть сам доручив генералу П. Скоропадському (майбутньому Геть¬ ману України), команданту 34-го корпусу, розпочати украї¬ нізацію цього корпусу, вважаючи, що українізовані, себто сформовані виключно з українських контінґентів частини найкраще бються з ворогом — так воно справді й було. *) *) Дпй. про це „Уривок зі Споминів Гетьмана Павла Скоропад¬ ського41, книга ІУ-та „Хліборобської України44, Відень, 1922-23. 113 — Але Військовий Генеральний Комітет у Київі, на чолі якого став С. В. Петлюра, з недовіррям ставився до цих заходів ?3 робив діло по свойому, но з цього виходило богато шуму, а справжнього діла не було З другого ж боку й неукраїнська „революційна демо¬ краті з піною в роті накинулася на українізацію війська. Вона не брала на увагу навіть того, що при нестриманому ході процесу розкладу російської армії, тільки здорове на¬ ціональне почуття могло зберегти хоч частину армії від остаточного загину і в формі місцевої територіяльної армії дістати силу, яка обороняла б фронт і служила б надійною опорою проти большевицької пропаганди. Найбільш за¬ взятим ворогом українізації виступив начальник київської військової округи полковник Оберучев. З енергією, достой¬ ною кращої долі, він і на службі і в пресі — на сторінках „Кіевской Мьіслии виступав проти українізації, мов проти найтяжчої язви, котрою Бог покарав російську революцію. До нас на фронт долітали лиш відгуки того, що дія¬ лось у Київі. Я хоч і залежав до членів Центральної Ради, але захоплений галицько-буковинськими справами, зовсім відійшов від неї і про те, що робилось у Київі довідувався здебільшого лиш з часописів. З половини червня україні¬ зація почала відчуватися на фронті. Вже формувалися окремі українські частини, скрізь почали засновуватись українські військові клюби. В Чернівцях Військовий Українській Клюб заняв помешкання Народнього Дому, прибрав його, приче¬ пурив; заснував Українську Книгарню в Ринку, яка дуже жваво торгувала місцевими й київськими виданнями. В мі¬ ському театрі було улаштовано кілька українських вистав. В день збору грошей на Національний фонд було влашто¬ вано українську маніфестацію в Чернівцях і я промовляв на вічу з балькону міського ратуша. Скрізь -- в Кіцмані, в Кутах, в Гура-Гуморі і т. д. при своїх службових поїзд ках я знаходив українські військові клюби, називані зви¬ чайно іменем котрогось з наших гетьманів, і старався скрізь входити з ними в ближчі відносини. До мене почали при- ' їздити для поради і порозуміння делегати від ріжних укра їнських військових громад на галицько-буковинськім фронті І навіть з Румунії, від росташованої там ІХ-ої Армії. По деяких місцях українські* громади робили мені вже й певні послуги, піддержуючи в сутичках з ріжними салдатськими комітетами. Відчувався крайній брак інтелігентних сил по цих клюбах і громадах. Офіцерів було дуже мало, а гене- ралів-українців можна було на пальцях порахувати. Це був справжній стихійний народній рух і душа раділа, дивлячись >на його... Мої спомини про недавне-минуяе. 8 114 - Свіжі українізовані частини першими перейшли в на¬ ступ на фронті, прийняли на себе перший удар ворогаї і тисячі синів України полягли на початку наступу, забез¬ печивши своїм поривом його первісний успіх. Цей наступ діяльно підготовлювавсь з початку літа. По фронті їздили комісарі і держали промови на тему про необхідність наступати, подолати ворога і цим закін¬ чити війну та закріпити „придбання революції". На успіх, наступу покладалися всі надії. Ми, українці, тепер також бажали цього успіху: була думка, що коли вдасться захо¬ пити цілу Галичину, то вже вдержимо її в своїх руках, і тоді справді Галичина приєднається до „вільної України у вільній Росії". Напередодні початку наступу я поїхав до Бучача скласти візит головній Команді VII ої Армії, яка там тоді стояла; до того хотілось познайомитися з генералом квар¬ тирмейстером цієї армії, про котрого мені казали, що це — українець. Але я не застав уже нікого в Бучачі: всі — і ко- мандір армії, і начальник штабу, і дежурний генерал- виїхали на бойову лінію. Казали, що залишився один лиш* генерал квартирмейстер (забув, на жаль, його прізвище), якого я хотів бачити. Поїхав до нього. Він кудись вийшоб* і я хвильку зачекав на нього. Дивлюсь — на столі лежать українські книжки, памятаю — оповідання Кащенка, зна¬ чить правда — українець. Та ось і він сам. Ми познайо¬ мились, заговорили по українськи. Він вийняв годинник і сказав: зараз за десять хвилин (було коло 2 ої дня) наші починають наступ. Ми взаїмно побажали собі успіху — стрінутись слідуючий раз у Львові і попращались. Наступ розпочався. Як звісно, зпочатку він мав успіх.. Після страшної канонади, яка цілком поруйнувала ворожі окопи на десятки кільометрів, війська пішли в атаку, про¬ ломили ворожий фронт по лінії Богородчани Станиславів- Козова і просунулись уперед на 25 40 кільометрів, захо¬ пивши міста Галич і Калуш. Але дуже скоро на цьому* успіх і припинився. В кількох місцях окремі полки, захо¬ пивши ворожі окопи, не захотіли там залишитись і повер¬ нули назад ; в других місцях не схотіли піддержати своїх: наступаючих сусідів. Наслідки первісної перемоги були втрачені і доводилось уже думати про оборону. Сміливий* порив окремих частин і смерть тисячів людей загинули марно. А найстрашніше з усього погром, нотований в лі- тописях останньої війни. Здеморалізовані салдати, упив¬ шись найдених в Калуші горіво.< і всяких трунків, кину¬ лись грабити і розбивати крамниці, приватні й громадські будинки, мордувати людей, насилувати жінок. Але що 115 - було дивне: погромщиками кермувала чиясь досвідчена рука і вказувала виключно українські громадські інститу¬ ції й приватні мешкання для погрому; всі польські доми залишились цілі. Від погрому потерпіли майже виключно Українці й Жиди. Жахливі подробиці калуського погрому оповів мені д-р Іван Куровець, що втік з Калуша до Чер¬ нівців. Пізніше розслідом було встановлено, що погромом дійсно керувала купка людей, що здавна звила собі ку¬ бло при армейських інституціях, людей, що належали до компанії Ґеровських та Будиловців. Губерніяльний комісар Галичини Красковський при перших звістках про події в Калуші, виїхав туди, кинувся розганяти громил, виявив надзвичайну сміливість і одвагу, але нічого вдіяти не міг, салдати були пяні, офіцери від них ховались, австрійці страшенно бомбардували місто і от-от мали знову його захопити, що незабаром і сталось. Красковський ле- дви встиг вибратись з міста під убійчим вогнем. Як тільки прийшла до мене звістка про успіх на¬ ступу і про здобуття Галича й Калуша, я негайно виїхав туди на місце, щоб відразу впровадити нашу адміністра¬ цію в новоздобутих повітах. Від Станиславова до Галича яких небудь 28—30 верст. їхати довелось серед тільки що захоплених позицій і блищого запілля ворога. Все кругом уявляло картину страшної руїни, немов тут був земле¬ трус. Наслідки роботи російської артилерії були жахливі. Скрізь валялись неприбрані трупи. Два дні зряду йшов дощ, і все повернулось в одну брудну масу, з якої стор- чали колоди, — останки зруйнованих окопів, залізні щити, уламки бетону, а иноді й людські тіла. По-над дорогою валялись розбиті вози, лафети гармат, кінські трупи. Шлях і без того розбитий, обернувсь в якийсь кисіль, по якому ледви-ледви посувалося авто. Назустріч попадалися військові вози й окремі вершники. Ось по-над дорогою в лісі забіліли хатки з березовим парканом — це покинуті Німцями бараки. Нарешті серед дерев з ліва показався високий горб, а на йому руїни мурів. Це й є знаменитий Галич, руїни князівського замку. Хоч і як я поспішав, але не міг собі відмовити, щоб не зупинити авто й не вилізти на той горбок подивитись Серед руїн, на порожніх мі¬ сцях — грядки з картоплею, капустою та фасолею. Це — хазяйновиті Німці розвели були тут городину, та не їм довелось спожити. Внизу, у ніг замкової гори простягся нинішний скромний Галич, а там далі блищала срібна смуга Дністра. Місто на-пів зруйноване й порожне. Насе¬ лення повтікало чи поховалось. 116 Я поїхав до сусіднього села Залукви (колись це було передмістя княжого Галича). Мені хотілося побачити когось з місцевих людей, що тільки що перейшли під нас з-під Австрії. І справді, в селі Залукві я^ застав місцевого свя¬ щенника, старенького о. Мулика. Його будинок був весь набитий салдатами, і йому з родиною залишили тільки одну кімнату. Пан отець і його родина, довідавшись, хто я, дуже мною зраділи. Мені подали останні числа „Діла“, „Вістника Союза визволення України", оповідали про життя по той бік фронту, про тамошні настрої й надії... Уявляю, як вони мусіли бути розчаровані ! Отець Мулик гірко скаржився на салдатів, що зневажили його, штов¬ хали кулаками в груди, вимагали грошей, грабували в Га¬ личі крамниці. Пані матка заходилась готовити для мене й моїх спутників каву, і була дуже засмучена, коли я від¬ мовився, бо дуже поспішав далі до Калуша, про який я в Галичі почув трівожні звістки. Я пообіцяв їй заїхати на довший час при повороті, але слова свого додержати не зміг. З великими труднощами доїхав я через село Викто рів до річки Лімниці. Почали лускати шини в автових колесах, а направляти їх серед страшної грязюки була чи¬ ста мука. Перед самою Лімницею знов сталася біда з нашою машиною і я затримався тут на цілу годину в якійсь порожній хаті. Але довелось вертатися просто до Станиславова, бо на зіпсутій машині не можна було ри¬ зикувати переїхати річку в брід, а мости всі були пони¬ щені. Весь час з боку Калуша чути буто безпереривну стрілянину. Повз хату, де я стояв, брили цілі юрби Жидів з Калуша в напрямку до Станиславова. У всіх був роз¬ терзаний вигляд; перелякані, бліді, йшли вони по коліна в липкій глибокій грязюці, під холодним дощем, що по¬ лив зранку, — бородаті сиві діди, жінки, діти. Так, мов тікали від чогось страшного. Дехто- волочив за собою повозку з дитиною чи з убогим майном, а хто в руках ніс якесь лахміття. Наша уніформа викликала у них страх і переходячи повз нас низько кланялись. Од цих утікачів ми довідались, що в Калуші йде погром, і вони тікають до Станиславова. Я доручив повітовому комісару Станиславова, що був при мні в цій подорожі, щоб він по повороті до Ста¬ ниславова зібрав кілька десятків своїх стражників і не¬ гайно їхав з ними до Калуша піддержати там порядок. Я не зняв, що в Калуші саме тоді був Красковський, що виїхав туди негайно, як тільки почув трівожні звістки. 117 Станиславівський комісар (д. Тугарнов) встиг таки пробра¬ тись з своїми людьми до нещасливого Калуша і помагав ґуберніяльному комісарю наводити порядок до останньої хвилини, поки місто було в російських руках. Як раз звільнення саме цього комісаря й домагався фронтовий комітет салдатських депутатів. Зробивши розпорядження про організацію в Стани- славові допомоги калушським утікачам, я поспішив повер¬ нутись до Чернівців, де мене дожидали ріжні невідкладні справи. Потім знову виїхав до Коломиї, до Надвірної і обїхав частину богородчанського повіту, відбиту в ав¬ стрійців. Три дні я був у роз'їздах і пізної ночі повер¬ нувся до-дому. Як завжди, мене дожидала ціла купа теле¬ грам. Вже лягши в постіль я почав їх перечитувати, і зне¬ нацька натрапив на таку, що всякий сон одлетів від мене» Це була телеграма від Красковського, ґуберніяльного ко¬ місаря Галичини: „сегодня по військовим обставинам роз¬ почав евакуацію губерніальних установ до Проскурова^. Коли б я в той час прочитав про евакуацію Чернігова або Полтави, се не більше вразило би, ніж ця звістка про залишення Тернополя. З перших днів війни Тернопіль зоставався в російських руках, я так звик до нього, як до „свойого* міста, що попадаючи туди, мав почуття таке, ніби виїздив до свого Глухова або Конотопа. Звістка, що Тер¬ нопіль евакуеться, вразила мене мов грім. Значить, сталася велика катастрофа на фронті. Вранці на другий день я телефонував до штабу УШ-ої Армії і довідався, що в районі (коли не помиля¬ юсь) Козови чи Бережанів, якісь частини відмовилися на¬ ступати й покинули самовільно позиції. Стався невеликий прорив, але його мабуть скоро зліквідують. Я скликав старших членів генерал-губернаторства і повідомив їх про одержані мною звістки. Рішили, що я поїду по обіді в штаб фронту і поспитаю новин та ін¬ струкцій. Тоді ж по телефону з Камянця мені пере дали, що там уже новий „Главкоюзц — генерал Корнілов. З Корніловом я вже був знайомий по Чернівцям, де він після Калєдіна командував УШ-ю Армією. У нас установилися дуже гарні відносини. Корнілов мені дуже подобався; він завжди дуже уважно ставився до моїх по¬ відомлень, задовольняв прохання, поділяв мої погляди на тактику у відносинах до ріжних „совдепів*. Особливо прихиляло мене до його те, що він тактовно й гуманно ставився до місцевої людності. Це виявилось при мені в кількох випадках. Тепер я їхав до нього, яко до свойого найблищого начальника. — 118 — Корнілов мене прийняв негайно, стрів дуже привітно \ скозав, що становище на фронті хоча й серйозне, але не безнадійне. „На всякий випадок Ви готуйтесь, не поспі¬ шаючи, до разгрузки*) Чернівців44 додав він. Повернувшись до Чернівців вночі, я немало був зди¬ вований, побачивши світло у всіх вікнах мойого дому. Вия¬ вилось, що мої співслужбовці дожидалися мене. Ми сіли за стіл і тут же виробили схему евакуації, тільки найбільш складних і людних інституцій в 8— 10-денний термін. На другий лень ранком мені подали телеграму від Корнілова: .Починайте евакуацію скорим темпоми. Оттук у нас і закипіло! Почався великий гармідер. В інституціях генерал-губернаторства служило коло 2 500 людий в самих Чернівцях. Треба було вивозити архіви, склади, запаси. На це пішов цілий тиждень. До мене прилетів з Тернополя Красковський і нама лював мені жахливу картину. Він бачив, як відступала розбита армія, руйнуючи все при своїм відступі. Даремне, ризикуючи власним життям, старався він в деяких місцях зупинити тікачів і иноді йому це на якийсь час удавалось. Коло Теребовлі розлючені салдаги трохи його не вбили. Ного врятувала охоронна сотня козаків, яку він мав при собі, а ще більше — сміливість і присутність духа, чим він імпонував озвірілим, деморалізованим салдатам. По декуди йому вдалось перепинити погром, як наприклад в місті Скалі, де довелось вжити зброю. Красковський прохав у мене допомоги — ще оден автомобіль і козаків. За кілька годин він помчав знову до своєї губернії. Тимчасом я дістав з штабу фронту наказ „забірати з собою всіх мужчин віком від 18 до 50 років, угоняти коров і коней, нищити збіжа по полях і коморах. Цей страшний наказ загрожував одним розчерком пера знищити всю нашу роботу останніх місяців в Гали¬ чині й Буковині: замість доброї памяти й прихильности, залишити по собі озлоблення й проклони. Та крім того він був фактично не до виконання: відворот ішов так швидко, салдатські маси тікали в такій паніці й безладді, що не було жадної сили виконати всі ці згони й нищити скільки-небудь пляново і систематично; почни тільки ро¬ бити, і воно обернеться в загальний грабіж і дике плюн дровання А що стосується згону мужеського населення, то це були не жарти — треба було людей, яких мали забірати з собою, десь сконцентрувати, організувати біля них *) внладування. розпакування. 119 — кварту, годувати їх в дорозі, а для цього всього не було рішуче ніякої змоги. Прифронтові повіти очищалися нами так поспішно, що ледви стало часу забрати свої власні установи й міліцію. Дати наказ забірати коров і коней та нищити збіжа — означало санкціонувати дикий грабунок, де кожний забіравби, що хотів. Діставши телеграму я зараз же полетів до Камянця. Корнілов стрів мене, як звичайно, привітно. .Не дивлячись на катастрофічний стан на його фронті, він зберігав пов¬ ний спокій і самопанування, розпитував, як іде евакуація, чи скоро ми все вивеземо, казав, що натиск ворога вже слабне, а в деяких наших частинах удалось наладити по¬ рядок і скласти відпорну силу. Я виложив йому мої мір¬ кування щодо безцільности наказу про вивід людей, згін худоби і т. д„ говорив про тяжкі моральні наслідки в справі відносин до нас населення і прохав скасувати наказ, котрий я дозволив собі поки що не оголошувати підлеглим мені інституціям. Тут Корнілов нахмурився і сказав: Я прошу Вас негайно приступити до виконання мойого наказу" — і встав, даючи зрозуміти, що розмова скінчена. В одчаї я кинувся до новопризначеного комісара фронта Б. Савінкова. Я благав його пожаліти нещасне населення, вирятувати його від остаточної руїни, доводив, що нам більше воювати тут не прийдеться, так на щож залишати по собі такі страшні спомини після кількох мі¬ сяців доброзичливого відношення, протягом яких удалось завоювати певні симпатії людности ; я говорив про полі¬ тичні наслідки цього наказу і прохав вплинути на ген. Корнілова, щоб той скасував згубний наказ. Але і Савін- ков був невмолимий: „цього вимагають інтереси нашої армії — твердив він у відповідь на всі мої резони й ар¬ гументи. Так я нічого й не добився. Повернувшись до Чернівців я запросив Ол. Гн. Ло- тоцького й комісарів з ближчих повітів на нараду. Ми обміркували становище і прийшли до висновку, що вико¬ нання наказу головнокомандуючого технічно неможливе, а крім того нема рації руйнувати наш народ „в імя інте¬ ресів арміїа, яка вже перестала бути організованою силою, котра обороняє край, а зробилась дикою ордою, від котрої треба боронити край. Але, не бажаючи ані трохи порушу¬ вати авторитет верховної команди, ми умовились, що я пе¬ редам наказ ґуберніяльним комісарам, ті перетелєґрафують повітовим комісарам, а ті виконуватимуть його „в м'ру можливости", себ то зовсім не виконуватимуть, а потім «складуть рапорти, що зробити не було змоги — і справді - 120 — матимуть повне виправдання у фактичній неможливосте виконати наказ. До І. І. Красковського було виряжено одного з учасників засідання, щоб поінформувати про наше рішення. Нам удалося сповістити всіх комісарів ще не еваку- ованих повітів за виїмком найдальшого — брідського,. і цей вивів до Росії кілька тисячів людей, доля яких, з огляду на події, що скоро наступили, була дуже невесела. Але, коли чини генерал губернаторства не приступили до виводу людей, згону худоби, нищення збіжа, то це ще не рятувало край від лиха: армії також дістали такий наказ і виконували його, але відворот ішов стихійно і в без¬ ладді, лиш деякі частини відступали з боєм, прикриваючи арієргардою, — і їм було не до виконання цього наказу. За те цей злощасний наказ розвязав руки усім хижацьким елементам деморалізованого війська : вони могли грабувати й нищити вже „на законній підставі*4. Прибігає до мене старенький православний священ¬ ник з підгорзднього села коло Чернівців і гірко скар¬ житься, що салдати забрали в його останню корову та ще й знущались при тому, примушували його самого бі¬ гати по городі ловити ту корову. Я почав виясняти бідо- ласі, що такі вже закони війни, що тут нічого не поро¬ биш, що він повинен зрозуміти, що в данім випадку — не бажання зробити людям шкоду, а страх, щоб запаси в краю і худоба не дістались до рук ворогу і цим не під¬ силили його. Старий слухав, слухав, похитав з докором головою і сказав мені: „так, Ви ось відходите, а істерія залишиться !“ Відозва до населення, щоб мужчини у віці 18- 50 років ставились до комісаріату для виходу до Росії була розліплена в Чернівцях,- і чимало людей являлось добро¬ вільно, не бажаючи залишитись і попасти в ряди австрій¬ ської армії, особливо богато було таких серед румунів, їм усім видавалися перепустки до Росії і вони могли ман¬ друвати на власну руку. Коли вже всі канцелярії виїхали, то такі перепустки видавали до останної хвилини мої ад- ютанти й урядовці, що залишалися при мені й виїхали разом зі мною. Те саме робилося і в канцелярії Ло- тоцького. Фронт уже ближче та ближче підходив до Чернівців. В місті вже стало чути далекий гук гармат. Нарешті цей гук стало чути зовсім ясно і він не вгавав ні на хвилину. Почали налітати ворожі аеропляни й кидати бомби в ра¬ йоні залізничих колій, забитих безконечними поїздами. Ра¬ ніше вони не залітали до Чернівців і салдати протиаеро^ 121 плянової батерії на горі Цецині коло Чернівців мали свя¬ тий спокій й жили собі на мальовничій горі, мов на дачі» Тепер настала й їм робота. Ми з Лотоцьким дуже боя¬ лися, щоб Чернівці, це чудове чистеньке місто з цілком західно європейським виглядом, не зазнало якого руйну¬ вання при нашім відступі. Одже ми рішили зоставатися всім — мені, йому й повітовому комісару до останньої хвилини, щоб боронити місто від грабунку. Справді, в ос¬ танні дні нашого перебування в Чернівцях відбулися по¬ дії, які варто тут оповісти. Я вже згадував више, що одним з злих геніїв Буко¬ вини був відомий А. Геровський. Згадував я також, що Брусілов дав йому дозвіл виїхати слідом за мною, щоб стежити. Вже в перші тижні мойого перебування в Чернів¬ цях Геровський зробив великий скандал. Без дозволу й ві¬ дома влади він скликав до Чернівців кілька тисячів селян на віче, яке мало відбутись у дворі митрополичого дому. Як мені потім переказували, на цьому вічу ніби то мала бути ухвалена резолюція, що селяне не хочуть ніяких но¬ вин і домагаються, щоб в краю була „русска" адміністра¬ ція а не „мазепинська", Підприємство було дуже дурне само по собі, коли дійсно в Геровського був такий замір, але воно дало перш за все черновєцькому „Виконавчому Комітету" одверто виступити на оборону революції проти контр- революційних заходів. Мене в той день не було в місті, і я нічого не знав. „Виковавчий Комітет" довідав¬ шись, що люде вже сходяться на це віче, рішив, що треба виступити проти контр- революції, викликав узброену роту салдат і розігнав багнетами бідолашних селян. Віче не встигло ‘навіть начатись. Сам Геровський з кількома своїми товаришами втік і заховався десь в якомусь штабі. Коли я у вечері повернувся до Чернівців, мене з тріумфом по¬ відомили, що тут сьогодні вибухла котр-революція, але, дякуючи Богу і енергії „Виконавчого Комітету" була за¬ раз же приборкана. Заставалось тільки щось зробити з селянами, котрі купами ходили по місту, спантеличені і перелякані. Я зателефонував до начальника залізниць, і ще тієї ж ночі було подано кілька поїздів, які й розвезли селян по ріжних кутках Буковини. Мабуть вони були дуже здивовані, чому одні пани їх скликали на віче, а другі розганяли. Вважаючи Геровського за проводира цілої справи, я видав постанову, що йому, яко людині, що порушує громадський спокій, забороняється побут в межах галиць¬ ко буковинського генерал губернаторства Ген. Корніловг. на моє прохання, видав ще додаткову постанову, що Ге- - 122 ровському забороняється перебування в районі УІИ-ої Ар- тіії, маючи на увазі, щоб він не шукав собі імунітету в шта¬ бових установах Розуміється, моя постанова, як і те, що я одхилив прохання д ра Ю. Яворського *) дозволити йому приїхати з однією науковою екскурсією на Буковину (бо ячися, що він не втерпить і почне якусь агітацію а 1а Ге- ровський), дало невичерпаний матеріял для агітації проти мене в Штабі фронту, де Геровський знову знайшов собі притулок. І ось тепер, коли ми закінчували евакуацію, рантом я довідуюсь, що Геровський в Чернівцях і веде якусь пі¬ дозрілу агітацію. Мені донесено, що якісь непевні особи, в компанії з Геровським, обходять помешкання українських інституцій, роблять якісь помітки на дверях, стежать за тими, хто входить. Чи так воно було, чи ні, а тільки на¬ селення міста Чернівців обхопила паніка. Не тільки Укра¬ їнці, але й Жиди та Німці по перелякалися. До мене яви¬ лася делегація від магістрату й прохала оборони. Всі мої заспокоювання на них не впливали, бо вони були переко¬ нані, що „сильнеє кошки зв'Ьря н%ть“ (нема звіря силь¬ нішого над кітку — слова з одної байки'. Мені не зали¬ шалося нічого иншого, як дати наказ арештувати Геров- ського, як людину, що порушила постанову генерал гу¬ бернатора, і ще кількох його спільників. Арешти були негайно переведені. Серед арештованих виявилося три агенти контр розвідок, по просту кажучи, шпіони : Француз, Румун і Росіянин. Усіх їх по встанов¬ ленні особи, було випущено, а Геровського з трьома його ближчими спільниками я вислав по етапу до Київа- 3 цієї справи нароблено було потім великого галасу й заряджено обвиновачення мене в... германофільстві. Наближався день остаточного залишення нами Чер¬ нівців. Евакуація йшла повним ходом. Гармати греміли вже коло Снятина. Залізнича станція й всі колії в районі Чернівців були забиті вагонами. По всій лінії Неполоків- ціз до Новоселиці стояли один за другим погяги, коли *) Як ставився д-р Яворськай до своїх земляків-галпчан пока¬ зує такий епізод. Якось ще перед революцією був я на одному за¬ сіданні т. зв. Татіянпвського Комітету, де ділились між ріжними ор¬ ганізаціями гроші, призначені на допомогу біженцем І от коли черга дійшла до мене, і я від імені ,,Общества Юга Россіп‘; сказав, скільки нам має бути видано по обрахунку, встає д-р Яворський (а він був присутній від якогось москвофільського товарнства) і заявляє, що „О-ву Юга Рос.сіи“ нічого не тр°ба давати, бо воно опікується не біженцями, а арештованими галичанами. Всі присутні були дуже сконфужені цією заявою, і питання якось затерли. Всім було ніяково почутп таке від галичанина, котрому так мало жаль було своїх не¬ щастя их земляків. — 123 — дивитись зверху, з гори Цеціни, то здавалось, ідо то одна червона смуга витяглась по долині (російські товарові ва¬ гони червоного кольору). Вже всі інституції й канцелярії генерал-губернаторства виїхали з міста. Своє майно і кілька служащих я відправив тягаровими автами до Новоселиці, а сам лишив при собі три легких авта і кількох ближчих людей, щоб можна було виїхати в останній момент. Уже всі телефони були зняті і мене сполучено полевим теле¬ фоном з штабом армії, де я умовився, що мене спові¬ стять, коли будуть залишати місто. Від Красковського доходили погані вісти : відступа¬ юча армія котилася як лавіна, все нищучи на своїй до¬ розі. Відогравались дикі сцени насильства і грабунку. Ав- торітет начальства і дисціпліна зовсім впали. Вже бували випадки замордування власних офіцерів. Красковський ро бив героїчні зусилля зберегти порядок і добитися скільки- небудь організованої евакуації принаймні важніщих скла¬ дів і найбільш цінного майна. І там, де вже не впливав авторітет військової влади, ще иноді впливав авторіте: „комісарац Тимчасового Правительства. Весь час, ризику¬ ючи своєю головою, носився він з сотнею козаків од села до села, зупиняв погроми, розганяв громил, пуска¬ ючи в хід, де не впливали накази — силу. Певна річ, по¬ долати- стихію було неможливо і лиш подекуди, в окре¬ мих місцях удавалось зупиняти безчинства — для того, щоб вони вибухали в його за спиною, як тільки він одїздив. Між иншим йому доводилось натикатися на випадки саботажу, а то й простої зради з боку залізничників По¬ ляків. Діло в тім, що дирекцію й дорожну службу галиц^ ко буковинських залізниць було укомплектовано в значній мірі залізничниками з Польщі, евакуованими ще в 191л році. Ці залізничники були евакуовані примусово, в бога- тьох з них ціле майно і навіть родини залишилися під німецькою окупацією. Пізніще їх перевели до Галичини й Буковини. І от тепер траплялася нагода „залишитись*' і сполучитись з своїми в Польщі. Але щоб опинитись не просто в характері військово полонених, а в ролі „ідей- ниха спільників, було корисно залишитись вкупі з росій¬ ським військовим і взагалі скарбовим майном, щоб пере¬ дати його до рук Німцям або Австрійцям. І чим більше хаосу й безладдя було при відступі, тим сміливіше й на¬ хабніше поводились ці залізничники. В Тернополі, напри¬ клад, Красковському вдалось вивезти чотири потяги з май¬ ном лиш тоді, як машиністам і кондукторам було Загро- жено розстрілом на місці. 124 - В богатьох місцях, в тилу відступу, нищено маленькі залізниці містки і таким способом одрізувано шлях для вивозу дуже цінного бойового і всякого иншого майна, вже навантаженого в поїздах. У мене набралося на руках кілька задокументованих випадків очивидного саботажу й зради, і я готував їх для представлення новому началь¬ нику штабу фронту Духоніну. Такі ж прояви саботажу ба¬ чив я сам у Чернівцях, де мусів їздити по коліях від од¬ ного бльок-поста до другого, щоб спонукати залізничників скоріше посувати вперед безконечні валки поїздів. Серед цих клопотів ґуберніяльний комісар Лотоцький довідується раптом, що вночі контррозвідка VIII ої Армії зробила масові арешти серед міського населення: арешто¬ вано біля сотні людей обох полів, усякого віку й стану. До Лотоцького, а далі і до мене кинулися юрби родичів і в страшнім переляку благали про інтервенцію і рятунок. Я дуже добре розумів їх жах : Коли перед револю¬ цією, за панування порядку й якоїсь закономірности та¬ ким арештованим загрожувала мандрівка по етапу до Сибіру, то тепер при загальному безладді їм загрожувала не краща доля. їх вивезено б до Росії, кинуто до якихсь провінціяльних тюрем, і тоді шукай їх та доводи безпід¬ ставність арешту ! Для мене не було сумніву, що всі ці арештовані — жадні шпіони або небезпечні для російської армії люде, про таких я і не ставби турбоватись; я розу¬ мів, що це жертви помсти з боку людей з компанії Геров- ського, що близько стояла до наших контр- розвідок і те¬ пер мстилася за „свсїхи. Довідавшись про те, що сталось; ми з Лотоцьким пішли самі особисто до помешкання контр-розвідки. Не застали ані душі ; скрізь сліди поспішних зборів в дорогу, майже утікання : на підлозі роскидано папері, всі шафи повідчинювано, сміття і ні ознаки живої душі... Від су¬ сідів довідалися, що служащі контр розвідки пакувалися цілу ніч і виїхали вдосвіта. Справа дійсно виглядала так, як утеча — арештували коло сотні людей, запроторили їх кудись серед тисячів вагонів і самі швиденько зникли. Ми вирядали зараз же шукати втікачів на станції, а тимчасом я, ні трохи не покладаючись на допомогу штабу, зваживсь на крок, що знову, як і в історії з телеграмою ген. Ельснера, був порушенням дісціпліни і субординації з мойого боку: я зателеграфував безпосередно до міністра» презідента Керенського (що став тоді й верховним коман- дантом), скаржучись на беззаконні вчинки контр-розвідки, прохаючи наказу негайно розслідувати діло і визволити аре¬ штованих, як що нема підстав для їх арешту. Того ж дня 125 у вечері прийшла відповідь: Керенський в дуже категорич¬ ній формі наказував штабу армії негайно розпочати слід ство, призначивши надзвичайну комісію. Копію телеграми доставлено мені. Години коло 10 ої у вечері, коли вже місто цілком за¬ тихло і на вулиці не було ні душі, до мене заїхав генерал- квартирмейстер Левицький і запропонував прибути на за¬ сідання надзвичайної комісії в справі арештів. Ми поїхали разом. Комісія засідала в будинку ратуша. Ми застали двох військових прокураторів, іще двох військових юри¬ стів, голову армейського комітету, ґуберніяльного комісара Лотоцького. Прилучилось нас двоє. Тут же знаходились і „підсудні*4 — члени контр-розвідки, дуже збентежені й за¬ соромлені. Вони, як виявилось, не встигли виїхати з Чер¬ нівців, бо поїзди застрягли десь коло станції Жучка, і їх привезено на наш імпровізований суд. Генерал-квартирмейсгер, що був головою комісії, по¬ ставив одразу питання про причину арештів. От тут і ви¬ явилась повна нестійність усіх причин, одноголосно ствер¬ джена всіма членами комісії. Серед цих причин, памятаю, фігуровала така. Ще на початку війни австрійський гене¬ ральний штаб розіслав по всіх міських ратушах Галичини й Буковини таємного обіжника, який наказував в разі, як би місто дісталось до російських рук, збірати потаємно . відомости про число російського війська, росташованого в цім місті, про склад частин і т. д., себто попросту — виконувати шпіонські функції. Кожен магістрат дістав при¬ мірник цього обіжника, що став одразу відомий російській контр-розвідці. Ледви можна припустити, щоб котрийсь з магістратів виконував предложення австрійського штабу, і обіжники спокійно лежали в архівах. Місто Чернівці тричі переходило з рук до рук. Архів його магістрату тричі про¬ глядала російська контр-розвідка і тричі зареєстровувала знаменитий обіжник. І ось аж тепер треба було витягти на світ Божий цей обіжник і на основі самого факту одер¬ жання цього обіжника складом магістрату 1914 року, ареш¬ тувати членів магістрату 1917 року, після того, як склад магістрату кілька разів перемінявся, а головно — більшість його членів була призначена російською владою. Другою причиною лля численних арештів було „зна¬ йомство* з полковником Фішером. Цей Фішер був австрій¬ ський жандармський полковник у Чернівцях. Він органі¬ зовував шпіонаж на передодні залишення міста австрій¬ цями. Богацько людей арештовувала потім російська контр¬ розвідка на тій підставі, що це — „агент полковника Фі- шера". Безперечно, були тут люде дійсно скомпромітовані 126 - відносинами до Фішера, але більшість була Богу духа* винна і того Фішера й у вічі не бачила, тільки чула, що він десь істнує на світі. Найчастіше люде ставали жертвами доносу, провокації й особистих порахунків. Коли представники контр розвідки вичерпали всі свої аргументи, комісія одноголосно визнала їх незаслуговую- чими ні найменшої уваги й постановила негайно випустити всіх арештованих, за виїмком одного, за котрого треба було ще збірати відомости. Генерал-квартирмейстер затвер¬ див постанову, а до засоромлених агентів контр- розвідки звернувся з короткою, але виразною фразою: „а з вами я порахуюсь". Вранці всі арештовані були на свободі, страх, одначе, напав на ціле місто, і богацько людей поховалося, хто де міг. На вулицях мов вимерло. Видко було тільки сірі ши¬ нелі наших салдатів та простий народ. До мене явився комендант міста ген. Г. і предложив перед самим моментом залишення нами Чернівців висадити в повітря електричну стацію, водокачку, мости та ин. Я категорично заборонив висаджувати що небудь крім мостів, уважаючи за річ цілком безглузду й непотрібну для інтересів одступаючої російської армії руйнувати еле¬ ктричну станцію або водокачку і робити шкоду цим тільки мирному населенню. Але генерал не витерпів і вже по моїм виїзді висадив, крім моста через Прут, ще... почтову кон¬ тору в осередку міста. Була ще спроба, невідомо ким зро- блена, підпалити міську поліцію. Але пожежа була лікві¬ дована заходами губерніяльного комісара Лотоцького в останні години його перебування в місті. Крім цих інституцій — почти і поліції Чернівці більше не зазнали ніякої руїни. Тиждень пізніше, вже в Київі, я прочитав у „Новому Времени“ таку телеграму: „пере¬ хоплено німецьке радіо, в котрім повідомлюється, що місто Чернівці при відступі росіян не зазнало жадної шкоди зав¬ дяки заходам генерал-губернатора Дорошенка". До теле¬ грами було додано примітку від редакції : Як звісно, До¬ рошенко — завзятий мазепинець, який перебуває в безпо- середних стосунках з німецьким генеральним штабом". Трохи згодом у тім же „Нов. Времени" появилася ціла кореспонденція „з Чернівціва, де мене виведено як особу, що стоїть на чолі „жидівсько-німецької змовии проти російських інтересів і що веде політику в дусі цієї змови. 127 — XV. Я покидаю Чернівці. Відгуки справи Ґеровського. Моя подорож до Петербурга для звіту перед Тимчасовим Правительством. Та ось нарешті наступив час покинути мені Чернівці. Раненько, тільки що зійшло сонце виїхав я з дому і біч¬ ними вуличками вибрався на Горечу, а звідти на шосе, що веде до Новоселиці. Стояв густий туман, на вулицях було порожно, і я був радий, що ніхто не бачить мойого одїзду — мені було немов соромно покидати це місто при таких обставинах. На другий день після мене виїхали Лотоцький і Богрій і того ж дня місто заняли австрійці. Я поїхав автом просто до Київа. Незвичайну картину уявляло з себе шосе од Чернівців до російського кордону і далі на сотню верст вглиб: відступала мілійонова армія, і здавалось, що це якесь переселення народів. Перша па¬ ніка вже влеглася, частини армії були сяк-так організовані на- ново, відступ прикривали більш надійні, тверді полки, котрі відходили з боєм. Та й наступ ворога вже значно ослаб. По шосе тяглися безконечні обози, як військові, так і ріжних адміністраційних установ. На возах їхали баби, діти. На переміну з простими возами їхали фіри, брички, тачанки, шарабони, коляси всіх можливих сортів; совіли важкі тягарові авта, все це тарабанилося серед страшенної грязюки після недавнього дощу. Вулиці в стрічних селах і містечках уявляли з себе озера невилазного, густого як кавчна гуща, болота; пара¬ лельно з шосе на лінії залізниці стояли й не рухались безконечні валки поїздів. По обох боках шосе брили, або зупинялись для відпочинку купи пішоходів. І кого тут тільки не було! Ось сарти з середньої Азії в своїх чалмах і кольорових халатах, з верблюдами; їх прислано було для нестроєвої обозної служби ще в 1916 році. Ось Ки¬ тайські кулі, теж транспортовані сюди зі сходу для зе¬ мельних робіт. Ось група колмиків, козаків з Дону; ось невідомо як попавший сюди відділ румунських салдатів у кумедних рогатих шапках, з смуглявими циганськими обличчами. А далі — без краю сірі шинелі, мужики погонці й форшпани при обозі... З великими труднощами доводилось переганяти, обїз- дити цей людський потоп. Стало трохи лекше, як проми¬ нули Новоселицю і поїхали через північну Бесарабію; але ще до самого Дністра на сотню верст обганяли окремії обози, вози й тягарові авта. 128 - В Могилеві на Дністрі було шумно й людно. Богато наших військових, штаби окремих частин. Я ночував у Мо¬ тилеві і вранці трохи перейшовся по місту, звязаному стіль¬ ки споминами з нашою козацькою історією. На однім будинку прочитав плякат українською мовою, що тут відбуваються літні учительські курси. В Бердичеві я застав нову переміну в команді : гене¬ рал Корнілов виїздив до Могилева нв Дніпрі, на пост вер повного команданта, а *главкоюзоми призначено було ген. Денікіна. Мій одинокий приятель в цілій Ставці С. А. Ба- заров попередив мене, що на мене в штабі страшенно злі. Коли Геровського вели через Бердичів, його тут випущено на волю, і він вів проти мене завзяту агітацію. Тепер він був безсумнівною жертвою за свої „русскі“ ідеї з боку „мазепинця“. Я хотів було йти представитись Денікіну, як свойому новому начальнику, але Базаров відрадив, кажучи, що він страшенно ворожо настроєний проти мене. Я обме¬ жився візитом до ген. Духоніна, щоб повідомити його про вчинки поляків залізничників. Але Духонін поставився з якимсь недовіррям до представленого мною матеріялу, викликав зараз одного з старших залізничників, що нахо¬ дився в штабі, і той почав рішучо заперечувати випадки саботажу й зради. Я махнув рукою і не настоював на пе¬ реведенні слідства. Від Духоніна пішов я до нового комісара фронту, якоготь Гобеччіа, грузинського соціялісти революціонера. Він зробив на мене дуже дивне вражіння : ні з того, ні з сього почав. лаяти київську Центральну Раду і заявив мені, що одна з головних причин останніх нещасть російської армії — „австрофільська“ політика нової російської адміністрації в краю, і далі плів усякі дурниці каліченою російською мовою з характеристичним кавказьким акцентом. Коли я спробував було заперечувати і сказав, що мені дивно чути таку возмову з уст грузина, що, здавалось би, мусів зрозуміти стремління українців, Гобеччій заявив, що він перш за все російський соціяліст-революціонер, а вже по тім грузин. „Та що Ви тут мені кажете, — додав він : ось за годинку перед Вами був у мене пан Геровський і до¬ кладно поінформував мене про Вашу власну діяльність !“ Я побачив, що з Гобеччієм сперечатись не має ні рації, ні практичної мети і вийшов від нього. Так, маючи проти себе цілий Бердичівський штаб і дожидаючи, що з цього всього вийде, покинув я Берди¬ чів і поїхав далі до Київа. Там мені треба було перш за все вирішити питання, де розмістити евакуовані інституції галицько-буковинського генерал-губернаторства. Що до і 29 - цього треба було порозумітися з начальником київської військової округи полковником Оберучевим, В Київі умістити всіх установ було неможливо. Я ледве упрохав Оберучева дозволити розташувати мою канцелярію в будинку Комерційного Інституту, там, де містилися ева- куовані інституції генерал-губернаторства в 1915 році, за часів Бобринського. Фінансова управа виїхала до Чернігова, Тернопільське губернаторство до Прилук, Черновецьке — до Константинограду на Полтавщині. В Київі залишилась головна канцелярія, штаб та деякі менші установи. Тимчасом виявилось, що австрійські та німецькі вій¬ ська заняли не цілу Галичину й Буковину: невеликі частки по над кордоном залишились в руках росіян, а саме — повіти Сучавський і частина Серетського на Буковині, ча¬ стини Борщівського, Скалатського, Збаравського й Брід- ського в Галичині Одже треба було якось управляти цими повітами, і я рішив, ліквідуючи постепенно інституції гене¬ рал губернаторства, залишити невеличку канцелярію для центральної управи цими рештками. Сам я рішив зостава¬ тись у Київі, щоб звідси стежити за ліквідацією. Не встигли ми як слід росташуватись по авдіторіях та коридорах Комерційного Інституту, порозставлявши столи, ящики, пишучі машинки та инше канцелярське при ладдя і майно, як до мене явився генерал-лейтенант Ого РОДніков і заявив, що йому доручено „главкоюзоми вия¬ снити деякі обставини, що мали місце в Чернівцях, а осо бливо в справі арешту Ґеровського. Одним словом це було замасковане слідство. Генерал прохав тисячу раз в виба¬ чення, казав, що це дуже неприємна для нього місія, ста¬ рався як міг позолотити цю історію, але змисл справи був ясний. І я і Ол. Гн. Лотоцький дали докладні пояснення на письмі і зясували цілу справу. Яжз свойого боку поставив запитання, з чийого розпорядження і яким чином могло статись таке порушення наказу краєвого комісара, що має права генерал-губернатора, як визволення арештантів, про котрих ясно стояло в наказі, що вони мають бути тран спорювані до Київа Огородніков обіцяв вияснити це в Бер¬ дичеві й погіращався з нами. Мені було ясно, що діло цим не обмежиться і, маючи на увазі цькування, яке началось проти мене на сторінках „Нового Времени“, можна було гадати, що кампанія проти йтиме й далі. Тоді я рішив ужити способу, який уже двічі мені поміг: звернутись безпосередно до Правительства, себ то не в справі приїзду ген. Огороднікова спеціяльно, Мої сюмини про иедачно-минуле. 6 — 130 — а щоб зясувати всю мою діяльність в окупованих обла¬ стях і запитати дальших вказівок. В моїм розпорядженні був ще з Чернівців окремий ваґон-сальон, і я виїхав в ньому до Петербурга. В цьому вагоні я й мешкав на двірці. Зі мною виїхали Лотоцький, Володковський, Зайців, та ще кілька петербуржців, які рі¬ шили скористатись з нагоди і перевезти до Київа деякі свої річи; тепер уже ніхто з українців не думав поверта¬ тись на стало до Петербурга, а всі залишались на Україні, де кожен з їх ставав у пригоді, як службова сила в авто¬ номному українському уряді. В Петербурзі я явився зпочатку до Керенського. Він мешкав тепер в Зімовому Палаці і прийняв мене в кабі¬ неті, що належав ранійше царю Миколі II. Мене прийняв як старого знайомого, розпитував про Галичину, про еваку¬ ацію. Я прохав його призначити засідання членів Тимча¬ сового Правительства, де я мігби дати офіціяльне звідом- лення. Я склав уже зарані писаний звіт. За пару день мені на Царскосельський двірець прислано було повідомлення, що мене запрошують до Зімового Палацу. В тій самій Малахитовій залі, де весною давано мені наказ перед виїз¬ дом до Галичини, тепер засідало Тимчасове Правительство, але вже в зовсім иншому складі. Головою тепер замість князя Львова був Керенський Крім його, товариша пре- зідента міністрів Некрасова й міністра закордонних справ замляка-киянина Терещенка, я нікого не знав. По портрету, що бачив ранійше, пізнав тільки Чернова, соціяліста рево¬ люціонера, міністра земельних справ. Керенський дав мені слово, і я прочитав свій звіт. В ньому коротенько виложив діяльність нової адміністрації в краї, зазначив її заходи коло утворення прихильної для нас думки серед місцевого населення, зазначив перешкоди, які не давали здійснити всіх заходів краєвої управи і за¬ кінчив надією, що не вважаючи на сумні обставини, які супроводили евакуацію краю російським військом, все ж таки прихильна до основного місцевого населення влада певно полишила по собі добрий спомин, що буде поста¬ влено на карб нового ладу в Росії і може матиме свої наслідки в міжнародніх відносинах. Міністри мовчки вислухалу звіт. Кожен з них мовчки думав свою важку душу і певно — не про Галичину та Буковину. Досить було тяжкого клопоту з своїми росій¬ ськими ділами. Ніхто не зголосивсь до слова, щоб щоне- будь запитати. Тоді Керенський встав і голосно промовив, звертаючись до мене: „Пане комісаре! Дозвольте щиро подякувати Вас в імені Правительства за зразкове вико- 131 нання положених на Вас обовязків", і з тим він стиснув мені руку. На тому справа і скінчилась, я відклонився і ви¬ ходячи чув, як міністри жваво забалакали між собою про инші, зовсім не галицькі справи. Офіціяльна подяка голови правнтельства служила для мене свойого роду глейтом чи охоронною грамотою, тому я попрохав на другий день у секретаря офіційно за від- чену виписку з копії протоколу, щоб мати її на всякий випадок. Побувши ще пару день в столиці, я виїхав назад до Київа. По дорозі я рішив зупинитись у Могилеві, щоб подати звіт і верховному головнокомандуючому Корнілову. Та поки я доїхав до Могилева, тут почалась т. зв. Корніловська історія, конфлікт між Керенським і Корніло- вим, котрий задумав зробити переворот, узяти владу в свої руки і за допомогою диктатури забезпечити Росію від большевизму, що вже насувавсь на неї. Прибувши до Мо гилева і проїхавши в ставку, що містилась в губернатор¬ ському домі над Дніпром, я попрохав авдіенції у „главко* верха“. Мені призначено годину, я явився, але адютант прохав почекати, бо главковерх балакає по прямому дроту з Керенським. Я ждав до вечера і не діждався. На другий день те саме. Це як раз і були знамениті переговори Кор- нілова з Керенським, котрі закінчились розривом. На тре* тій день по Могилеву вже була розліплена відозва про те, що він думає взяти владу в свої руки. Побачивши, що в Могилеві заварюється велика каша, і що Корнілову тепер не до мене, я попрохав потихеньку причепити мій вагон до чергового пасажирського поїзду на південь і виїхав з своїми спутниками. На другий день ми спокійно доїхали до Київа, і тут я прочитав у часописях між иншим звістку, ніби „генерал Корнілов арештував галицько-буковинського комісара Дорошенка, що приїхав до нього в службовій справі“. Звідки взялася ця чутка, я так і не довідався. В Київі мене дожидали инші справи. Тут почалося вже будування автономної української державности, і мені прийшлося взяти в ньому певну участь. В Петербурзі йшов розклад, там пахло трупом, у нас же поки що йшло бу¬ дування, буяло молоде життя, і я був не один з українців, що з служби загально-російської перейшов на рідну україн¬ ську. Про це буде моє оповідання далі. Кінець першої частини, ДМИТРО ДОРОШЕНКО. / Мої спомини про недавнє-минуле (1914 - 1918) Частина друга. З початків відродження Української державности. (Доба Центральної Ради). ===== ЛЬВІВ, 1923. ==:;■-= ВИДАВ ВИ ЦВО „ЧЕРВОНА КАЛИНА44. З ДРУКАРНІ СТАВРОПІГІЙСЬКОГО ІНоТИТУТА у ЛЬВОВІ ПІД УПРАВОЮ О. ЯСЬКОВА. І. Центральна Рада. Моя участь у Формуванні Ґенерального Секре¬ таріату. Мене закликають до Чернігова. Майже цілу весну й частину літа 1917 року я провів по-за Київом, занятий галицько-буковинськими справами й віддаючи їм усі свої сили і всю свою увагу. А в Київі тимчасом відбувались дуже важні події; здобуття авто¬ номії для України пішло далеко швидче, ніж цього можна було сподіватися. Коли я на початку серпня прибув до Київа, тут справа йшла вже про реалізацію здобутого права і про здійнення автономної управи краю в формі так званого Генерального Секретаріату. Мені не довелося бути ні учасником ні свідком тієї боротьби, яку витримала Центральна Рада, поки добилась од Тимчасового Прави- тельства признання автономії України. Виїхавши у квітні з Київа я фактично відійшов від тамошніх справ, хоч за мною було залишено мандат члена Центральної Ради від партії ес-ефів. Тепер, коли я почав придивлятись до ста- > новиїда, яке застав у Київі, богато було для мене нового і не зовсім ясного. Я почав ходити на засідання Центральної Ради. Вони тепер відбувались вже постійно в будинку т. зв. Педаго¬ гічного Музею. Це помешкання добув для Центральної Ради Микола Порш ще на початку революції, коли йому, як членові Виконавчого Комітету доручене було завіду¬ вання всіми публичними будинками у Київі. Рада засідала у великій осередковій залі, тоді коли відбувалися сесії її пленума. Мала ж Рада засідала звичайно в б.чній залі на горі. У великому вестібюлі стояли ріжні кіоски з часо- писями та агітаційною літературою- Тепер Центральна Рада була вже загально признаною сіє іиге і сіє £асїо ви¬ щою владою в краю. її склад поповнено представниками від трьох великих з’їздів: селянського, робітничого і вій¬ ськового. Ввійшли в її склад і представники, „національних меншостей^, себ-то від російських, жидівських і польських лівих партій. Центральна Рада уявляла з себе в повнім розумінні слова революційний парлямент: в її склад вхо¬ дили представники тільки лівих, соціялістичних партій; найправіщими з українців були соціялісти-федералісти (ес- ефи), а з „меншостей*4 — російські кадети, але вони в кінці літа покинули Раду. Яких небудь організованих виборів од населення не було: в члени Ради попадали лиш представ¬ ники партій (бо й згадані вище з'їзди були в суті річи нічим иншим, як партійними з’їздами), та й то майже ви¬ ключно лівих. Таким чином не були, наприклад, зовсім представлені в Центральній Раді хлібороби-селяне й ко¬ заки (з Полтавщини й Чернігівщини), хоч вони ще з весни заложили свою демократично-хліборобську партію. Дивно було не бачити їх в українському революційному парля- менті, адже наші козаки на Полтавщині й більш заможні селяне, — то найбільш збережений і твердий з національ¬ ного погляду елемент. За те серед представників від жи¬ дівського „Бунда" я зустрів свойого колишнього товариша по гімназії у Вільні Б. Гольдмана (відомий під партійним псевдонімом „М, Лібери), людини нічим з Україною незвя- заиої, так само як, наприклад, і М. Рафес, жид' з Білору- щини, що відогравав дуже гучну ролю в політиці Цен¬ тральної Ради. Як поглянути було на засідання пленума Центральної Ради, то бачили перед собою ціле море сірих салдатських шинель. Але це не значило, що її члени були самі вій¬ ськові, ні : просто з огляду на військовий час було дуже богато людей так, або инакше звязаних з військом: уря¬ довці ріжних військових канцелярій, інтендантства, зем¬ ського або городського союзів, мілітаризовані техніки, фельдшери, залізничники. Були, одначе, люде, які Бог зна чому носили сіру шинелю або темно-зелену „гімнастьорку"; може тому лишень, що це була свого рода революційна одежа, так як червона фрігійська шапка часів Великої Французької Революції. Салдат був регзопа "гаіа : він „зро¬ бив" революцію; йому скрізь відводилось перше місце. Одже й сіра шинеля була немов певним свідоцтвом, що вдягнута в неї людина — не „буржуй", а справжній „то¬ вариш". Взагалі тоді панувала своєрідна мода рівнятись по типу „революційного салдата" ; трохи не кожен старався, як міг, укрити свою справжню клясову приналежність, як що, скажемо, він був сином поміщика або капіталіста, своє суспільне становище і навіть свій освітній ценз, яко ознаки, так би мовити поганого тону. На естраді великої залі Педагогічного Музею засі¬ дала презідія Ради. Посередині голова — проф. М. Гру- шевський. Йому, розуміється, тяжко було би укрити свою приналежність до буржуазного стану, бо кожен бачив його прекрасну шестиповерхову камяницю в Київі, ні свого ви¬ сокого освітного цензу; але все покривала довга сива бо рода і загально шанований в усіх українських колах авто- рітет „батька-Грушевського“. Дивним контрастом до сиво¬ бородого голови виглядав його молоденький заступник, 22-х літній студент Микола Шраг (син відомого високо- заслуженого діяча, покійного Іллі Шрага) і двох таких же молодих секретарів : Михайло Єреміїв і Микола Чечель, обидва в салдатських гімнастьорках, на вигляд — цілком типові „товариші*. Єреміїв був великий землевласник з Ки¬ ївщини, український-соціял-демонрат : Чечель — студент, український соціяліст- революціонер. В перших рядах партера, в центрі, засідала купка ес- ефів і кілька більш поміркованих груп. Кругом — сірі ши¬ нелі : фракція соціялістів-революціонерів, селянська спілка, безпартійні соціялісти, соціял-демократи меншости. Найчи- сленнійшою й найвпливовійшою фракцією в Центральній Раді були соціялісти-революціонери. Лідерами її вва жались: Микола Ковалевський (студент, син поміщика з Чернигівщини), Аркадій Степаненко, б. економ Україн¬ ського Клюбу в Київі, Павло Христюк (студент) і сам проф. М. Грушевський, хоч він наче б то формально до партії й не належав. Промовцями дуже часто виступали: Олександер Севрюк, студент 2 го курса, і молодий адво¬ кат Олександер Солтан. Українські соціял-демократи мали в своїх рядах значно поважніщі сили (коли не рахувати Грушевського). Досить сказати, що серед них були: Вол. Винниченко, Микола Порт, Симон Петлюра, Борис Мартос, Дмитро Антонович, Михайло Ткаченко, Іван Стешенко — усе люде, що мали за собою добрих два десятки років української політичної роботи, досвідчені партійні діячі, добрі промовці. Богаті були інтелектуальними силами й соціялісти федералісти (Сергій Єфремов Олександер Шульгин, Вяч Прокочович, Ос, Лотоцький, Андрій Ніковський, Л. Старицька-Черняхів- ська та ин.), але вони не мали за собою маси і через те не відогравали рішаючої ролі в Центральній Раді. З їх го лосом дуже мало рахувались, хоч і не могли обійтися без ес ефів, коли довелося почати будування автономної України. „Мгщшостии, не вважаючи на своє пропорціонально невелике число, робили богацько галасу й поводились дуже експанзивно. За кожним найменшим приводом забі- рали голос, запитували, інтерпелювали, ставили свої резолюції; з боку могло здатись, що то найбільш активна й енергійна' частина українського революційного і — 6 — парляменту. Рафес, Золотарьов, Балабанов — їх чути було майже на кожному засіданні. Говорили вони всі по ро¬ сійська Самі засідання відбувалися по всіх правилах парля- ментського звичаю. Його техніку Центральна Рада за'своїла собі дуже швидко. Одне тіяьки: ніколи ніяке засідання не починалося в призначену годину, а завжди з великим опі¬ зненням. иноді на цілі години. Коли я поїхав до Петербурга в половині серпня, то стрівся там з українською делегацією, що приїхала пред- ложити Тимчасовому Правительству до затвердження „Ста- тут Вищого Управління Україною", вироблений Малою Ра¬ дою на підставі відомої київської угоди 29 липня. В цій делегації були генеральні секретарі (обрані Центральною Радою провізорично) : В. Винниченко, Хр. Барановський, М. Рафес, Ол. Зарубін (російський соціяліст-революціонер) і М. Міцкевич (поляк, товариш генерального секретаря по міжнаціональних справах). Я одвідував земляків. Вени при¬ були саме тоді, коли у Тимч. Правительстві відбувалась кріза : пішов до дімісії кн. Львов і утворювався новий кабінет Керенського. Від Тимчасового правительства і без крізи тяжко було чого-небудь скоро добитися — приклад цьому я бачив на собі весною, коли приїздив у галиц кій справі. А тепер і поготів. До того ж треба знати, що угода 29 липня була в Петербурзі дуже непопулярна, її вважали за помилку з боку тих міністрів, що її підписали, і тепер ішли дуже нерадо на те, щоб остаточно санкціонувати ав¬ тономний лад на Україні, та ще в такій формі, яку виро¬ била в своїм статуті Мала Рада. Наші делегати дуже дратувались і нервувались, та й не диво: вони почували в себе за плечима Центральну Раду, яка там у Київі нетерпляче дожидала висліду їхніх переговорів. Тимчасове Правительство, у^онститувавшись у новому складі, нарешті виробило свою „Тимчасову Ін¬ струкцію для Генерального Секретаріяту Временного Пра¬ вительства на Україні". Уже з самого титулу цієї Інструкції було видко, що вона відріжняється від Статута, запропо¬ нованого Центральною Радою. Петерсбургське правитель¬ ство хотіло бачити в Генеральному Секретаріаті свою екс¬ позитуру на Україні, хоч і краєвий український уряд, але залежний від центрального уряду, хоч і пропонований в своїм особистім складі Центральною Радою. Крім того воно обмежувало територію автономії України пяти гу¬ берніями: Київською, Волинською, Подільською, Черні¬ гівською й Полтавською (та ще хотіло одрізати від Чер¬ нігівщини північні повіти). Така інструкція не могла задовольнити Центральну Раду. Але й петерсбургське правительство вважало її за шахіпшт уступок, які воно могло зробити. Властиво в Пе- тєрсбурзі в урядових сферах почали ставитись до всього з якимсь безнадійним фаталізмом. Становище з кожним днем гіршало, і одиноке, на що тут могли спромогтись, це була пасивна резистенція. Памятаю, якось в розмові з правителем діл Тимчасового Правительства п. Гальпер- ном, одним з авторів Інструкції, я сказав, що деякі місця Інструкції безумовно викличуть на Вкраїні сумніви, — як їх розуміти. На це мені Гальперн відповів: „хай собі розу¬ міють, як знають!44. Добра відповідь, нема що казати. Винниченко і Рафес не діждались кінця справи і ви¬ їхали до Київа. Тимчасом прийшла Інструкція. Саме тоді відбувався в Петерсбурзі з'їзд губерніальних комісарів цілої Росі-. Барановський скликав нараду комісарів українських губерній, на яку запросив і мене. На цій нараді було ухва¬ лено порадити Центральній Раді згодитись на Інструкцію, щоб уникнути розриву з центральним правительством. Зва¬ жаючи на становище в нашому краї і в цілій Росії, ми га¬ дали, що треба досягти як найскоріщого порозуміння між петерсбургським правительством і Центр. Радою. В нараді цій брали участь : М. Суковкин (від Київщини), А. Вязлов (Волинь), М. Іскрицький (Чернігівщина), А. Левицький (Пол¬ тавщина), М. Страдомський (місто Київ) і я. Телеграма про г це не сподобалась Центр. Раді, але кінець кінцем там по¬ годились на Інструкцію, і на її підставі В. Винниченко почав формувати Генеральний Секретаріят. Скоро потому, як я повернувся до Київа, до мене в кан¬ целярію зайшов Винниченко і предложив мені вступити до його кабінету секретарем по справам народньої освіти. Я одхилив цю пропозицію, кажучи, що вже справу почав Ів. М. Стешенко; йому краще й вести її далі, я недавно приїхав, ще не зорієнтований, а Стешенко стоїть від са¬ мого початку на чолі справи. Винниченко, згодився, видко, зі мною. На другий чи на третій день він явився до мене з новою і ще більше серйозною для мене пропозицією : Центральна Рада доручала скласти Генеральний Секрета¬ ріят мені. Виявилось, що соціялісти-революціонери, що тепер узяли остаточно гору в Центр. Раді, заявили Винни- ченкові своє недовірря, і він мусів уступити з свого пре- мієрства. Які властиво резони мали соціялісти-революціонери і справжній керманич цілої тої справи — проф. Грушев- ський, коли вони усували Винниченка, людину, що винесла на своїх плечах цілий тягар боротьби за автономію, яка весь час стояла в самім осередку руху й придбала собі -8- вже широку популярність в кругах, які стояли за Центрі Раду, — і замісць Винниченка доручали справу мені, ща весь час стояв осторонь і був дуже мало відомий для тих, що складали собою масу членів Центральної Ради, — я не розумів і не розумію досі. Я дуже відмовлявся від того доручення, ясно здаючи собі справу з тих великих трудно- щів, які мене дожидали. Я не пережив того всього, що пережила Центр. Рада, протягом весни-літа 1917 року, не перейнявся тим настроєм, що вона. Більшість її нових діячів була мені чужа, я їх не знав, усіх тих Салтанів, Севрюків, Рафесів. У відносинах до Тимчасового Правительства я не відчував тої ворож¬ нечі, що вони, бо як раз з боку Керенського, що осо¬ бливо став ненависний Центр. Раді, я зустрічав у своїй1 недавній роботі в Галичині піддержку й поміч. Але поза цим, так би мовити психольогічним моментом, були й ще причини, які робили моє становище голови автономного уряду України, настановленого Центр. Радою, дуже незруч¬ ним. Хоч я й віддавав належне признання і Грушевському і Винниченкові за ту енергію, сміливість і зручність, з якою вони добились автономії, але богато в чому не погоджу¬ вався з ними. Перш за все я инакше тоді оцінював зна¬ чіння, характер і завдання цієї автономії, ніж вони, осо¬ бливо ніж Грушевський. Я вважав необхідним в інтересах української справи як найшвидче практично використовувати ті можливости, які одкривала навіть куца автономія ; вва¬ жав потрібним підвести під неї реальну базу — в свідо- мости широких кругів населення так, щоб воно відчуло реальну користь від цієї автономії й кріпко за неї ухопи¬ лось. Будувати всю свою програму й практику на тимча¬ совій (як могло бути) слабкости центрального уряду я вва¬ жав недоцільним, я гадав, що розмах національного по¬ чуття, викликаний революцією, треба було звернути не стільки на боротьбу за формальні рямки відносин до Пе- терсбурга, скільки на внутрішнє будівництво і переведення націоналізації цілого суспільного життя на Україні. А до цього будівництва треба було притягти, на мою думку як найширші круги українського населення, в тім числі й зе¬ млевласницькі, кріпко звязані з краєм, з його інтересами. Будувати нову Україну за допомогою в значній мірі вже здеклясованих кругів, що наповняли своїми представни¬ ками ряди членів Центр. Ради, і на космополітичній ,.рево люційній демократії", що засідала там же яко „меншости", я вважав ледви чи здійснимим. Хоч як скептично ставився я до нашого поміщицтва (тому, що походячи з його, добре його знав), але я гадав, що обійтися без цього культур¬ ного, звиклого до адміністраційної й громадської (в зем~ 9 — ствах) діяльности верстви суспільства, при будові автоном- ного життя було б просто неможливо. Становище улекшу валось тим, що це поміщицтво, досі зросійщене (а по ча сти спольщене — на Правобережжу) на очах у всіх вер¬ талось до своєї народности, і одкидати його, заганяти силоміць до московського, або польського табору і тим скріпляти всякі пменшости“, я вважав ділом просто шкі¬ дливим для української справи. Навіть позбувшись своїх маєтків (при майбутній земельній реформі), наше поміщиц¬ тво могло знайти собі місце, як тісно з краєм звязаний і добре його відносини знаючий елемент, в широкому ділі будування автономної України. Що-ж до обкроєння території автономної України, то я гадав, що нашим ділом було би наладнати життя у їй так, що вона, являючись осередком упорядкованого життя серед усе зростаючої всеросійської анархії, служилаб атрак¬ ційною силою, яка дуже скоро притяглаби решту укра¬ їнських територій і приєднала їх до основного пня. Най* близча будучність, властиво, це і доказала, коли з усіх гу¬ берній, що не ввійшли в склад автономної України з пяти губерній — почався рух за приєднання до неї. Певна річ, що всі ці міркування в той час ще не на стільки викристалізувались в моїй свідомости, щоб я отвєрто / виступив з ними в українських політичних кругах, але вже настільки ясно відчувались мною, що не розуміти певної ніяковости свого становища в ролі голови Генерального Секретаріяту я не міг. Та проте я мусів згодитись узяти на себе цю місію, виговоривши собі вільну руку в запрошенні кандидатів на пости генеральних секретарів На це погодились з тією умовою, що генеральним секретарем земельних справ має бути конче український соціяліст революціонер, і мені була вказана особа: д. Савчєнко-Більський, повітовий агроном з Борзенського повіту ; генеральним же секретарем праці мав бути соціял демократ. Мені хотілося запросити, особливо на ті пости, що вимагали фахового знання й адміністраційної практики, людей солідних і знаючих. Але мало хто взагалі охотився йти, відмовляючись ріжними причинами. Відмовились С. Веселовський, С. Франкфурт, Ів. Чарниш, Ф. Штейнгель, Лев Слуцький (на пост секретаря праці)... За кілька день удалось заручитися згодою Ів. Стешенка — на пост се¬ кретаря освіти, М. Савченка Більського — земельних справ, Ол. Лотоцького — генерального писаря. Але поки йшло формування, все ясніще вимальовувались для мене ріж- ниці між настроями й поглядами моїми — з одного боку і проф. Грушевського й близьких до нього кругів з Ма- 10 — .лої Ради, яка тоді засідала — з другого На засіданні Ма¬ лої Ради 18. серпня я виголосив коротеньке експозе, яке зводилось до заяви про потребу „творчої ділової роботи над утворенням автономного життя на Україні" і лояльної співпраці з Тимчасовим Правительством Моя заява не спо¬ добалась проф. Грушевському і в офіціяльно оголошеному тексті вона появилась в дещо зміненій редакції. Взагалі у відносинах проф. Грушевського до себе я вже не почу¬ вав тієї простоти і щирости, які були раніше, протягом більш як десятилітніх наших взаємин і спільної праці: він тепер ставивсь до мене так само, як і до инших іще вчо¬ рашніх своїх найблизчих співробітників, сухо формально, зводячи все на партійні ріжниці, які нас ділили або ста¬ вили у договірні відносини. Вкінці у мене появилась думка, що моїм головуванням просто хочуть скористуватись для того, щоб швидче досягти затвердження з боку пе'ербург- ського уряду, а потім, при першій же нагоді, змусити мене до димісії, тоді, коли потреба в моїх послугах минеться. А тут як на те появилось в часописях інтервю з заступ¬ ником петербургського премєр- міністра Некрасовим, де він виявляв своє задоволення з обрання мене на голову гене¬ рального секретаріяту ; виглядало так, наче я являвся креатурою петербургського уряду. Все це змусило мене зріктися залишатись далі на своїм посту, і я запропонував передати вже майже сформований мною кабінет Винни- ченкові. Після довгих і прикрих розмов презідія Центр. Ради з проф. Грушевським на чолі погодилась на це, а за ними згодилась і Мала Рада. Найтяжче було умовити са¬ мого Винниченка, котрий вже спаковував свої чемодани, щоб їхати на село спочити після кількох місяців напруже¬ ної роботи і тяжких хвилювань. Але згодився врешті і він, а я приобіцяв йому,- що допоможу довести до краю фор¬ мування кабінету й поїду до Петербурга, щоб добитись там скоріщого затвердження кабінету під його головуван¬ ням. Діло в тім, що якийсь кореспондент однієї фраицузскої газети, друкуючи інтервю Винниченка під час його пере¬ бування в Петербурзі, набрехав, ніби Винниченко признався в своїм германофільстві. Треба сказати, що ніяким „гер¬ манофілом" в цього слова розумінні Винниченко ніколи не був і нічого подібного кореспондентові не казав, але вигадка пішла гуляти по пресі і утворила йому в очах петербурзьких кругів справді небезпечну репутацію „гер¬ манофіла". Мені нераз доводилось чути -- і тоді і пізніще — нарікання від моїх знайомих і приятелів, чому я зрікся го¬ ловування в секретаріаті, що це був дуже хибний крок, ізелика помилка і т. д. Може бути, що це був і хибний г 11 крок, але як би я не зробив його зразу, то все одно до¬ велося б його зробити трохи згодом і може при далеко менш зручних обставинах : я вже настільки ясно відчував внутрішнє положення, ріжницю своїх настроїв і політичного світогляду з тими, з ким би мені довелось спільно пра- , цювати, що зоставатись далі -- для мене значило йти проти свойого сумління А на це я погодитись не міг. За деякий час кабінет Винниченка був сформований, майже в тім самім складі, в якім він був намічений мною. Я поїхав до Петербурга клопотатись, щоб його швидче було затверджено. Я побував у Керенського, Некрасова й Терещенка, старався розвіяти упередження проти Винни- ченка, мов проти германофіла, і там таки згодились на Винниченківський кабінет. Згодились дуже неохоче, не ба- чучи иншого виходу. Ще перед моїм виїздом до Петербурга, коли я ще формував Генеральний секретаріат, до мене приїхала з Чер¬ нігова делегація, яка запропонувала мені виставити мою кандидатуру при виборах нового губерніального комісара Чернігівщини. В Чернівщині, як і скрізь по перевороті, гу¬ берніальним комісаром від початку зробився голова губер ніяльної земської управи Михайло Іскргцький, богатий пан з північних повітів, член Державної Думи. Він дуже добре працював увесь час, в згоді з Виконавчим Ґубер- ніяльним Комітетом та иншими революційними інститу¬ ціями, не викликаючи ніяких нарікань з нічійого боку. Та ось, на якімсь з'їзді в літку, один з лідерів російських ес єрів на Чернігівщині Кулябко Корецький (сам — поміщик з Чернігівщини, стара вже людина, давній соціяліст) зая¬ вив, що незручно, мовляв, що й досі на, чолі губерніальної адміністрації стоїть Іскрицький такий богатий пан. І збори заявились за тим, що, не маючи нічого закинути Іскриць- кому персонально, не можуть мати до нього довірря, як до дуже заможного поміщика. Почувши про це, Іскрицький зразу ж подався до димісії, не дожидаючи, що буде далі. По законам Тимчасового Правительства треба було кандидата на нового губерніального комісара виби¬ рати на губерніальному з'їзді повітових рад і представників політичних партій. А тоді вже кандидата мав затведжувати уряд Найвища екзекугива в губернії — Виконавчий Комі¬ тет складався в Чернігові з людей солідних, відомих гро¬ мадських діячів, майже виключно українців. До нього на¬ лежали: Ілля Шраг (тепер він був головою Окружного Суду в Чернігові), покійний Вадим Модзалевський, Д. Коно¬ вал, д-р Базілевич і ще кілька- місцевих українських діячів. Вони висунули мою кандидатуру, котра зустріла співчуття в ріжних громадських колах Чернігова. Мене там знали, — 12 - я сам похожу з Глухівського повіту на Чернігівщині, і на* моїй кандидатурі погодились представники і національних українських течій, і „общерусскихм. Оттоді до мене виї¬ хала делегація в складі чотирьох людей і прохала згоди¬ тись на виставлення моєї кандидатури. Я відповіз, що мушу вирішити справу з головуванням в Генеральному Секрета¬ ріаті. Делегати зачекали кілька день і, коли я відмовився від головування, то дав згоду на кандидатуру в Чернігові. Поки я їздив до Петербурга, в Чернігові відбулись вибори, і мене вибрано в ґуберніяльні комісари. Потім мені оповідали, як це було. Учасників зїзду було коло 250 лю¬ дей, представників повітових і міських рад і делегатів від головних партій — ес ерів то ес- деків. Кожна з партій ста¬ ралася виставити свою кандидатуру, але кандидатів було взагалі мало, просто мало було людей охочих до того і разом таких, що хоча б у мінімальній мірі відповідали вимогам, які звичайно ставляться до кандидата на значну адміністрацію^ посаду. Шраг поставив мою кандидатуру, піддержану людьми, що знали мене особисто. Вкінці по¬ годились на тому, що комісарем мав бути член української партії, а з його двох помішників — один має бути соціял- демократ, другий соціяліст революціонер з російських пар¬ тій. На підставі цієї угоди було переведене голосовання, і я був вибраний щось 220 голосами проти яких 20. Моїми помішниками вибрано Р. Ганжу, російського соціял демо¬ крата меншевика, і П. Савича, російського соціяліста рево¬ люціонера. Одже довелося мені їхати до Чернігова. З Пе¬ тербурга прийшло затвердження моєї кандидатури негайно, бо там мене вже знали особисто. II. Чернігів. Ґуберніяльна й повітова адміністрація. Ніжинські вра- жіння. Примара голоду. Автономний уряд і провінція. В кінці серпня я приїхав до Чернігова. Я згодився на посаду губерніяльного комісара Чернігівщини з тим, щоб за мною було залишено також галицько-буковинське ко- місарство: я хотів мати догляд за адміністрацією, яка за¬ лишилась в тих повітах Галичини й Буковини, що зоста валися ще в російських руках. Хотілося мені також самому доглянути за ліквідацією галицько-буковинського генерал- губернаторства, щоб впорядкувати його спадщину — ріжні справи що до реквізицій, вивезеного майна,' судових діл, забраних архівів і т. д. Це все було дуже важно для май¬ бутніх розрахунків при заключенню мира. Практично сов- міщення двох посад лехко полагоджувалося тим, що я кож¬ ного тижня приїздив би до Київа (з Чернігова до Київа всього 3—4 години їзди автомобілем по дуже гарному: 13 — шляху). Міністерство внутрішніх справ у Петербурзі при¬ слало свою згоду по телеграфу. Треба було мати ще згоду „главкоюза" в Бердичеві. Я поїхав до Бердичева. Там усе радикально переміни¬ лось з того часу, як я заїздив туди в початку серпня по дорозі з Чернівців. Генерали Денікин, Марков, Ельснер та инші сиділі під арештом на т. зв. Лисій Горі — за те, що виявили своє співчуття Корніловському виступу. Натомість Рада салдатських представників, яка захопила всю владу в свої руки, вибрала на посаду головнокомандуючого ге¬ нерала Огороднікова, того самого, що приїздив робити надійною слідство в справі Геровського. Правда, Огород- ніков пробув недовго на цій посаді, і замість його вже законним порядком було призначено генерала Володченка, мого земляка з Глухова. Ген. Огородніков почував себе на своїй посаді „виборного4* головнокомандуючого дуже ніяково. Побачивше мене, зараз же почав перепрошувати, що брав участь в такій неприємній місії, як оте слідство, і зразу ж погодився на все, про що я його прохав. Полагодивши діло в Бердичеві, я почав лаштуватись до переїзду в Чернігів. Збори в мене були дуже короткі: моя жінка не схотіла залишити Київа і родина залишилась там. Я поїхав до Чернігова з парою чемоданів, немов пе¬ редчуваючи, що вибираюсь туди не на сталий побут, а лиш на короткий час. Після шумного Київа, з його бурхливим політичним життям і киплячим рухом, Чернігів здався мені таким ти¬ хим та спокійним, як ще ніколи. На його вулицях така тиша, таке безлюддя, денеде хіба зобачиш пішохода, що йде ховаючись у холодок густих дерев, якими обсаджено в Чернігові всі вулиці. На одній Шосейній (головна арте¬ рія міста) помітно ще якийсь рух; заторохтить, переїздячи, який небудь віз, та гуляють провінціяльні кавалери з своїми панночками. Місто потопає в зелених садах. Кругом його густі, прекрасні парки — гаї. Внизу тече Десна. Яскраво горять на сонці золочені бані й шпичасті вежі Спасо-Пре- ображенського Собору, найстаршої церкви на Вкраїні, за- ложеної ще Мстиславом Тмутороканським. Біліють стрункі зграбні церкви й дзвіниці Мазепиних часів, ці прекрасні зразки українського бароко, що так чарують любителя рідної старовини ; а он на валу й так званий Мазепин бу¬ динок, себ-то полкова канцелярія часів Мазепи, там тепер міститься архів. А он чернігівська Духовна Семінарія — вона міститься в будинку Павла Полуботка, колись пол¬ ковника чернігівського й наказного гетьмана. Цілий ряд будинків в чудовому стілі етріге, поставлених на початку XIX віку. Он „Красний міст" через річку Стримень, де — 14 — колись, як каже легенда, провалився генеральний обозний' Дунін Борковський з каретою шестернею коней і був одразу взятий до пекла згідно умові з чортами, яким він запродав душу — український Фауст. Тепер цим мостом треба їхати шоб попасти до губернаторського будинку, який стоїть серед роскішного парку на самім краю міста. Там далі за ним знову сади і серед них Український На¬ ціональний Музей Василя Тарновського. А далі вже почи¬ нається село Бобровиця. Губернаторський будинок у Чер- \ нігові — один з найкращих у цілій Росії. Чомусь для збу~ довання й умебльовання його відпущено було кошти без- посередно з міністерства царського двора і справді, буди¬ нок і тепер дивував своєю красою, богатством внутріш ньої оздоби й меблів Іскрицький мешкав у кількох кімна¬ тах першого поверху, а решту і весь другий поверх одвів під губерніяльну канцелярію Мені треба було ще менше помешкання, і в Домі оселилися й мої помішники, оба люде жонаті. Але й тоді будинок виглядав як пустка, ожи¬ влюючись лиш до обіду, поки сиділи урядовці в канцеля¬ рії. Недалечко мешкав Біля Людвикович Шраг в своїм бу¬ динку на Петербурзькій вулиці, а насупроти його, в ста¬ ровиннім будинку початку XIX в. — старенька графиня Милорадовичка, вдова колишнього губерніального мар- шалка, Григорія Милодаровича, співробітника „Кіерской Стариньї* і власника чудової української бібліотеки. Ного головний маєток був — історичне містечко Любеч над Дніпром, батьківщина св. Антонія Печерського. Ці сусіди — Шраг і Милорадовичка були між собою давні приятелі і я любив потім бувати у них, щоб слухати оповідання про старовину, про чернігівське життя прежніх часів. Коли ж приходив у гості до графині Милорадовички м й покій¬ ний дядько Петро Яковлевич Дорошенко, директор Дво¬ рянського Пансіону в Чернігові, а в 1917 р. директор пер шої української гімназії, — живий архів відомостей про місцеву старовину й місцевих колишніх діячів, то можна було просто заслухатись їхніх оповідань та споминів. Не можу не згадати ще одної особи, яка бувала присутна в гостині у гр. Милорадовички і своїми оповіданнями з б о- гатого запасу своїх життєвис вражінь немало додавала інтересу цим імпровізованим вечіркам. Це була пані М. Ра- сильчикова, колишня дама російського й австрійського дворів, та сама, що в 1915 році, вертаючись з Австрії, при¬ везла цареві Миколі II. власноручні листи від Вільгельма II і других членів німецьких пануючих династій з мировими пропозиціями. За цю місію її було негайно вислано з Пе¬ тербурга й заслано до одного глухого чернігівського ма¬ єтку її родичів Милорадовичів. її оповідання були з иншогс — 15 світа: з життя віденського двору й родини Габсбургів. Між иншим, вона дуже добре знада історію України, уна- слідувавши історичні інтереси від свого батька, автора відомої монографії „Семейство РазумовскихтЛ Васильчи- кові по жіночій лінії походили від гетьмана Розумовського, Чернігів здавна був відомий як осередок радикального й ліберального руху серед своїх земців. Помітна тут була й українська національна течія, видними представниками якої за останніх чверть віку були тут Б. Грінченко, М. Ко¬ цюбинський і Іл. Шраг. І тепер по революції українці зу¬ міли вдержати в своїх руках певні впливи. Головою окруж¬ ного суду зробився тут, як я вже казав, Шраг. Головою Виконавчого Комітету — Вадим Модзалевський, український архівіст і історик мистецтва. Начальником акцизної округи зробився Пл. Забіла, давній член української громади в Пе¬ тербурзі. Колишній міський голова, український історик Аркадій Верзилів був якийсь час директором української гімназії (перед П. Я. Дорошенком). Губерніальним коміса¬ ром освіти був п. Стаднюк, учитель евакуованої в 1915 р. з Ковеля на Волині гімназії. В Чернігові істнувала громада партії українських ес-ефів. Головою її був Шраг, а до членів її належали, між иншими, пані В. Коцюбинська (вдова письменника), Верзилів, Коновал, д р Базілевич та инші старі чернігівські громадяне, По моїм приїзді громада регулярно почала збіратись що неділі у мене в губерна¬ торськім домі. Головою губерніальної земської управи б) в обібраний колишній її голова Ол. Свічин, місцевий дідич, дуже по¬ ступова й всіми шанована людина, щирий приятель укра¬ їнства, особистий друг старого Шрага. Але на міського голову, замість українця Верзилова обібрано заїзжого мо¬ скаля, російського ес ера лікаря Орлова, особисто людг ну дуже порядну, але без усякої енергії й ініціятиви. З укра¬ їнських діячів Чернігова треба ще назвати Тихона Осад чого, старого селянського діяча; він і тепер вічно був за- нятий улаштуванням селянських з’їздів, спілок, хоча й не при¬ став до популярної партії ес-ерів, а підчас виборів до Уста¬ новчих зборів ішов по списку ес ефів і народніх соціалістів. Був помітний брак інтелігентної української молоді, може тому, що найбільш активні й жваві зпосеред неї були у війську або повиїздили до Київа, де їх притягало жваве політичне життя столиці України. З тих, що були в Чернігові, пригадую собі Василя Еланського. Це тепер видний большевик на радянській Україні і пролетарський поет та публіцист (пише під псевдонімом „Василь Бла¬ китний"). Тоді він був занятий улаштуванням української книгарні в Чернігові, якої до того часу там не було, а та- — 16 — кож справами чернігівської „Просвіти11. Був іще один тихий скромний юнак, який заповідався на помітну літературну й наукову українську силу: Олександер Соловій. На жаль передчасна смерть од тифу скосила його, як я тепер уже довідався, в Камянці 1920 року. Істнувала в Чернігові, як і скрізь „Рада робітничих і салдатських депутатів ', але її було майже не чути, і я за* був про її істнування, аж поки вона сама не звернулась до мене одного разу, але про це мова буде низче. Влада губерніального комісара була дуже звужена, як порівняти з старою губернаторською. Перш за все з-під її юрисдикції цілком було вийняте саме місто Чернігів з його міською міліцією (замість прежньої поліції). Пові¬ тові комісарі, як і Губерніальні, вибірались повітовими ра¬ дами і затверджувались по представленню губерніального комісара міністром внутрішніх справ. Тільки повітові на¬ чальники міліції затверджувались безпосередно губерніаль¬ ним комісаром. В своїй діяльности губерніальний комісар був звязаний Губерніальним Виконавчим Комітетом Та чернігівський Комітет був зложений з таких людий, що не тільки не заважали мені в роботі, але служили мені вели¬ кою підтримкою — і своїми порадами, опертими на добрій обзнайомлености з місцевими справами, і самим ділом — виїздячи, по моїй прозьбі в ріжні місця губернії, щоб по¬ лагодити ріжні непорозуміння, що виникали то тут, то там. Всі старі ґуберніяльні інституції — „губернське правління", „губ. присутствіе*, інспекція тюрем, медична інспекція з своїми старшими й нижчими урядовцями зоставались, як і за старого режіму, виконуючи майже ті самі функції. Окремо працювали нові інституції : земельний і продоволь¬ чий комітети, але вони були цілком автономні. Два слова про моїх двох помішників, що заміняли собою одного прежнього віце-губернатора. Оба були ро¬ довиті українці, хоч і належали до російських партій і ува¬ жали себе (один принаймні зпочатку) за росіян. Р. І. Ганжа походив з дрібної поміщицької родини, що мала грунтець під самим Черніговим, в місцевости, що так і називалось „Ганжовщиною". Молодим студентом петербургського техно- льогічного Інститута він був арештований за приналежність до соціял демократичної організації* і засланий на каторжні роботи до Сибіру. Він там вибув щось коло двох років і втік. Добивсь за кордон аж до Парижа. Тут вступив на фабрику як простий робітник, а пізніще вступив до полі- технікума, який і скінчив з степеню інжінєра. У Франції пробув усього коло десяти років. Там і одружився з однією панною чернігівкою, що приїхала до нього, російською єоціял-революціонеркою. Революція дала йому змогу по- 17 — звернутись літом 1917 року до-дому. Він цілком офранцу¬ зився і балакав по російськи з явним чужим акцентом. Українському національному рухові був зовсім чужий, але теоретично спочував ідеї автономії України і написав бро¬ шуру під титулом „Автономія України", видану в кінці літа 1917 р. у Чернігові. Він належав до партії російських соціял-демократів меншевиків. Потроху почав усе більше цікавитись українською справою, брав у мене українські книжки, балакав на українські теми і, можна сказати, на моїх очах „українізувався64. Дещо вплинуло на його й те, що його рідний брат-офіцер, пішовши на війну звичайним „русским", в полоні зробився „синєжупанником" і писав уже до-дому листи по вкраїнськи. Це була високо-куль¬ турна і дуже симпатична людина, тільки дуже нервова, що пояснялось, розуміється, його тяжким минулим. Иншої вдачі був другий мій помішник П. П. Сзвич, син заможного поміщика з Новозибковського повіту. Йому було 24 роки, він тільки що закінчив курс Комерційного Знститута в Москві, але ще не склав іспитів. Був російський соціяліст-революціонер і дуже цікавився кооперацією. Укра¬ їнством абсолютно не цікавився, вважав себе за росіянина, і всі його думки, так само як і його молоденької дру- жини-москвички, були направлені на Москву. Говорив по російськи з убійчою українською вимовою, спеціяльно північно-чернігівського відтінку. Був трохи зарозумілий ; наперед сподівався, що буде вибраний до всеросійських установчих зборів і так був у цьому певний, що на своє перебування на посаді помішника ґуберніяльного комісара дивився, як на дуже тимчасове, що завжди і підкреслював, хоч був дуже чутливий щодо своїх прерогатив. Кожного разу, коли з кінця жовтня почали надходити до нас теле¬ грами про підпали винокурень, зрабування поміщицьких маєтків або й убивства, він тільки усміхався, кажучи: „що ж поробите: поглиблення революції!" І ось одного дня приходить телеграма про замордування його батька й ма¬ тері на їх хуторі на ґрунті дійсно „поглиблення револю¬ ції". А він був у їх син-одинак... Ми поділили наші функції в той спосіб, що Ганжа узяв до себе справи міліції, земельних непорозумінь і вза¬ галі чисто-розпорядчі адміністративні функції, Савич — осе¬ редкові губерніальні інституції — губ. правління, присут- ствіє і т. д. Я залишив за собою загальний провід і ке- ровництво. Найчастіше бачитись і вкупі працювати мені доводилось з Ганжою. Щоб ознайомитись ближче з повітовою адміністра¬ цією, я скликав зїзд повітових комісарів і голов повітових /рад. Персональний склад повітових комісарів, як виявилось, Мої спомини про недаввв-минуле. 2 18 був дуже випадковий і різноманітний. На таку неспокійну і непевну посаду мало хто охотився. Більш солідні, помір¬ ковані елементи з земельних власників і самі не хотіли йти, та їх видко неохоче й вибірали. Попадали здебільшого випадкові люде, ті, хто в даний момент чимсь зумів вису¬ нутись на одноманітному фоні провінціяльного життя. З місцевих землевласників комісарами були лиш Малахов у Чернігівському повіті, Трохименко в Глухівському, Ши- моновський в Суражському. В Сгародубському був якийсь час комісаром член 1-ої Думи Куриленко. З національно свідомих українців був лиш помішник Остерського Комісара Шульгин та потім виявилось, що такий єсть іще в Ніжині: Іполіт Ковальський, — на з'їзді його не було. Головою по¬ вітової ради Остерського повіту був селянин Гаврило Оди¬ нець, свідомий українець, добре знаний в київських укра¬ їнських кругах. Взагалі зїзд справив на мене доволі бліде вражіння. А тимчасом обставини на місцях вимагали богато енергії, адміністраційного досвіду й політичного такту. Село на Чернігівщині ціле літо зоставалось зовсім спокійне. Іскрицький, передаючи мені посаду, казав, що на мою долю випало працювати в губернії, де все так мирно та тихо. Скоро після мого прибуття до Чернігова там від¬ бувся губернський селянський зїзд. Головним організатором і розпорядчиком на з’їзді був відомий на Чернігівщині діяч Тихон Осадчий. Він прохав мене привітати зїзд в імени губерніяльного комісаріату. Я явився на зїзд і застав кілька сот селян, переважно не молодого вже віку, солідних ха¬ зяїнів. В своїй промові я сказав, що вітаю зїзд в імені тієї влади, що хоче не панувати над народом, а служити йому, і прохав усіх присутних допомагати цій владі в під¬ держанні спокою й доброго ладу на нашій Чернігівщині. Селяне з напруженою увагою слухали мене; видко для них була новиною українська мова в устах представника вищої адміністрації. До того ще я був у своїй військовій уніформі, яку носив по службі в Галичині. Мене вітали оплесками, а Осадчий відповідав мені, як голова з'їзду. Я залишився до кінця зборів. З'їзд проходив у діловитому й спокійному настрою. Не було галасливих виступів і зви¬ чайної демагогії, може тому, що крім селян було дуже не- богато сторонніх людей. Дядюшки в чумарках і сіряках самі радили про свої справи, і було цікаво і приємно чути їх тверезі, „помірковані** — сказати б по сучасній терміно- льогії, погляди. Скільки мені не доводилось говорити з селянами, а вони приходили до мене щодня в ріжних справах, і де¬ легаціями, і по одинці, я спостерігав, що у них настрій ( спокійно очікуючий : вони сподівались, що найбільш важ- 19 — лива для них земельна справа буде вирішена на їх користь законним шляхом. По губернії перші два місяці (вересень- жовтень) коли й траплялись де заворушення, то це бувало переважно на півночі, де жило богато зайшлого люду, де скупчені в деяких місцях фабрики й заводи (Новозибків- щина). Був невеликий заколот в посаді Шостка, де вели¬ кий пороховий завод і де почав каламутити військовий фельдшер-грузин, що стояв на чолі „ради депутатіви. Але й там удалось вгамувати без особливих труднощів, виря¬ дивши на місце двох членів нашого Губерніяльного Вико¬ навчого Комітету. Вони зуміли втихомирити заколот са¬ мими умовляннями. Та з часом становище почало гіршати. З одного боку агітатори соціялістичних партій, що розсипались по селах для „освідомлення мас44, раз-у-раз твердили селянам, що мовляв, панська земля, то пограбована у їх панами, що вона мусить перейти до селян без усякого викупу і т. д. Це розпалювало апетити, і здебільшого не серед трудящих господарів, а серед тих елементів села, що через війну та революцію вибились з звичайної колії життя і були ласі на чуже добро. З другого боку з кінця жовтня стало на¬ пливати на село богато збольшевичених салдатів з фронту і з запілля, де вони досить наслухались запальних демаго¬ гічних промов. Вони з свого боку впливали на розбур- хання сільської маси. Ще поки держався підйом перших місяців революції, що докотився в певній мірі й до нашого села, поки ще не розхиталися старі поняття про карність та законність, доти ще було сяк-так. Але революція йшла і руйнувала всі старі погляди й поняття. Звідусіль чулися намовляння до самочинних виступів, \ за привід¬ цями діло не стало. І от почалось з винокурень, з горілчаних складів, що служили такою принадою й спокусою після трьохлітньої заборони продавати горілку (від початку війни). То тут, то там по цілій Чернігівщині почались підпали складів спірту і горілки; їх розбивали, починалось масове піяцтво, далі пожежа, неодмінно з людськими жертвами, і часто після цього — погром сусіднього маєтку або економії. Люде гинули підчас погрому горілчаного складу цілими десятками — від необережного поводження з вогнем і вибуху спірту. Гинули пяниці, погромщики, а часто й зо¬ всім сторонні люде — необережні свідки. Далі прийшла черга на цукроварні, звідки розтягали цукор, потім до ве¬ ликих маєтків, де забирали коней, худобу, господарський інвентар, хліб, а ще більше — нівечили всяке добро, ^хапа¬ ючи його без пуття; раз-у-раз виникали пожежі, і тоді все просто гинуло. Але такі зявища ще в кінці жовтня тра- 20 - плялисьлиш спорадично. Та чим далі, то все ставало гірше і вже в половині падолиста що-дня до комісаріягу прихо¬ дило по кілька телеграм про погроми в ріжних кутках гу¬ бернії. Місцева адміністрація була цілком безсила боротись з цими явищами ще поки вони траплялись зрідка, а далі то вже не було про це й мови, — доводилось самим хо¬ ватись, щоб не вбили. Міліція, як я не раз згадував, була нікуди нездатна. Тай серед адміністрації були люде, що меньше всього надавались для ролі, яка їм припала. При¬ кладом може служити історія з Ніжином. Вже в перші тижні мого перебування в Чернігові мою увагу звернули на себе службові телеграми ніжинського комісара Ковалевського: вони були писані українською мовою. Це вперед викликало мої симпатії до їх автора, хоч зміст телеграм иноді дивував своїм якимсь наївним характером. Але скоро з Ніжина почали приходити вісти ще більш дивного характера, що там творяться якісь са¬ моуправства й перевищення компетенції влади. Скоро до мене явилась делегація від ніжинських купців і подала ці¬ лий ряд скарг на порядки, які завів комісар вкупі з на¬ чальником міліції Терещенком: вони самовільно встано¬ влювали ціни на крам по мануфактурних крамницях, а у тих купців, що не хотіли продавати по примусових цінах, замикали на цілі тижні кцамниці, або починали перевірку („учеть*4) краму, підчас якої зникали цілі звої краму. Трохи згодом виникла й ще одна справа, звязана з ніжинською адміністрацією. Я дістав від прокуратора київської палати скаргу на начальника ніжинської міліції по такому ділу. Ще влітку ц Ніжинському повіті обявився якийсь пророк, котрий предсказував скорий прихід антихриста, загибель світа і т. подібні страхи. Пророк мав успіх серед баб, а чоловіки ставились до його пророкувань байдуже. Ні¬ жинська міліція побачила в діяльности пророка явну контр¬ революцію й посадила його до тюрми. Одначе потримала його всього два-три тижні й випустила, зобовязавши, щоб не показувався в самому Ніжині. Та пройшло скількись часу, і пророка побачили в Ніжині на базарі і знову поса¬ довили за ґрати. Але тут вмішався прокуратор ніжинського окружного суду і не знайшовши підстави для тримання людини в тюрмі за саме лиш пророкування, наказав про рока випустити. Та начальник міліції Терещенко не тільки не послухав, але обвинувачуючи самого прокуратора в по¬ туранню контр революції, почав загрожувати йому ареш¬ том, так що бідний прокуратор мусів не ночувати вдома. Я спробував було в справі купців зателеграфувати, але скоро явивсь до мене переляканий один з купців і сказав, що учасників делегації до мене Терещенко хоче арешту- - 21 вати за те, що їздили скаржитись. Справді в гоголівському місті почали відбуватись історії ніби з гоголевих часів. Ми з Ганжою рішили зїздити у-двох до Ніжина, щоб подиви- тись своїми очима, що там твориться. Гарного осіннього ранку виїхали ми автом просто до Ніжина старим ґрунтовим шляхом. Мабуть тут ніколи не бачили авта, та ще такого здоровенного, чорного: скрізь воно викликало сензацію й переляк. При вїзді до села цілі хмари гусей, що мирно паслися на вигоні, здіймались і ле¬ тіли з криком вперед улицею через усе село, не звертаючи в бік, думаючи, що за ними женеться якесь страшилище. Собаки або кидались на нас з скаженим гавканням, або теж вили з переляку й утікали ; коні жахались і кидались в бік, частенько перекидаючи навантажені снопами вози. Люде сердились і лаяли нас. Набрались ми мороки, поки < проїхали ті 75-80 верстов до Ніжина! Та ось і славний Ніжин. Широко простягся на рівній як скатертина пло¬ щині, весь потонув у садках і в зеленій гущавині дерев. Було сухо, і на його широченних майданах і вузьких по¬ кручених вуличках вітер здіймав цілі хмари пороху. Був майже обідний час і місто виглядало як мертве. Ледви змогли ми допитатись, де ж міститься повітовий комісаріят, — він заховався десь в лабірінті вузеньких вуличок, як дві краплі води похожих одна на другу. Та ось ми знай¬ шли ; бачимо — табличка російською й українською мо¬ вами свідчить, що тут міститься ця найвища повітова ін¬ ституція. Входимо і зразу в першій великій кімнаті попа¬ даємо не то на якесь віче, не то на якісь шумні збори: юрба селян горячо спориться між собою, особливо в одній купці, в осередку якої стояв молодий хлопець у чорній блюзі, підперезаний мотузочком, і щось енергійно доводив своїм слухачам, які перебивали його і сперечались з ним. Моя поява — я був у військовій одежі — зробила деяке вражіння, але не зупиняла галасу. Я спитав, чи можу ба¬ чити комісара. Та комісар ось — відповіли мені і показали на молодого парубка в чорній блюзі. Дійсно, це був пові¬ товий комісар, Іполіт Ковалевський, студент 2-о курса ні¬ жинського Історичнофільольогічного Інститута. Я перервав гарячу дискусію, назвав себе і закликав до окремої кім¬ нати, сказавши, що хочу з ним побалакати. Зараз же до тої кімнати ввійшов підстаркуватий вже чоловяга, з рудень¬ кою борідкою й хитрими очима, тип повітового „абла- ката“ чи канцелярського писаря. Це й був відомий вже нам Терещенко, начальник повітової міліції. Познайомившись, я прохав, одначе, залишити нас у-двох з комісаром, щоб побалакати на самоті. Начальник міліції з видимою нео¬ хотою вийшов. * - 22 — Зоставшись на одинці почав я вичитувати комісарові всі його промахи й провини. Бідолаха в усьому згожувався зі мною, нарікав, що не знає законів, не розбірається в них і почуває себе, по його словам, „мов у лісі44. Одже Терещенко, як людина більш досвідчена — а він справді був аблакатом, себ-то неофіціальним повіреним в дрібних судових справах, те що иноді називалось „підпольним адвокатом44, птиця стріляна, він, очевидячки й крутив бід¬ ним Ковалевським, як хотів, і був головним привідцем усіх тих беззаконій, на що скаржились обивателі. „А що це у вас за галас, за збіговисько таке?44 — спитав я Ковз- левського, вказуючи на двері, за якими ще чути було го¬ мін. „Та це приїхали люде з села NN. в спразі розмежу¬ вання випасу44, — „Та чого ж вони так галасують в уря¬ довому помешканні?44 — „Та це ще нічого, от я виїздив учора до села NN.. так ледви втік, трохи не побили на мітінґу, який я був скликав!44. Бідний комісар не вмів ви¬ кликати поваги до свого авторитету; до всього иншого, він був каліка — дуже кульгав на одну ногу, весь похи- ляючись на ході на один бік, і це вкупі з його молодістю, недосвідченістю, занадто демократичною манерою вдяга¬ тись, — менше всього нагадувало представника влади, найстаршу особу в повіті. А людина, видко, була щира й добрий українець. Поки ми розмовляли, в двері хтось постукав і слідом за тим до кімнати ввійшов огрядний поважний пан, в чорному сурдуті й золотих окулярах, і одрекомендовався професором тутешнього Історично- фільольогічного Інституту NN. й комісаром міста Ніжина. Це дійсно був професор фільософії й психольогії, і яка біда примусила його взяти на себе властиво поліцій н і обовязки — Бог знає. Ніжин, як найбільше по числу людности місто в губернії, здавна мало свого особливого поліцмейстера, одже по перевороті воно дістало собі окремого міського комісара. Але, видко, професор фільософії був також ди¬ тина в адміністраційних справах, як і його учень Ковалев- ський, і тому обома крутив і вертів по свойому, як хогів, старий лис Терещенко. На ніжинську міліцію доходило до Чернігова багато скарг за її хабарництво, ледарство та й ще за гірші вчинки. Взагалі міліція в губернії уявляла з себе одно осудовисько і сором. Я в розмові натякнув професорові на те, що його міліціонери стоять дуже не на висоті свого призначення. „Так, згодився він, — буває, але — і тут він суворо лип¬ нув на мене поверх своїх золотих окулярів : вони всі дуже віддані революції !\ Я побачив, що пан-професор справді трактує річи занадто по фільософськи і вже не продов¬ жував з ним ділової розмови. 23 Оттак побалакавши з вищими властями славного міста Ніжина і його повіту, я залишив п. Ганжу для коротенької ревізії канцелярії, а сам пішов до Окружного Суду, щоб поінформуватись про справи і там. В суді було тихо і по* важно. Скрипіли пера' канцеляристів, сновигали смирні про¬ хачі. Я зайшов до голови суду — старий сивобородий ді¬ дусь, сидить у своїм кабінеті на кріслі, на якому сидів може десятки років, про справи в місті і в повіті говорить з сум¬ ною усмішкою. Я сказав, що повітовий комісар скаржився мені на свою необзнайомленість з законами, так от добре булоб, як би йому з судових сфер давали якусь пораду. — „Дуже охоче, сказав голова суду, алеж він ні разу в мене не був, і я його ніколи не бачив !“. Виявилось, що від са¬ мого початку нової влади, від березня, ніхто з повітового комісаріяту ні разу не був у суді, і між такими двома ін¬ ституціями, як комісаріят і окружний суд, що здавалось, мусілиб мати якісь зносини, не було ніяких стосунків. Суд істнував сам по собі, а комісаріят сам по собі. І це в ма¬ лому провінціональному місті, де кожен один одного знає. До кабінету голови суду покликали прокуратора, і він мені мало не з слізми на очах скаржився на начальника міліції, котрий тепер мстився на прокураторі за те, що той колись чіпав його з приводу його „аблакатськоїи практики. Я вийшов з суду і пішов бульварчиком шукати, деб пообідати. Звичайно, приїздній людині в провінціональних містах можна було пообідати хіба тільки в якомусь клюбі, і я пішов шукати і розпитувати. Ось серед малого запо¬ рошеного скверу, з рідкими і вже пожовклими та посо¬ хлими од куряви та спеки деревами стоїть бюст Гоголя, а на постументі виковано славнозвісну цитату про те, що йому судилося оглядати світ „крізь видимий миру сміх і не¬ видимі й незнані йо^У сльози . Великий земляче! Чи то така іграшка химерної долі, щоб тут, у твойому Ніжині, де виростав твій талан і розцвітала твоя муза, — на дру¬ гий день після революції панували такі відносини й по¬ рядки, що немов списані з твого „Ревізора" чи „Мертвих душ“ ! Чи то така вбога наша Україна на живі, творчі гро¬ мадські сили, що на другий день після великого перевороту змогла видати лиш таку карикатуру, таку пародію на „об¬ новлений лада ? Чи винні в цьому ті, що взялися тим ла¬ дом зверху керувати ? Коли ми з Ганжою вертались у вечорі до Чернігова Й по дорозі ділилися своїми ніжинськими вражіннями, то для нас не було сумніву, що Терещенка не можна зали¬ шити на посаді. З Ковалевським ще сяк так, тим більше, що це свідомий українець і, видко, як уміє, переводить українізацію в своїм комісаріаті. Але як позбутись Тере- 24 щенка? На це знайшовсь один спосіб: виявилось, що він* досі не був затверджений в Чернігові; одже зоставалось одно — не затверджувати й повідомити повітове казна¬ чейство (скарбницю), щоб не виплачувало йому платні.. Так і зробили. За пару тижнів полетіли телеграми до мене від ніжинської повітової ради: як се так я, народний обра¬ нець, наважуюсь не затверджувати такогож народнього обранця Терещенка? Але ми з Ганжою твердо вистояли на свойому, не зворушившись цим покликанням на „на- родню волю“ і не злякавшись скарги на нас до Цен¬ тральної Ради. Бувши якось в Київі, я виложив президії Центр. Ради, в чому діло, і скарга з Ніжина залишилася без усяких наслідків. Розуміється, справа з Ніжином, була може свого рода унікумом навіть серед тодішніх відносин, але взагалі діло з повітовою адміністрацією стояло дуже кепсько. Під кі¬ нець стало помічатись явище, що комісари кидають свої посади, а на їх місце ніхто не хоче йти. Козелецька пові¬ това рада після більш як місячного безуспішного шукання кандидата на комісара, просто попрохала мене когось при¬ значити. Але й тут питання — кого призначити ? Вже пе¬ ред кінцем року удалось знайти одного офіцера-українця, родом з козелецького повіту, що повернувся з війська і згодився прийняти посаду повітового комісара. Дві тяжкі справи, які найбільше дошкуляли нам у ве¬ ресні і жовтні, це був неврожай у північній частині губернії й справа з т. зв. 13 тим запасним піхотним полком, що, правда, мала пекучий інтерес більше для самого Чернігова, ніж для губернії. Треба знати, що північна частина Чернігівщини — по¬ віти : Мглинський, Суражський, Новозибковський, Старо- дубський і Новгород-Сіверський, — колишній Стародуб- ський козачий полк, відзначається піскуватим, малородю¬ чим ґрунтом. За те тут богато лісів, і тому в старовину тут було так богато буд, гут, винокурень, а тепер — фа¬ брик та заводів. Населення тут мішане: українці й біло¬ руси, а до того ще богацько кольоністів-великорусів, т. зв. розкольників, що утікали колись од релігійних утисків з Московщини до Гетьманщини, де їх уже ніхто не чіпав за віру. Все це значно ослабило тут національний україн¬ ський характер. Та й залізниці тут проведені так, що до ' Москви легше й швидче можна проїхати ніж до Київа. Одначе північні чернігівцю ніяк не хотіли одлучатись од решти своєї губернії, а заразом і од України. Коли Тим¬ часове Правительство задумало було відрізати чотири по¬ віти (Мглин, Сураж, Новозибків і Стародуб) від території автономної України, з усік кутків посипались протести,,. 25 делегації, телеграми проти того відлучення. Аж тільки не¬ давно большевики одрізали ці повіти від України. З цих: крайніх північних кінців України походять між иншим, два помітні діячі нового українського руху : покійний Михайло Ткаченко і український комуніст Петро Дятлів. Неврожай і в звязку з цим недостача власного хліба були в північній Чернігівщині явищем звичайним. Але хліб, звичайно, привожено з південних, богатих повітів губернії. Так було би і в 1917 році, хоча тоді був поганий урожай також і на півдні. Але по загально-російському продоволь¬ чому пляну Чернігівщина мала постачати хліб для Мос¬ ковщини, здається, чи не для самого Петербургу. За ви¬ конанням цього пляну доглядав місцевий продовольчий комітет у Чернігові, де засідали представники російської „революційної демократії44, котрі пильно стежили, щоб не порушувати єдности й централізованости всеросійського продовольчого пляну. Виходило дуже дивне й ненррмальне явище: північні повіти Чернігівщини майже голодували, а подекуди то наступив і справжній голод, а тимчасом з південних повітів одправлялись потяги з хлібом на Мос¬ ковщину. До мене приїздили делегації з Суражськогс і Мглинського повітів, скаржились, оповідали тяжкі подро¬ биці голоду, а я не міг нічого добитись від Продовольчого Комітету, бо там слухали свого начальства з Москви та Петербурга. Не помагали й апеляції до генерального Се¬ кретаріату в Київі. Практична робота там у Київі налажувалась дуже мляво, хто зна чому. Казали, що петербургське правитель- ство саботує, не відпускає коштів, не хоче зноситись з Се¬ кретаріатом. Але я думаю, що винні були таки самі наші люде : як би вони виявили стільки енергії в фактичному опануванні владою на місці, скільки вони її виявили в бо¬ ротьбі з центральним урядом за формальні межі автономії, то досягтиб мети було дуже лехко. Перш за все уряди гу¬ берніальних комісарів скрізь були обсажені своїми людьми: в Полтаві сидів Андрій Левицький, у Київі Ол. Саліков- ський, на Волині Андрій Вязлов, на Поділлі Микола Ста- ховський, у Чернігові я. Але київський уряд не робив нія¬ ких заходів, щоб звязати себе з провінцією або хоч зно¬ ситись регулярно з нею. Можу сказати з власного досвіду: в той час як з Петербурга мене щодня закидали десят¬ ками телеграм, навіть про дрібниці, від київського уряду не тільки нічого не присилалося, але не можна було до¬ битись навіть відповіді на свої телеграми, і то в дуже важних справах. Чи вони там були заняті політикою в Цен¬ тральній Раді, чи просто ніяк не могли наладити біжучої праці, тільки самі не дбали, щоб поширити свій вплив 26 - і свою владу на провінцію. Ніхто з генеральних секрета¬ рів на провінцію не показувався. У Чернігові побував лиш один Ол. Шульгин, секретар міжнаціональних справ, і то не урядово, — для прочитання публичної лекції. Він попав як раз на зїзд чернігівських „Просвіт", і його поява й ска¬ зана ним промова дуже піднесли настрій членів з'їзду. За¬ їздив раз по дорозі ген. писар Ол. Лотоцький — про це буду казати далі, — і його поява немало причинилась до піднесення нашого духа, але це все було випадково, в звязку з зовсім иншими справами. А от за те я памятаю такий факт : приїзджу до Київа по дуже важній справі до секретаря по внутрішним справам В. Винниченка. Являюсь на Хрещатик ч. 36, де містився Секретаріат, прихожу в при¬ йомну, — кажуть, ніяк не може прийняти, занятий. Тут же сидить і волинський комісар Вязлов, що також приїхав з пильною справою з Житомиоа. Углядів мене особистий секретар премєра — Петро Чикаленко і по знайомству пішов до Винниченка прохати, щоб таки мене прийняв. Виходить і каже: „Заходьте, але тільки на пять хвилин! А вас — звертається до Вязлова — уже ніяк не може прийняти !и Почувши це Вязлов повернувся, вийшов, сів у своє авто та й поїхав просто до Житомира, — чоловік був гарячий та щирий. От вам і відносини премєра й мі¬ ністра внутрішніх справ до губерніяльних комісарів, а їх було в нього всього пять, і тим не міг уділити часу. За то до нього, як свого часу до Керенського (про що я опові¬ дав у І-шім томі) звертались по всяким дурницям, таким, що сміх і розказувати, і він приймав, тратив час на непо¬ трібні безцільні розмови Отак не вміли наші молоді мі¬ ністри економізувати й раціонально уживати часу, тратячи його на дрібниці й не встигаючи робити діл важніщих. Не диво, що коли я з своїми жалями виступив на з'їзді всіх комісарів пяти губерній автономної України, що скликав був Винниченко в половині жовтня — як губер¬ ніяльних, так і повітових, — то з цього, нічого практич¬ ного не вийшло, окрім того, що мене ви слухано. Часо¬ писи подали про це звідомлення, а історик Української Революції п. Христюк, оповідаючи про цей зїзд та про мою заяву про „наступаючий голод, який може повести до голодних бунтів", додав свою високоумну увагу, що, мо¬ вляв, з цим лихом нездатні були боротись комісари — . „пред¬ ставники переважно поміркованих кругів громадянства".*) *) Павло Хрнзтюк. Замітки і матеріали до історії української революції. Том II , Відень 1291, стор. 15—16. Цінний докумен¬ тальний матеріал цієї книги поданий в наївно -тенденційній оправі авторських уваг і міркувань. 27 <іА яку здатність до керування справами й залагодження всяких пекучих потреб виявили партійні однодумці п. Хри- стюка, ріжні Терещенки й Ковалевські, зразок того я по¬ дав вище. Випомповування хлібних запасів Чернігівщини й ви- воження їх на Московщину, тоді як голодувала одна тре¬ тина чернігівської губернії, припинилося лиш після того, як Україна фактично відділилася від Москви по больше- вицькім перевороті. - III. Морока з військом. Запасний полк і Український баталіон. Жов¬ тневий переворот і його відгуки в Київ! та Чернігові. За часів війни Чернігівщина була хоч і глибоким, але все-таки „запіллями російської армії. Після евакуації Гали¬ чини літом 1917 року на її територію було вивезено трохи не всю важку артилерію російську — важкі гармати, при¬ значені для облоги або для обстрілу здалека. Тепер їх усіх розмістили в кількох пунктах над самим шляхом з Київа до Чернігова. Починаючи з Броварів, — скрізь, в Семиполках, Чемері, Янові — стояли по-над шляхом величезні гармати, вози до набоїв, паслися коні, розташу¬ валися салдати. Контінгент обслуги цієї артилерії були самі москалі з далеких губерній. Поки взагалі було ще тихо, то — нічого, але з жовтня ці салдати почали дуже швидко большевичитися і скоро зробилися справжнєю карою Божою для населення : грабіжи, насильства, розбої, підпали зробилися щоденним явищем для округи тих сел, де були розташовані артилеристи. Ми всі з нетерплячістю дожидали якоїсь демобілізації або що, щоб їх збутись. Я їздив аж до Головної Ставки, до Могилева на Дніпрі, щоб прохати, — чи не можна куди забрати від нас цю артилерію; казали, що нема куди... Але найбільшу мороку довелося мати з так званим 13-м піхотним запасним полком. Це був полк, що в його вступали мобілізовані з ріжних повітів, перебували в полку якийсь час, а потім, в міру потреби, окремі конгінгенти з його висилалися на фронт для доповнення активних частин. Це робило полк якоюсь переходовою станицею і, коли підупала дисціпліна, такі запасні полки, скрізь, де вони стояли, робились страшним тягарем і обузою для даної місцевости. Це саме було й з 1 3-м запасним полком. Вічно в ньому виникали непорозуміння. Стояв він за містом, на так званім Казарменнім Участку і розбухав иноді до страшних розмірів: до 17-18 тисячів людей. На що було — 28 — треба громадити таку силу людей тепер, коли війна фак¬ тично вже скінчилася, коли ніхто не хотів іти на фронту коли люде тільки сердились, що їх дурно одривають од домівки і тому найлегше піддавались усякій агітації, на що було тримати ці запасні полки, я не розумію. Двічи їздив я до полковника Оберучева, начальника військової округи, і благав його : коли не можна зробити так, щоб зовсім не доповняти цього полка новими контінгентами, то чи не можна принаймні перевести його кудись инде, бо сусідство більшого міста з свого боку погано впливає на полк, а з другого — й місту неспокійно од такого сусід¬ ства. Але Оберучев був людина дуже вперта і ні за що не хотів згодитись, скільки я йому не доводив безцільности й шкідливости держання того полка під Черніговом, та ще в такій страшній кількости салдатів. Тимчасом полк, чим далі, то все більше давав себе в знаки. Населення Чернігова і особливо міська дума дуже боялися, що одного дня полк збунтується і піде громити місто. Цей страх обернувся у неї просто в манію. І от одного разу сталася така історія з тим полком. Захожу якось по сусідськи підвечір до покійного Іллі Л. Шрага. Розбалакались про се, про те. Я звернув свою увагу на старі пожовклі фотографії, що висіли на стіні й уявляли одну й ту особу в ріжних театральних ролях. Це був сам Ілля Людвигович, що в молодих роках брав участь в ама¬ торських виставах у Чернігові. Почав він мені оповідати про ці вистави, про давні часи, про колишніх людей, що вже давно зійшли зі сцени життя, — коли раптом чуємо: різкий дзвінок; вбігає офіцер міської міліції й стрівоженим голосом питає, чи тут зараз губерніальний комісар? — Що таке? питаємо. — „Та біда! Збунтовався запасний полк і зараз іде громити місто, так от „Сов’Ьт'ь солдатскихь и рабо^ихь депутатові" просить вас, пане комісаре, не¬ гайно прибути на засідання комітету, порадитись, що ро¬ бити..." Як я згадував, рада салдатських і робітничих депу¬ татів досі ні в яких справах до мене не зверталась, так би мовити ігнорувала, та й я її мало помічав, бо, правду мо¬ вити, вся її діяльність, скільки я міг собі уявити, виявля¬ лась в теоретичних перепалках між ес-ерами, ес-декамй, большевиками. Фабрик та заводів у Чернігові ніяких не було, крім горілчаного складу державної монополії, і ро¬ бітничий пролетаріат репрезентували собою кілька десятків, може сотень, підмайстрів та робітників невеликих ремісни¬ чих майстерень. Одже про „диктатуру пролетаріята“ можна було мріяти хіба лиш луже умовно; Тепер, коли стукнула біда, згадали й за мене, хоч місто й мало повний імунітет 29 від губерніяльного комісара. Я скоренько побіг на збори Ради, що засідала в однім будинку близько Пятницької церкви. На зборах Ради я побачив десятка зо два людей обох полів, у значній мірі вже відомих мені, як члени нової демократичної міської управи, або служачі в земській управі: стара пані в пенсне, з остриженим волоссям, що нагадувала собою тип давньої „нігілістки" ; один урядо¬ вець з земства, істерична особа, що на кожних зборах міської управи, де він також засідав, вигукував свої пате¬ тично-істеричні промови; сиділо ще двоє-троє молодих жидків, два салдата і одна дуже молоденька на вигляд панночка. Тут же був і запрошений на засідання комендант міста, старий полковник, давно обшидований, а тепер по¬ кликаний виконувати мирні функції чернігівського комен¬ данта. Ціле товариство було дуже перелякане. В коротких словах мені оповіли, що запасний полк збунтовався, ареш¬ тував усю свою старшину, тепер одбуваеться віче, а після віча рушать громити місто. В полку під цей час рахувалося по над десять тисячів людей. Що робити? Становище було справді безпорадне, і я нічого тут помогти не міг, бо, за¬ телеграфувавши навіть зараз до Оберучева в Київ, я саме більше міг за кілька годин дістати тільки телеграфічну ж відповідь, а цього, щоб втихомирити десять тисяч збун¬ тованих салдат, дуже мало. Підчас розмови я зауважив, що погляди присутніх раз-у-раз звертаються на молоденьку панночку, що сиділа в куточку поруч з вусатим і товстим -як кіт унтер-офіцером. Иноді на адресу панни кидались і докори, от як, наприклад: „се діло ваших рук! Бачите, що ви наробили! От тепер маєте!" Спитавши потихеньку в сусіда, я довідався, що ця панна — лідер місцевих боль- шевиків, Соня Соколовська, про котру я чув. Молоденька панночка, вона тільки що скінчила гімназію і своїм неве¬ ликим зростом, дитячим ще обличчам здавалась ще зо¬ всім малою дівчиною підлітком. Дочка місцевого судді, вона відразу стала на бік большевизму, пройшла на вибо¬ рах в члени міської ради по списку большевиків і уважа- лась за їхнього лідера у Чернігові. Видимо, її товариші по Раді депутатів уважали большевицьку агитацію за привод або й за причину салдатського розруху. В цей мент з вулиці донісся грім військової музики. Всі так і присіли з переляку. „Спокій, товариші, спокій ! .Не губіть присутности духа!" — волала пані в пенсне. Але всі сиділи не живі — не мертві, аж поки музика не за¬ тихла, віддаляючись від міста: полк відбув мітінг і тепер з військовою орхестрою вертавсь до касарень з новови¬ даним на вічу полковником — якимсь молоденьким пра- зо - порщиком. Одже скінчилось усе не так страшно, як ду¬ мали. Я проте вислав до Київа енергійну телеграму. На другий день арештовану старшину випущено, полковник (справжній) приїхав до мене. Дуже симпатична людина, українець. Пояснив, що весь гармидер виник через агіта¬ цію, тільки не товаришки Соні, а своїх власних полкових демагогів, особливо одного прапорщика, хоробливої, не- урівноваженої людини, якій, видко, схотілося хоч на один день доскочити такої ефемерної чести, як виборний на вічу полковник. Тріумф цього „полковника44 справді був дуже короткий : на третій день приїхала з Київа військова комі¬ сія, яка, щоб не наражати прапорщика на воєнний суд, умовила його згодитись визнати себе за хворого душею, і його вивезли до Київа. Нарешті постановили не попов¬ няти більше запасного полку новими контінгентами, забі- рати потроху тих, що вже були, відпустивши зовсім по хатах найстарших віком, — так що протягом пари місяців полк мусів сам собою розформуватись і перестати бути загрозою для спокою міста. Але „військовиї чвари“ у Чернігові цим не скінчились. У Чернігові формувався ще український баталіон. Про його ніхто мені в Київі не казав ні словечка, ніхто не познайо¬ мив мене з начальником баталіона й не порадив нам увійти між собою в певний контакт. Справа велася мов у якійсь конспірації від мене. Це була звичайна, як я потім пере¬ конався, тактика Петлюри, що стояв на чолі Генеральної Військової Ради в Київі — робити все якось нишком, хи- трувати-мудрувати там, де треба було робити просто й от- верто, а особливо перед своїми людьми. Начальником ба¬ таліона призначено штабс-капітана Е., людину, яка також поводилась дужа дивно і через те здавалась мені спочатку просто непевною. Це був, як я потім довідався, не стро- євий офіцер, а член одної з російських контр-розвідок на фронті, через те в нього була й якась чудна, особлива по¬ ведінка. Свої справи він, очевидно по інструкціям з Київа, вів також в певній конспірації від мене, і через те я на перших порах також держав себе з ним дуже обережно. Тому що ріжні практичні справи вимагали якогось кон¬ такту і той? у що губерніальному комісару українцю і на¬ чальнику українського баталіона — жити в однім місті і не познайомитись було б справді дуже дивно, Е. приїхав до мене з головою свого баталіонного комітету і ми по¬ знайомились. Почались у нас зносини. Я кілька разів їздив на казарменний участок, знайомився з життям баталіону, з людьми. Виявилось, між иншим, що український баталіон був сіллю в очах і „Раді салдатських та робітничих депу¬ татів44, і міській раді, і взагалі всій „революційній демо- 31 мскратіїи російській, що засідала в тих інституціях. Бо” ялись, розуміється, не того, що баталіон став би громити місто, — український баталіон виглядав дуже дисціпліно- ваною частиною і вів себе вище всяких похвал, але тому що це український баталіон, який може зробити якийсь „український*4 переворот. А начальник баталіону, капітан Є. своїм справді якимсь чудним поводженням давав під- ставу для яких хочете підозрінь. Очевидячки з Чернігова йшли до Оберучева інспірації — вивести баталіон з Чер¬ нігова, не давати йому кулеметів, зброї, набоїв. Я не міг піддержати справу баталіона як слід через те, що діло велося по-за мною, і Київський Військовий Генеральний Комітет не посвячував мене в свої пляни, а уряд україн¬ ський — ще менше. Познайомившись з баталіоном, я по¬ мітив, що старшинський склад в ньому дуже нечисленний і абсолютно безбарвний. Одного Е— ва було тільки й чути, а решта старшин тулилась по кутках. Душею баталіона, яка пілдержувала в ньому український дух, дисціпліну, вій¬ ськовий настрій — була купка простих салдатів, свідомих українців, селян і народніх вчителів. Але, на жаль, самі вони були мало освічені, щоб повести як слід культурно- національну роботу серед салдатів, піддержувати серед них патріотичний настрій. Я, скільки міг, допомагав їм: во¬ див салдат групами до Українського Національного Музею Тарновського, показував, давав поянення. Моя жінка при¬ їхала з Київа і улаштувала для саллат український кон¬ церт. Прийшла на поміч і чернігівська „Просвіта14, улашто- вуючилля салдат читанки і культурні розваги, - концерти, — малюнки чарівного лихтаря і т. п. Одного разу, коли я саме читав групі козаків з укра¬ їнського баталіону історичну лекцію в Музею, до мене прибіг туди переляканий Савич (садиба Музею — сусідня з губернаторським домом) і сказав, що прийшла телеграма, що в Петербурзі — повстання проти Тимчасового Прави- тельства. Одначе у вечері прийшли заспокоюючі вісти. На другий день — так само. З Київа не було ні слуху ні духу. Ніхто мене не викликав, ніхто не давав якихось вказівок, як бути. А тимчасом у Київі далеко не зоставались пасив¬ ними глядачами того, що діялось, а вели свою, і то дуже активну політику. Тільки повідомити про це губерніального комісара Чернігівщини (не знаю, як по других губерніях) та до того особисто близьку, свою людину, нікому не спа¬ дало на думку. Я рішив сам зїздити до Київа, тим більше, що надійшов час моєї чергової щотижневої поїздки. Зі мною упрохався поїхати й начальник українського бата¬ ліона капітан Е-в, кажучи, що має пильні справи в Київі., 32 Я обіцяв своїм помішникам, що з огляду на трівожний час не буду залишатись у Київі до третього дня, а повер¬ нусь назад завтра. Поїхали. До самих Броварів їхали як звичайно, але виїхавши з Броварів — звідси вже видко Київ — почали зустрічати дядьків з возами, що робили нам якісь знаки, щось показуючи в напрямку Київа. Ми не звернули чомусь уваги, і авто котилося собі далі тим бро- варським лісом, що через нього мандрувала колись Шев- ченкова Катерина. От ми і в Никольській Слобідці. Але що це? Звичайно тут буває людно, стоять вози, іде тор- товля, а тепер порожньо, ворота скрізь зачинені, і тільки з вікон де-не-де визирають люде, з трівогою поглядаючи вдовж вулиці в бік мосту через Дніпро. Вже перед самим мостом ми завважили купку салдатів, що метушилися біля двох гармат, наводячи їх на міст, немов збіраючись одби- вати ворожий наступ з мосту. Наш шофер ледви встиг круто звернути авто в бік і заїхати в бічну вуличку, так що салдати, заняті своїм ділом, видко нас і не спостерегли. Ми вискочили з авта. Капітан Е. просто побіг до салдатів, а я зауважив, що з камяної будки коло мосту (там з по¬ чатку війни містилася варта, і тут звичайно перевірялись перепустки у всіх возів і автомобілів) виглядає якийсь офі¬ цер і робить мені знаки рукою. Я до нього. Він запрова¬ див мене до середини і пояснив, що в Київі повстання : большевики бються з військом, вірним Тимчасовому Пра- вительству, і оце тут большевики-артилєристи збіраються обстрілювати Печерськ. — А українці ? запитав я. „Не знаю, здається, держать нейтралітет.44 Офіцер порадив мені зняти з себе погони, що я тут же і зробив. Після того, нічим уже не відріжняючись від звичайних „товаришів44 я вийшов на вулиці. Капітан Е. балакав з салдатами, перекидаючись ріжними жартами. Ті нічого лихого йзму не робили, не вважаючи на те, що він був в українській уніформі і з по¬ гонами. Що ж робити? Е. настоював, що треба якось доби¬ тись до Київа. Але як? Ціпний міст уявляв собою зону боротьби : тут большевики, а на київськім березі юнкери. З Київа тепер ясно доносилось тріщання кулеметів і гар¬ матні постріли. Зоставалось спробувати обїхати лісом і про¬ братись до ст. Дарниця, звідки може можна поїздом через залізничий міст. Ми спитали шофера, як у його з маши¬ ною : каже, що бензіни стане ще тільки на пів-години. Одже і з цим треба було якось дати раду. Потихеньку ви¬ вели авто з вулички, завернули й чим дужч погнали назад, повернули в бік, лісом, і за чверть години були вже на ст. Дарниця. Виявилось, що поїзди ходять. Я розшукав начальника місцевої міліції (Дарниця належить до Черні- — 33 — гівської губ.), що виявивсь дуже розторопною й інтелігент¬ ною людиною, і покинув у нього авто. Він мешкав десь в глибині лісу, і там можно було добре переховати ма¬ шину. Я наказав шоферові дожидатись мене на завтра й неодмінно добути десь бензіни. Сам з капітаном Е. по¬ дався на станцію, і тут ми сіли в перший же товаровий поїзд, що йшов до Київа. Поїзд довіз нас тільки до ст. „Київ 2-й“. Тут довелось злізти і пішки добиватись до¬ дому, бо трамвай не ходив, а візників не було. Ли